– Ох, Зоє, і натерпілася ти з цим гульвісою! Та нащо він тобі потрібний, що нормальних мужиків немає, чи що?!
– Люблю я його, недолугого… Хоч і виробляє. Десять років разом. А так все добре все починалося…
– Та з ним одразу зрозуміло все було. Пам’ятаю, він і раніше любив гульбанити, а ти не помічала.
– Гульбанив, та не так. А як гарно залицявся…
Дві подруги сиділи на кухні у Зої й пили чай із великим тортом, який принесла Олена.
Зоя мала день народження, але чоловік, сказавши чергове «Вітаю», вирішив, що йому теж можна відзначити таку подію, і пішов до друзів, сказавши: «Буду пізніше».
Зоя звикла до примх свого чоловіка, хоча в душі в неї збиралася образа.
Ні, він її не він нічого особливого не робив. Все це Зоя ще терпіла. Вона сама не розуміла, чому так любить Григорія.
Особливого у ньому нічого не було. Ну поводився часом хамовито, та й не тільки з нею, а й з іншими людьми.
Коли вони побралися, Зоя хотіла дитину, але чоловік був проти. А тепер уже й пізно.
Так і жила Зоя, сподіваючись, що чоловік згодом схаменеться, хоча в душі розуміла, що нереально це.
– Слухай, – сказала Олена. – А де він у тебе весь час пропадає?
– У нього багато друзів.
– Ну так, ну так, друзі. Де друзі, там і баби.
– Навіщо ти так? Я не думаю, що він гуляє!
– Ох, Зоє, ну й наївна ти. Та давно у вас сім’ї немає. Так, живете за звичкою. Ось що вас пов’язує, окрім твоєї прихильності?
– Ми ж кохали один одного, коли побралися.
– Коли це було! Ти дивися, що зараз. Знайшла б собі нормального, не гульвісу, уважного.
– Та кому я потрібна, Олено. У сорок п’ять.
– Та вистави ти його! Зате, Зою, ти житимеш вільним життям. А вік ще нормальний, що на собі хрест ставити?
– Давай не будемо про це, – Зоя в душі розуміла, що життя її безглузде і порожнє.
Чоловік давно дивиться на неї байдужим поглядом, згадуючи, коли йому щось треба. Кар’єра бухгалтерки не обіцяла особливих перспектив, але Зоя вже й не прагнула більшого. Втомлено, пливла за течією…
…Наступний день видався теплим і сонячним. Наче сама погода хотіла додати оптимізму до нудного життя. Зоя відпрацювала свій робочий день і, стомлена, йшла додому.
Сьогодні вона вирішила пройтися пішки. Не дуже хотілося поспішати їй додому, де чекав невдоволений чоловік, який, напевно, вже веселий.
Зоя жила майже на околиці міста.
Вона йшла, задумавшись про своє, не дивлячись на всі боки. Вона чудово знала свій район, і дивитися тут було особливо ні на що.
Раптом перед нею зʼявилася вівчарка. Собачка стояла посеред тротуару і пильно дивилася на перехожих.
– Агов, дай пройду! – сказала Зоя.
Собачка трохи нахилила голову, але не відсторонилася.
– Де твій господар?
Песик злегка захитав хвостом і зробив крок у бік Зої.
– Так, ти, мабуть, загубився і голодний? У мене тут бутерброд лишився, хочеш?
Зоя й сама не розуміла, навіщо вона зупинилася біля собачки, але їй стало чомусь його шкода. Вона дістала бутерброд, вийняла з нього шматок ковбаси і дала собачці. Пес понюхав, подивився на Зою, а потім акуратно з’їв ковбасу.
– От і молодець. У мене ще шматочок є, на.
Собачка підійшла зовсім близько і взяла ковбасу з рук Зої.
– Більше нема, вибач, хліб будеш?
Від хліба пес відмовився.
– Ну гаразд, друже, мені пора.
Зоя повільно обійшла собаку і пішла у бік свого будинку. Але пес пішов за нею.
– Слухай, у мене нічого більше немає. Іди додому. Тебе, мабуть, шукають.
Собачка захитав хвостом і підійшов ближче. Так вони дійшли до під’їзду Зої.
– Що ж мені робити з тобою? Надворі ніч. А ходімо до мене. Григорій, звісно, буде обурюватися, але не залишати ж тебе одного. А завтра спробуємо знайти твоїх господарів.
Зоя з певним побоюванням заходила додому. По–перше, чоловік собачок не дуже любив. По–друге, він міг бути веселим, а собаки, як відомо, таких не люблять.
Григорій сидів на дивані і дивився телевізор.
– Грицю, я не одна.
– А з ким? У нас гості?
– Можна й так сказати. Не сварися, але я не могла його залишити…
– Кого?
– Ось він.
Собачка повільним кроком пройшов у залу.
– Ти що, зовсім, чи що?! Навіщо ти його привела?! Ану вистав негайно!
Григорій аж з дивана підскочив від побаченого.
– Грицю, він загубився, голодний. Завтра пошукаю його колишніх господарів, а поки що нехай у нас побуде.
– Але ж це вівчарка. А якщо він злий?
– Він добрий.
Зоя підійшла до собачки і погладила по загривку. На песику був дорогий нашийник, але жодних позначок вона на ньому не знайшла.
– Ходімо, собачко, дам тобі поїсти, а завтра буде видно.
Вранці виникла ще одна проблема – із песиком треба було гуляти, а повідця не було.
Зоя взяла стару мотузочку, причепила до нашийника і вирушила на вулицю.
Був ранній туманний ранок. Песик поводився чудово і слухався команд. Проте Зоя розуміла, що він має господаря, і треба його знайти.
Прийшовши на роботу, вона надрукувала і ще розіслала оголошення у соцмережах, сподіваючись, що господар таки з’явиться…
…Пройшов тиждень. Зої так ніхто й не подзвонив. Вона вже полюбила собачку, купила новий повідок і щодня виходила на прогулянку.
Була ще надія, що песик на вулиці впізнає свого хазяїна.
Але час минав, песик нікого не впізнавав. Григорію таке сусідство зовсім не подобалося. Та й песик до нього ставився з деякою недовірою, що додавало напруги.
– Вистав його, – якось сказав він. – Або я це зроблю.
– Тільки спробуй! Таким собачкам не місце на вулиці, та й поводиться він добре. Ось знайдеться господар, віддамо.
Насправді, Зоя давно мріяла про песика, але чоловік був проти. Сусідство з собачкою додало у родині сварок. Григорій все частіше став гульбанити, десь зникав, а одного разу взагалі не прийшов ночувати, сказавши, що був у друга в гаражі.
Найдивовижніше, що Зоя розуміла, що їй уже байдуже. Кохання, очевидно, давно минуло, спокою і миру в сім’ї не було.
Якось удома сталася сварка. Григорій знову прийшов веселий, скинув у коридорі брудні черевики, пройшов на кухню з вимогою дати йому поїсти. А Зоя була втомлена, тільки–но прийшла з роботи і не встигла приготувати.
– Де їжа? Я їсти хочу!
– Грицю, я тільки прийшла, зараз приготую…
– З собакою ти встигаєш поратися і годуєш її вчасно! Досить, забирай його, щоб більше тут не було!
– І не збираюсь. Ти мені взагалі час перестав приділяти, вештаєшся по якихось друзях, а може, і не тільки друзях!
– Де я ходжу – моя справа. Та ти ніхто! Кому ти така потрібна, глянь на себе!
– А ти?! Кому ти сам потрібний?
Зоя вже не могла зупинитися. Не зміг стримати себе і Григорій. Та песик став на захист Зої.
Він гавкав і захищав Зою, яку тепер вважав за свою господиню.
– Або я, або собака! – сказав Григорій.
– Собака! Збирай свої речі і йди туди, де ти час так любиш проводити. Не хочу я тебе більше бачити!
– Ти вибираєш собаку, яка навіть не твоя?!
– Я вибираю нормальне життя. Скільки ти мені нервів потріпав! Скільки я маю терпіти тебе? Не хочу більше.
Григорій гримнув вхідними дверима.
Зоя тремтіла. Так, у їхній родині й раніше були сварки, але тепер вона розуміла, що настав кінець.
Навіть кохання, яке, здавалося їй, було до чоловіка, кудись пройшло.
Випарувалося миттєво. Або вона прозріла, нарешті зрозумівши, що це за людина поруч із нею…
…На другий день Зої зателефонував Григорій:
– Твій пес не пустив мене додому!
– Це більше не твій дім! Я зберу твої речі і скажу, коли прийти за ними.
Цього ж дня вона поміняла замок. Ще через тиждень подала на розлучення.
Пережити це все їй допомагав песик. Зоя називала його Марко, і він згодом звик. Собачка став рідним для неї, і вона не уявляла, як раніше жила без нього.
Але думка, що Марко має господаря, не давала їй спокою…
…Якось тихого осіннього вечора вона йшла з собачкою вулицею. Погода готувалася до зими.
Раптом Марко різко смикнув повідець, заскавчав і захитав хвостом.
Повз нього йшов чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти. Він ішов, занурений у свої думки, але, побачивши Зою з собачкою, раптом зупинився.
– Рекс?
Собачка радісно заскавчав і кинувся у бік чоловіка.
– Любий ти мій Рекс!
Зоя ледь змогла втримати повідець. Вона зрозуміла – ось воно, те, чого вона давно чекала, те, чого вона побоювалася.
– Здрастуйте, – тремтячим голосом сказала Зоя.
– Привіт. Звідки у вас ця собачка?
– Я підібрала його на вулиці. Я шукала господаря, але довелося залишити собі.
– Це Рекс, мій песик!
Чоловік був неймовірно щасливий. Він обійняв собачку і мало не плакав.
– Де ж ти стільки часу був? Рекс!
Зоя тремтячими руками передала чоловікові повідець.
– Мабуть, ви повинні його забрати, – у її голосі звучав неймовірний смуток.
– Як вас звуть? Мене Михайло.
– Зоя.
– Радий знайомству, Зоє. Знаєте, я давно самотній, а собачка був єдиним членом сім’ї.
– Я розумію. Не хвилюйтеся, я добре дбала про нього. І він, певною мірою, змінив моє життя. Це хороший пес. І я рада, що він нарешті знайшов свого хазяїна.
Зоя зітхнула і востаннє подивилася на собачку, якого встигла полюбити.
– До побачення, Михайле.
– Дякую вам, Зоє.
Зоя швидким кроком віддалялася від Михайла і тепер уже Рекса. Їй хотілося плакати, але вона стримувала сльози.
Наступний день минув, як у тумані. Сум не полишав Зою, але вона розуміла, що господар мав право забрати свого собачку.
Вона повільно брела додому, розуміючи, що повертатися їй доведеться у порожню квартиру. Але біля будинку на неї чекав сюрприз.
Рекс весело хитаючи хвостом, кинувся їй до ніг.
– Ох, невже ти знову втік? – Зоя озирнулася і побачила, що недалеко стоїть Михайло.
– Що ви тут робите?
– Та, розумієте, гуляю я сьогодні з Рексом. Кажу йому: “Ходімо додому”. Ну, він і пішов. Тільки не до мене, а до вас додому, сів біля під’їзду і відмовився йти.
Ось я вирішив вас дочекатися. Рекс вас полюбив, це видно. Знаєте, я звик довіряти своєму улюбленцю, він знає, хто погана людина, а хто хороша. Ви хороший.
– Дякую, – Зоя не знала, що відповісти.
– Я розумію, що це здасться дивним і, може, нав’язливим, але чи не запросите нас на чашку чаю?
– Та чому б і ні! – Зоя сама здивувалася своєї сміливості, але вона сумувала за Рексом, та й господар його цілком вселяв їй довіру…
…Так Зоя знайшла своє нове кохання. І вона була неймовірно вдячна собачці, яка одного разу вибрала її…
