Ніна Петрівна проживала у невеликому затишному будиночку з великим садом та городом за тридцять кілометрів від міста. Чоловіка її не стало майже десять років тому, коли вона тільки-но вийшла на пенсію, але його відхід не став для неї великим горем. Він довго нездужав, доглядати його було і важко, і тяжко морально. Характер у нього сильно зіпсувався, він вередував, часом доводив бідну жінку до сліз.
Після його відходу вона зітхнула навіть із полегшенням. У той час вона була ще сповнена сил і багато часу приділяла своєму улюбленому садівництву. Роки йшли, старший син Ігор уже давно одружився, у нього теж народився син, молодший улюблений син Олег закінчив інститут і тут теж несподівано закохався і раптово одружився.
З невістками Ніна Петрівна підтримувала дружні стосунки, повчати їх не намагалася, особливо у життя молодих не лізла. У міру того як йшли роки, жінка старіла, слабшала, почали з’являтися недуги і все менше часу приділяв саду та городу. Тепер уже обробляла лише дві-три грядки з огірками та помідорками, а з кущів смородини, якої в неї було досить багато, часом і не всі ягоди збирала
Дедалі частіше Ніна Петрівна почала звертатися за допомогою до синів. Просила приїхати і щось зробити вдома. Будинок скрізь потребував чоловічих рук, а в неї на це вже не було сил.
Ніна Петрівна почала замислюватися про те, що жити одній їй вже неможна, але як сказати про це синам? Вони якось особливо не думали, що матері вже під сімдесят. І тоді жінка вирішила натяками поговорити з невістками, вони-жінки, краще повинні зрозуміти, що їй вже важко самій жити.
У суботу вранці приїхав молодший син Олег із молодою дружиною Христиною. Як і збиралася, Ніна Петрівна усамітнилася з невісткою, почала розпитувати про сімейне життя, а потім завела розмову про свої недуги, про пережиття, про неможливість жити на самоті.
Коли молодята ввечері збиралися їхати, Ніна Петрівна довго цілувала невістку зі сльозами на очах і зітхала. Вона сподівалася, що та все зрозуміла правильно, і вони з Олежиком ухвалять правильне рішення і заберуть матір до себе на зиму, а там і буде видно.
Усю дорогу Христина сиділа замислена і якась принишкла, Олег навіть занепокоївся і запитав:
-А що сталося? Ти сьогодні не схожа на себе. Мама тебе чимось засмутила? Ви ж начебто мирно розлучилися.
– Нічого поганого не сталося, – несподівано коротко відповіла Христина. – Вдома поговоримо. Мені її дуже шкода.
Повернувшись додому і смачно повечерявши, Христина повернулася до цієї розмови.
-Мені дуже шкода твою маму, – дівчина зі смаком прицмокнула чаєм з варенням. – Вона бідолашна нездужає. Зовсім уже нічого робити сама не може. Показувала мені, що навіть смородину не всю зібрала на варення. Дозволила сусідці ягоди зібрати, то та навіть особливо дякую не сказала. Мама сильно нездужає і сумує, звичайно ж. А ще вона дуже переживає, особливо ночами
-Про що ти говориш? – обурився Олег. – Ніколи мама на таке не скаржилася. Вона у цьому будинку все життя прожила. Його ще мій дід будував.
-Ти дивний, Олежеку, мама вже старенька жінка. В неї недуги. Вона мені казала, що не може сама жити. Взимку снігу багато випадає, його треба чистити. То котел барахлить, то ще щось.
-Ти до чого ведеш? – Насторожився Олег.
-Я тобі говорю, що мені маму дуже шкода. Але як нам забрати її до себе, ми й місця не маємо. Квартира маленька-дві кімнати. Моїй мамі теж допомога треба, вона збиралася на зиму приїхати, щоб обстеження пройти. Але і Ніну Петрівну мені дуже шкода. Потрібно поговорити з Ігорем.
-Про що? – роздратовано запитав Олег.
Він вже подумки уявляв, якою проблемою можуть стати недуги матері, її прохання допомоги. Все їх таке спокійне, таке впорядковане і зручне життя полетить в мить.
-Треба сказати Ігореві, – продовжувала тим часом Христина, – Щоб він взяв маму до себе. У них трикімнатна квартира, багато місця. А у нас ще й іпотека, грошей вічно бракує. А він-старший син, йому мама свого часу багато допомагала, хай він її візьме до себе на зиму чи назавжди. Мама ж не помолодшає за цю зиму. І потім їй потрібно пройти певні процедури, вона ж ніколи уваги на своє здоров’я не звертала, а зараз все це таке дороге… Навряд чи ми зможемо все це потягнути? Ти як думаєш?
-А з будинком що буде? – Запитав Олег.
-Ну, будинок-справа вирішувана. Звичайно, він невеликий, але дуже теплий і затишний, а ділянка просто чудова. Можна продати і гроші поділити порівну між нами та Ігорем.
-Як це поділити? Дім же мамин. Вона й гроші забере.
-А навіщо їй гроші? Вона й пенсію отримує. І житиме в Ігоря на всьому готовому. І потім це ж ваша спадщина ще й після батька.
-Ні, батько до нього жодного стосунку не має. Цей будинок повністю мамин.
-Ну, після матері! Все одно він вам залишиться. А мені так шкода Ніну Петрівну. Вона так плакала сьогодні, скаржилася на недуги всякі та пережиття. Потрібно з Ігорем поговорити, а потім уже й мамі наше рішення повідомити.
Щоб не відкладати справу в довгу скриньку, Олег зателефонував братові і домовився про зустріч. Той, як завжди мовчки вислухав усі доводи брата, уважно на нього глянув і сказав:
-Добре, я вирішу проблему. Я тебе зрозумів.
Через два тижні в будинку Олега пролунав телефонний дзвінок, і він почув у слухавці радісний голос мами.
-Сину, Олеже, привіт! Я така рада, що Ігор перевіз мене до себе. Я так втомилася жити сама, а тепер я з вами в місті.
-Мамо, – Олег навіть здивувався від несподіванки, як швидко Ігор усе це організував. А як же будинок? Що ти вирішила з ним?
Почувши слова Олега, Христина встала з дивана та швидко підбігла до трубки. Вона почала уважно прислухатися до розмови.
-Ой, так спішно все склалося. Я будинок здала на зиму синові сусідки, він саме одружився. А влітку, якщо все буде добре, то він викупить цей будинок. Гроші непогані пропонують. А може, поки ще й не купуватимуть, доки гроші назбирають, а орендуватимуть. Я вже отримала всю суму за півроку, і Ігор купив мені путівку в санаторій. Я ніколи не їздила ні на курорти, ні в санаторії, зате тепер відпочину. Ось за місяць і поїду. Ну все, Олеже, приїжджайте з Христиною мене провідувати до від’їзду. До побачення.
Олег мовчки поклав трубку, а Христина, роздратовано пересмикнувши плічками, сказала:
– Я ж так її шкодувала, так співчувала, а вона… Все-таки люди зараз взагалі не цінують добрих стосунків.
