Віктор прокинувся не в дусі. Вчора він добряче перебрав, до того ж прокинувся в готелі з якоюсь дівчиною в ліжку. Побачив її і одразу зібрався йти. Було чи не було, він навіть не згадав. Був вже майже ранок. Повернувшись додому відразу ліг спати на дивані, щоби дружину не турбувати.
І ось він прокинувся. Було напрочуд тихо. Тільки годинник цокав. Давно він не чув такої тиші. Вихідний. Сплять всі, мабуть, подумав він. Відвернувся до стіни, але спрага переконала підвестися і піти на кухню.
Нікого не було. Тільки в коридорі самотньо стояла валіза. Голова була дуже важка, а тут чия валіза.
– Це ж моя! – вголос сказав він.
Так, це була його валіза, чорна і велика. У дружини трохи менше та фіолетова. Він сам їх купував і тому все чудово пам’ятає. А ось і наклейки із Єгипту. Дружина тоді сварилася, а він все одно її начепив. Сподобалися йому піраміди та малюнки всяких фараонів.
Все це пам’ятає. І дівчину у готелі. Точніше дівчину не пам’ятає, пам’ятає, що вона там була. І як сам там опинився невідомо. Віктор схопився за голову. Ніколи такого не було. А тепер ще й ця валіза у коридорі. Напевно, з його речами. Навіть підійти не хочеться. Все скінчено, прощай сімейне життя, подумав він.
Але тут відчинилися двері й увійшла дружина. Із пакетами, явно з магазину.
– Поясни мені, що це таке? – Він вирішив не чекати, поки дружина почне сама. – Подумаєш, пізно прийшов, посидів з друзями, з ким не буває. Буває ще й гірше.
– Гірше, і що?
– Ну не знаю.
– Це?
Дружина засунула йому під ніс свій телефон. Там були фотографії його та якоїсь дівчини у ліжку. Обличчя її зовсім не видно. Та й одягнена вона була, вірніше прикрита. Та й він одягнений.
– Я не знаю її. Не знаю, як все це сталося. Та й не сталося нічого. Я, мабуть, просто спав.
– Але селфі є. Адже це з твого телефону фото. Ти подивися у себе, може, у тебе більше фоток є.
– Ні ні. Я не міг. Правда, не міг. Нічого не було. А ти чому не сваришся, не плачеш?
Віктор зовсім розпереживався, він дуже любив дружину, двох доньок. А тепер що? Так, став частенько затримуватися з друзями на роботі. Але тільки з друзями, жодних жінок…
– А чого плакати. Я з дому виставляю невірного чоловіка. От якби ти був добрим чоловіком, то я б ще подумала. А тут навіть жалю немає.
– Але я люблю вас. А як же наші доньки? Вони ж люблять мене. А де дівчата?
– Згадав про сім’ю. Вони у бабусі. Нема чого їм дивитися на наші розбірки.
– То й теща вже все знає?
– Дізнається. Вони у твоєї мами.
– Ти і мамі все розповіла?
– Сам розкажеш. До неї, мабуть, поїдеш?
Віктор не знав, що ще сказати на своє виправдання. Дружина розбирала покупки. Молоко, помідори, хліб, сир. Навіть мінералочки не купила для нього, не кажучи вже про інше. Докотився.
– Я в душ.
Віктор увімкнув воду почав дзвонити друзям. Але дзвінки нічого не прояснили. Ніхто нічого не знав. Віктор у кафе залишався один, коли вони йшли. Видно там і знайшов цю дівчину. Або вона його.
Друг та однокласник Віктора Сашко приїхав спочатку у відпустку до батьків, а потім і лишився. Сашко любив погульбанити. А для цього компанія потрібна. А тут старий друг при грошах і щедрий. А потім знайшовся ще один. Трійця щовихідних почала зависати в місцевому кафе біля дороги. Там і кафе і готель нагорі для проїжджих. Олі це набридло. До Сашка Віктор не гульбанив так. А тут упродовж місяця Віктора не було вдома у суботу, а в неділю він спав цілий день.
Оля веде бухгалтерію у тому закладі і все знає. Спочатку сварилася, але все марно. Приходив чи дзвонив Сашко і все починалося знову.
Помічники знайшлися швидко. Гроші за мінімальну допомогу та мовчання зробили свою справу.
Коли Віктор залишився в залі один його почало хилити в сон. Двоє чоловіків, підхопили його і забрали в номер. Ну, а там Оля вже сама все зробила. Вона чудово знала, що чоловік нічого не пам’ятає після такого «відпочинку». Можна було б все залишити так, але такі друзі до хорошого не приведуть.
Голова була важка. Валіза стояла. Віктор переживав. Оля навіть до столу не покликала. І тут постукали, прийшов Сашко. Запропонував продовжити вчорашнє. Віктор думав. Друг чи сім’я. Друг він друг і є. А якщо зараз піде, то сім’ї у нього точно не буде. Друг буде, погульбанити з ким буде, а сім’ї не буде.
– Оля, ти не ображайся. Маємо право. Ми з дитинства дружимо. – сказав Сашко.
– А ти йди. Він тебе наздожене. – відповіла Ольга.
– Я не піду. – сказав Віктор, коли за другом зачинилися двері.
– З чого ж це? Він же друг. Забирай валізу та йди. Але врахуй, дороги назад не буде.
– Ні я не піду. Загалом більше з ним не піду. Нізким не піду. Можна я залишусь. Вибач. Ну, не міг я нічого такого, не міг.
Звичайно, він нічого не міг. Коли Оля, його фотографувала в готелі, то він весь час повторював: “Відчепись, відчепись. Я одружений.” Майже як у анекдоті.
– Ольга, Оля. Вибач. Я більше нікуди не ходитиму. Взагалі. І до Сашка не піду. Ніколи. Тільки вибач. І ні з ким не піду. Обіцяю. – повторював Віктор.
– Я подумаю.
– Подумай. Подумай! Ходімо краще за дівчатками. Там, напевно, у мами пироги готові. Ходімо. Тільки валізу забрати треба.
– Добре. Ходімо на пироги. Тим паче мама нас запрошувала. Але врахуй, ще раз побачу Сашка і твоїх друзів, валізу миттю за двері виставлю. Нехай поки що зібрана постоїть у шафі. А про інше й не говорю.
Віктор перестав зустрічатися з Сашком та з іншими друзями. Тож тепер у них все добре.
