– Можете нічого не купувати. Грошима дати, — заявила свекруха.
– Як грошима? Стривай. За що віддати? — здивувався чоловік.
Надя вийшла з кімнати і тихо зачинила за собою двері. Вона вирішила надати чоловікові самому вирішувати цю ситуацію. Це ж його мати. От нехай і домовляються там самі.
Почалося все відразу після того, як Надя та Іван одружилися. Їхні мами дуже потоваришували. Спілкувалися, зідзвонювалися, ходили один до одного в гості, благо жили вони недалеко. Обидві мами були вдовами і перебували приблизно в однаковому віці. Досить немолодому, поважному. Обидві на пенсії приблизно однакові пенсії отримували. Недуги однакові, біди та проблеми теж.
Дітям були віддані однаково найкращі роки. І Надя, і Іван здобули вищу освіту, знайшли хорошу роботу і тепер, дякувати Богу, отримували гідну зарплату, яка дозволяла не тільки жити, не думаючи щоразу, де взяти гроші на хліб насущний. Вона дозволяла відпочивати, мандрувати, купувати предмети розкоші. У розумних, звісно, межах.
І тому молоді, звичайно, допомагали матерям. Нарешті з’явилася можливість віддячити їм за всю їхню працю.
Але. З якогось часу щось пішло не так. Мама Івана, Світлана Сергіївна та мама Наді, Оксана Михайлівна регулярно спілкувалися, і серед іншого ділилися один з одним новинами про те, як їм допомагали «дітки». Кому що купили, кому сплатили, привезли, принесли. І з деяких пір це перетворилося на своєрідне змагання. Все б нічого, але іноді мами ображалися до сліз, влаштовували сварки.
Ось і сьогодні, тільки-но Надя, повертаючись із роботи, заскочила до дитячого садка, забрала звідти дочку, чотирирічну Вероніку і вони повернулися з нею додому, прийшла в гості її мама. Вона сіла на диван і, обмахуючись журналом Наді з в’язання, що лежав тут же, почала скаржитися.
— Надя! Як же так?! — вигукувала Оксана Михайлівна. — Якби не я, не бачити б вам тоді тієї квартири! А сваха що? Хіба вона приклала до цього руку? Тільки бурчала тоді от і вся її допомога. Де б ви були без мене? А ви забули, мабуть. Її все балуєте.
– Мама! Ти про що?! – обурювалася Надя. – Хто кого балує? Іван заїхав вчора ввечері та привіз їй продукти. Він щоразу так робить. Що тут особливого?
— Ага… — ображається Оксана Михайлівна. – Червону ікру привіз! Простий хліб з маслом її вже не влаштовує? Знахабніла…
— Мамо… — вигукнула Надя. — Іван сказав, що по акції купив банку ікри, випадково. Подумав, що дешево, ось і взяв. Свято скоро, ось Світлана Сергіївна відкриє та поласує.
– Ага. А вона дзвонить мені сьогодні з ранку і щебече, що, мовляв, бутербродиком пригостилася з ікрою на сніданок. Не дочекалася вона свята. Їсть вже! Я так і сіла. Весь настрій мені зіпсувала. А мені? Мені – ікру?
— Мамо… — умовляє Надя і сідає поряд із мамою на диван. Маленька Вероніка поряд з ними прилаштовується на підлозі і намагається натягнути на свою барбі лялькову кофтинку. — Ми вчора з тобою купили цілий список пігулків. Хороших. Якісні. Дорогих. Ти ж просила! Ось. А ікра… Я й не думала, що тобі потрібна ікра. Ну, давай сходимо до магазину зараз і купимо. Тільки Вероніку треба назад одягнути, не залишу ж я її вдома…
— Не треба нічого, — підтискає губи мати і зітхнувши, важко підводиться з дивана. — Я піду додому. Пігулки ці чудові пити, які купили… Зовсім матір не шанують. Забувають, відсувають на задній план. Але якби не я…
Надя теж встає, йде до коридору, бере дитячий комбінезончик, одягає Вероніку і майже не слухає мамине бурчання. Що його слухати? Нічого нового. Вона постійно шукає привід образитись. А за ікрою краще таки сходити. Прямо зараз. Разом із мамою. Проводити її додому, а потім самим повертатися. Вдома повно справ.
І потім, прийшовши до себе додому, Оксана Михайлівна зробить цей горезвісний бутерброд, візьметься їсти, і, швидше за все, не дожувавши, дзвонитиме Світлані Сергіївні. Розкаже, що вона теж їсть делікатеси, не гірше за неї, ось! Покладе трубку та заспокоїться. Принаймні до наступного дня. Поки якась дрібниця знову не виведе її з душевної рівноваги. Але тоді цілком можливо, що вночі не спатиме вже свекруха, Світлана Сергіївна. І на ранок почне до син дзвонити і скаржитися, висловлюючи якісь інші претензії…
У мами Наді є незаперечна перевага: вона вважає, що завдяки їй Надя та Іван отримали квартиру, в якій спочатку жили після весілля. Щоправда, насправді все не зовсім так. Квартиру ту, віддала Наді бабуся, яка була не в найкращих відносинах з мамою, на те були підстави, але це зовсім інша історія. І бабуся ще за життя на онучку її переоформила. Надя підозрювала, що якби бабуся з мамою були дружні, і квартира дісталася б матері, то житлоплощу Оксана Михайлівна їм із чоловіком навряд чи віддала б. Скоріш за все, здавала б. От бабуся й подбала про онучку.
Потім, коли Надя та Іван стали пристойно заробляти, то вони продали бабусину квартиру і купили житло побільше в новому будинку. Однак Оксана Михайлівна чомусь вважає, що та квартира – це її заслуга.
А у Світлани Сергіївни інший козир. Вона допомогла Наді, коли їй після народження Вероніки треба було виходити на роботу. Вони тоді ще платили іпотеку і гроші були дуже потрібні, а садок ще не давали, та й дитині був лише рік. Мама Наді допомогти відмовилася, пославшись на проблеми зі здоров’ям. А Світлана Сергіївна два роки буквально жила у Наді та Івана, допомагаючи з онукою. Саме вона «підняла» її. А потім ще деякий час допомагала водити в сад і забирати. Нещодавно Надя змінила роботу і змогла сама пристосуватися та обходитися без допомоги свекрухи.
Виявилося, що найскладніше вибирати матерям рівнозначні подарунки. Адже вони обов’язково зустрінуться, похваляться один одному і вийде, що одна з мам щось недоотримала. І образиться.
Якось Іван запропонував вирішити це питання радикально — дарувати батькам гроші, однакові суми. Але ні. Не «прокотило». Мами дійшли одностайної думки (у цьому вони виявилися солідарними), що подарунок у конверті це… це взагалі не подарунок. Відбулися просто. Жодної уваги та турботи. Формальність. Сухо та офіційно. Так не можна з матір’ю. Адже вона рідна людина, а не колега якийсь. Вона ростила, допомагала, піднімала, дбала. І діти мають…
І так далі і тому подібне. До наступного свята. Потім тільки, знову отримавши подарунки, мами заспокоїлися.
А одного разу сталася погана справа. Мама Наді і так не блищала здоров’ям. Дедалі більше грошей у неї йшло на пігулки. І знадобилася Оксані Михайлівні процедура. Надя та Іван порадилися і вирішили не випробовувати долю.
У короткий термін вдалося оформити маму Наді в платну клініку і зробити все необхідне за чималі гроші. Цей момент мама Івана якось випустила з уваги і про процедуру не знала. Оксані Михайлівні було не до порожньої балаканини, вона готувалася до процедури, та й почувала себе погано. І вони зі свахою кілька днів не спілкувалися. А тут, після успішної процедури, задоволена мама Наді, яка стрімко йшла на поправку зателефонувала до Світлани Сергіївни і похвалилася тим, що, мовляв, дітки, молодці які! Влаштували їх у платну клініку. Так вона їм дорога, що вони переживали ризикувати, і тепер все добре! Завтра на виписку.
Світлана Сергіївна тут же з’явилася додому до Наді, Івана та Вероніки. Була неділя, усі були вдома. Вона з порога заявила, що за процедуру свасі, мабуть, кругленьку суму виклали! А тоді їй що? Повинно бути порівну.
Іван застиг і не відразу зрозумів, про що взагалі говорить мати. Тоді як Надя подумки похмуро констатувала, що справдилися її найгірші переживання. Звичайно, вони б у будь-якому разі допомогли мамі, і про те, що потім говоритиме свекруха, тоді не думалося, а тепер… Тепер доведеться все це розгрібати.
Надя втомилася і перехвилювалася: тиждень був важким. Сил не було на умовляння ображеної свекрухи. Тому Надя просто вийшла з кімнати і пішла на кухню готувати обід.
– Все. Мама пішла. Образилася, плакала, — розгублено оголосив чоловік через півгодини. Він сів за стіл і відкусив добрий шматок від гарячої котлети, що лежала на тарілці. – Я їй все висловив. Соромно трохи. Але… Не витрима просто. Не можу.
Надя зітхнула і нічого не сказала. Вона помішувала ложкою борщ, який варився на плиті, і думала про те, що незважаючи на те, що ситуація абсурдна, свекруху все ж таки шкода. Вона як дитина, якій не купили морозиво. Недарма ж кажуть, що мале, що старе.
***
– На три дні, так. До санаторію. Поїдеш? Ну ось. Не плач. І я тебе теж. Бувай, мамо, — Іван поклав смартфон на стіл, шумно видихнув, витер піт з чола і сів на диван поруч із дружиною та донькою. — Здається, залагодив.
Надя подивилася на чоловіка та посміхнулася. «От і добре. От і добре, — думала вона. — Мама є мама. Рідніше за неї нікого немає. І якщо син її поважає та любить, хіба це погано?»
