– Марійко! Марійко! Ти куди зникла? – кликала бабуся Олена свою внучку, сівши в старе крісло.
З городу прийшла дівчина, і витираючи руки об фартух, підійшла до бабусі.
– Ти мене кликала, бабусю?
– Кликала. Ти чого це по такій спеці взялася на городі працювати?
– Та я не на городі, в альтанці огірки мию, ввечері буду закривати…
– І кому твої огірки потрібні! Повен льох варінь-солінь. Навіщо вони нам? Хіба вдвох стільки з’їмо?
– А куди ж їх подіти? І так учора відро віддала сусідці.
– Їм потрібніше. Багато їх є. Тільки ми з тобою, як сирітки, удвох все та удвох…
Марійка промовчала, потім поклала голову на коліна бабусі. Бабуся погладила своєю натрудженою долонею голову онучки.
Ростила вона її з п’яти років одна. Дочка її, Раїса, привезла дівчинку на канікули влітку та назавжди й залишила.
Народила в дівках, потай від неї, матері. Приїхала зі згортком у руках. Років зо два спокійно жили, виховували Марійку. А потім її знову до міста потягнуло.
Як вона її відмовляла! Не допомогло. Виїхала, гримнувши дверима, і дівчинку за собою потягла.
А куди? Роботи немає, житла теж. Запереживала дуже баба Олена. Ні слуху, ні духу від дочки. Чутки дійшли, що за кордон виїхала. А коли Марійці п’ять років виповнилось, то Рая і з’явилася. Олена тільки й руками сплеснула. Знов дочка вагітна…
– Мамо, нехай Марійка у тебе поки погостює. Мій Миколка мене заміж кличе…
– А Марійка не потрібна тобі? Чи як?
– Нам обжитися треба, йому звикнути, що в мене є дочка…
– А він не знає?
– Знає, але… Скоро пологи, мені важко з двома буде. А в тебе свіже повітря, молочко домашнє.
Олена глянула на внучку. Та присіла навпочіпки і гладила кота.
– Ти її не годуєш, чи що? Худенька така.
Так Марійка й залишилася на селі. Більше Раїса за нею не приїхала. Перший рік надсилала посилки до Нового року та дня народження доньки, а потім лише рідкісні листи і все. А потім і зовсім зникла.
Марійка дуже заслабла, в лікарню поклали. Олена одразу доньці написала, але лист повернувся, адресат вибув.
Так і виховувала Олена дівчинку одна. І до школи за руку відвела, і на випускному сльозинку пустила.
Марійка виросла розумницею. Красива, але скромна. Олена їй все дитинство поблажки не давала, у строгості тримала, переживала, що виростить як її мати, недолугу.
Жили вони у райцентрі. Марійка вивчилася і працювала вчителькою. Книжки змалку любила. З роботою все було добре, тільки ніхто заміж не брав.
Намагався один залицятися, коли Марійка ще студенткою була, але бабуся таку сварку влаштувала.
– Спершу навчання, а женихи потім! А то принесеш у подолі, як твоя мати! Досі не знаю, хто твій батько!
А після Марійка й сама почала цуратися чоловіків. По вечірках та клубах Марійкка не ходила. Із роботи зразу додому. А в сільському будинку робота завжди знайдеться.
Так до тридцяти років прожила Марія. Бабуся відкритим текстом говорила, що час би вже й сім’ю завести.
– Ось не стане мене…
– Бабусю, ну ти що це вигадала?!
– Та нічого! Вічно жити не буду. Восьмий десяток іде. На кого я залишу тебе? Ось заміж тебе віддам, тоді й піти можна…
Вислухавши вкотре цю промову, Марія йшла на подвір’я, чи на город. Її й саму обтяжувала самота. Хотілося і коханою бути, і дитину народити.
Коли їй перевалило за тридцять, то бабуся вже натякала на інше.
– Ти, онучко, якщо не хочеш заміж, то хоч дитинку народи для себе… А то одній погано…
Марії ці розмови не подобалася. Як так народити від кого?
Минали роки. Ось Марії вже сорок. Бабуся після 80-річчя років почала здавати. Якщо раніше ще й на кухні могла погосподарювати, то тепер тільки на лавці й сиділа, та дивилася телевізор.
Марію давно записали у старі діви. Вона стала нелюдимою. Подруг не було. З ким раніше спілкувалась, то у всіх сім’ї, діти. Серед них вона почувала себе зайвою.
Бабуся більше розмови ні про весілля, ні про дітей не заводила. Але все частіше гортала сімейний альбом і важко зітхала, потай поглядаючи на онучку…
…А якось зимовим вечором Марія кришила овочі на салат. Раптом хтось постукав у двері.
Марія аж стрепенулася від несподіванки.
– Хто там?! – насторожено запитала вона.
– Я шукаю Олену Іванівну, – пролунав незнайомий голос.
Марія відкрила двері. На порозі стояла молода жінка, яка тримала за руку дівчинку.
– Ну, проходьте, – сказала Марія. – Олена Іванівна тут живе.
Почувши розмову, бабуся встала з ліжка, накинула на плечі старий фланелевий халат.
– У нас гості, бабусю.
Бабуся глянула на гостей і раптом заплакала.
Марія не розуміла, що відбувається.
– Невже це внучка моя, Людочка? На Раю схожа!
– Так це я…
– Чого ж ви у дверях стали, проходьте?!
Марія накрила стіл, нагодувала гостей з дороги.
– А ви їжте, їжте, потім все розкажете…
Їй так хотілося дізнатися про дочку. Але розповідь вийшла зовсім невеселою.
– Ну, розказуй, як батько, мати. Де живете? Стільки років від вас звістки не було!
– Так розповідати й нічого особливо. Батька я свого не знаю, у документах прочерк стоїть. Мами не стало. Мені сім років було. Мене в дитбудинок відправили. Я виросла в дитбудинку. А кілька років тому розшукала сусідку – подругу матері. Та й розповіла, звідки мама родом. Ось я вас і розшукала. А ти моя сестра Марія?
Марія кивнула головою. У Людмилі прослизали материнські риси, і це наводило на сумні спогади.
Людмила з донькою Василиною гостювали вже другий тиждень. Але тут Люда зазбиралася.
– Мені терміново поїхати треба. Ви не проти, якщо Василинка у вас погостює. Я миттю повернуся. Вирішу одну проблемку й повернуся.
Людмила поїхала. Василина з нетерпінням чекала матір, постійно виглядаючи у вікно. Але її не було…
Бабуся Олена ввечері заговорила з Марією.
– Ох, внучечко! Не до добра це, ох, не до добра!
– Не розумію, про що це ти?
– Коли тебе мати до мене привезла, ось також погостювати залишила… А потім і забула.
– Що ти вигадала! Мені Люда здалася хорошою. Може, у людини проблеми, от і затримується.
– Час покаже. Але я буду права, серце мені підказує, що покинула вона доньку…
Ані через тиждень, ані через місяць Людмила не з’явилася.
Номер телефону було заблоковано. Зв’язку з нею не було. Василина сумувала. Марія, як могла, відволікала її від сумних думок.
Так минуло пів року, а Людмила все не з’являлася…
У сумці із дитячими речами вони знайшли свідоцтво про народження Василини. Марія оформила опіку над племінницею.
Через рік бабусі Олени тихо не стало уві сні.
Марія почала виховувати Василину. Дівчинка не по роках була тямуща і дуже жвава. І в дитсадку, і в школі постійно скаржилися на її поведінку. Але Марія так сумувала за дитиною, що пробачала їй багато чого.
Так і виросла Василина у тітки Марії. Людмила більше не з’явилася…
У вісімнадцять років Василина зраділа, що чекає дитину. І сказала Марії, що не хоче її залишати.
– Розумієш, все нерозумно вийшло. І батько відмовився. А навіщо мені він тоді?
Марія завжди була стримана, але цього разу не витримала.
– Я не дозволю, не дозволю, щоб вона росла без матері. Все досить! Мене мати принесла бабусі, твоя мати в дитбудинку виросла, без любові й ласки, а потім тебе принесла мені. Досить! Треба припинити це! Ти народиш і виховаєш сама. І спробуй тільки щось виробити. Я ніколи не сварилася на тебе, пояснювала все по-доброму. Але ж ти виросла. І маєш відповідати за свої вчинки!
Василина більше й не намагалася завести цю розмову. Незабаром з’явився і її залицяльник. Марія почала розпитувати.
– Любиш Василину, чи так погуляв і все?
– Люблю, тільки мати каже, що рано одружуватися…
– Одружуватися й справді рано, але дитину це зовсім не турбує.
Ти дорослий чоловік і маєш відповідати за свої вчинки. Навчатися можна й заочно. А з дитиною, доки ви на сесіях я допоможу.
Тож ідіть і подавайте заяву. Нема чого сиріток народжувати!
Марія й сама не чекала від себе такої промови, але життя дало їй хороший урок.
– Може хоч доля Василинки і її малюка складеться по-іншому…
Василина й Сергій розписалися і оселилися у Марії. У них народився син, його назвали Богданом.
Василина, як виявилася, стала хорошою матір’ю. А Марія допомагала їй із сином, а потім і з донечкою.
Як часто дочки повторюють долю матерів… Так, ніби книга їхнього життя вже написана, і нічого в ній змінити не можна.
Тільки Василині за допомогою Марії вдалося все змінити…
