– Що ж ти все лежиш? – Андрій зиркнув на ліжко.
Молоденька дівчина в білому халаті зайшла в палату, і Андрій швидко підскочив зі стільця, так ніби його побачили за чимось недобрим.
– Лікар новий де? – запитав він.
– У п’ятій палаті, – відповіла медсестра.
– Як вона?
– Минулої ночі недобре було, але все вже добре, ви не хвилюйтесь, у нас чудові спеціалісти.
Андрій нервово переступав з ноги на ногу.
– Ви сказали, що сподівань мало, а моя дружина вже четвертий місяць у вас лежить! – чоловік підбіг до лікаря, який виходив із сусідньої палати.
– Вибачте що?
– Я чоловік Поліни, яка он там у вас знаходиться…
– А-а-а, Поліни. Ми робимо все можливе, вона молода…
– Прогнози, які прогнози? – нервував чоловік.
– Я нічого не можу вам обіцяти. Поки плануємо їй допомагати.
– Ви просто тягнете з мене гроші, вам не важливо, що вона вже не зможе видужати.
– Ви не праві. Динаміка хороша після останніх процедур, – лікар хотів знайти картку і показати результати досліджень.
Він зупинився біля реєстратури і почав перебирати картки, але Андрій раптом обернувся і просто пішов…
На роботу він уже не поїхав, подався додому. На повороті він раптом зрозумів, що поїхав на червоне. Він сам на себе посварився і пришвидшився…
Чотири місяці тому він був теж незадоволений.
Тоді він ображався на дружину.
Він їхав і теж помчав на червоне. І опинився на узбіччі… Поліна дуже після того занедужала… Їй дісталось найбільше…
Вони були одружені трохи більше року. Така прекрасна пара, такі закохані. Здавалося, що все чудово. Достаток – молоді нічого не потребували. У дружини після батьків залишився бізнес, який вона у свої двадцять вісім продовжила вести сама.
Чоловік був старший на два роки, з простої працьовитої сім’ї, але з великими амбіціями. Вмів переконувати, працював у хорошій торговій компанії на посаді менеджера.
Зустрілися Поліна з Андрієм на одній із виставок, познайомились і почався роман.
На початку стосунків Андрія все влаштовувало, він спокійно витрачав гроші дружини, якщо було потрібно. Одразу купив собі дорогу машину.
Але незабаром йому стало мало. Андрій спочатку натякав, потім просив, а через рік після весілля став вимагати передати управління справами компанії йому.
– Навіщо? – дивувалася Поліна. – Ми маємо все: квартиру, заміський будинок, машину, гроші. Навіщо тобі офіційний документ? У нас і так все спільне.
– Це твоє, ти не розумієш, – починав нервувати чоловік. – Це твоє, а я наче приставка до всього цього. Я теж працюю нарівні з тобою, навіть більше, я чоловік у сім’ї.
Непорозуміння першого року сімейного життя набирали обертів. Молоді все частіше сварилися.
– Не розумію, коханий. Папірець нічого не змінить. Ми як були чоловіком і дружиною, так і залишимося. Навіщо це все? Як потім пояснювати клієнтам? Вони звикли мені довіряти. Нашому прізвищу. Назву компанії ти теж хочеш поміняти? – Поліна почала сердитись.
– Нічого я не хочу міняти! Хочу, щоб ти цінувала мене та поважала. А ти використовуєш мене!
– У тебе довіреність! Ти можеш підписувати всі документи, чи це не довіра? – галасувала Поліна, а Андрій їхав все швидше…
А потім сталося несподіване…
…Андрій був винен у тому, що сталося, хоча визнавати цього не хотів. Що через нього Поліна тепер у лікарні…
Ніхто нічого не побачив тоді, тож Андрій спокійно все приховав.
Через тиждень Андрій знову приїхав у лікарню, але й цього разу стан дружини його не задовільнив.
– Ви розмовляйте з нею, вона ж чує вас, хай так, несвідомо. Знаєте, скільки випадків, коли прокидалися від того, що їхні родичі…
– Помовчте, – зупинив медсестру Андрій.
Дівчина образилася і вийшла з палати.
Андрій взяв руку Поліни. Погладив її русяве волосся, яке раніше так подобалося йому. Але зараз…
Зараз Андрій хотів одного – щоб Поліна просто пішла… Пішла у засвіти…
Тоді все, що належало їй, перейшло б йому. За чотири минулі місяці він уже звик до цієї думки і не допускав іншого результату. Андрій уже жив так, наче Поліни більше немає…
– Хочеш я допоможу тобі? Допоможу піти, – усміхався він їй, дивлячись на обличчя.
Її повіки злегка поворухнулись.
– Ти втомилася, я теж. Я тобі допоможу, мені розповіли як.
– Ви тут? – у дверях палати з’явився лікар. – Здрастуйте. Мені повідомили, що ви прийшли. Я змінив схему лікування, призначив нові процедури і…
– Робіть, що вважаєте за потрібне! – Андрій не став слухати лікаря і просто вийшов з палати.
…Поліна розплющила очі і заплакала. Вона чула все. Кожне слово свого чоловіка. Свого Андрійка. Вона хотіла від цього чоловіка дітей. Хотіла дожити з ним до глибокої старості. Поліна заплющила очі. Сили знову залишили її…
Коли прийшла медсестра, вона знову розплющила очі і подивилася на молоду дівчину. Та машинально робила свою роботу, не звертаючи уваги на жінку.
Поліна спромоглася поворухнути пальцями, коли дівчина підійшла близько.
– Отямилася! – вигукнула медсестра і побігла по лікаря.
Черговий лікар оглянув Поліну і м’яко посміхнувся, подивившись у її блакитні очі.
– Молодець, дівчинко, ти сильна, впораєшся…
Звичайно, де ж йому було знати, що ця зовсім худа, слаба жінка зібрала в собі решту сил, щоб залишитися… Щоб не піти…
– Треба повідомити вашому чоловікові радісну новину, – оголосив лікар і подивився на медсестру.
– Ні, – тихим, слабким голосом сказала Поліна і повторила. – Ні.
– Хочете набратися сил? – розуміюче кивнув лікар. – Добре, відкладемо це до завтра. Згоден, зайві емоції поки що ні до чого.
– Я не хочу до чоловіка, ні, – хитала головою з боку в бік Поліна наступного ранку.
По щоках покотилися сльози.
Лікар, той новий лікар, що всього кілька тижнів лікував пацієнток цього відділення, прийшов через пів години.
– Знаю, знаю, все знаю. І дуже радий, що ви прокинулися самі. Тепер все буде гаразд.
Поліна знову заплакала.
– А ось лити сльози не треба. На це потрібні великі сили, такі, що можна ще більше ослабнути.
– Чоловік приходив і сказав, що хоче аби я пішла…
– Як пішла? Пішла?.. Ого… Та-а-ак…
Вона кивала, збираючись із силами.
– Не пускайте його до мене, прошу. І зателефонуйте до Павла Андрійовича, нехай приїде.
Лікар подивився на медсестру, потім знову на пацієнтку.
Він пішов, а молода медсестра подивилася на Поліну і сказала:
– Я доглядатиму вас, мені ваш чоловік теж здався дивним.
– Зателефонуйте до Павла Андрійовича, – тихо попросила вона.
Поліна знову заснула, а коли розплющила очі, відчула, що в палаті хтось є. Перед нею, розсівшись на стільці, сидів Андрій.
Поліна заплющила очі, ніби вдаючи, що знову спить.
– Я знаю, що ти не спиш, – сказав Андрій, нахилившись над дружиною. – Ти вирішила повернутись, але цього не треба було робити.
– Що ви тут робите? Її не можна хвилювати, – гукнула молода медсестра. – Усі питання до лікаря, виходьте. Я когось зараз покличу! – медсестра схвильовано вискочила в коридор.
Андрій підвівся і спокійно пішов до виходу.
– Я повернуся, – Андрій показав у бік дружини пальцем.
Поліна відчула, як стрепенулося серце.
Медсестра повернулася і показала Андрію на двері.
– Та йду я, йду…
– Боже, як я запереживала за вас. Як він зайшов?
– Подзвоніть до Павла Андрійовича.
– Та не знаю я, хто це такий, немає ніяких даних у вашій картці!
Поліна заплющила очі.
Вона тихо продиктувала номер.
Павло Андрійович приїхав до неї пізно ввечері. Він був дуже здивований тим, що вона була у лікарні.
– Так Андрій сказав, що ви на морі, відпочиваєте, готуєтеся до материнства…
Медсестра хотіла вийти, але Поліна попросила залишитися.
– Довіреність на управління анулюйте і складіть на себе. Чоловік планував, щоб я більше не повернулась.
Павло Андрійовичу, я можу звернутися лише до вас.
Чоловік кивнув головою.
– Я працював із твоїм батьком, ти виросла у мене на очах. Можеш не турбуватися, я зрозумів. Я все зрозумів, Поліночко. Одужуй. Завтра я приготую все, що тут може знадобитися. Так. І телефон, – усміхнувся він.
Наступного ранку в лікарні з’явився незнайомий персоналу чоловік. Він був одягнений у лікарняну форму і намагався поводитись немов працює тут уже давно.
Приїхав Павло Андрійович із довіреністю та іншими документами.
– Я закрив усі рахунки і забрав у нього машину. Андрій залишиться без копійки, я постараюся, – заспокоював Поліну чоловік.
– Він віддав? – здивувалася вона.
– Не хотів, звісно. Але я переконав його. Переконав, – ніби підтверджуючи свої слова, повторив чоловік. – Більше ви з ним не зустрінетесь ніде. Я все вирішив, не вперше, ми з твоїм батьком і не таких на місце ставили.
Павло Андрійович дотримався слова, яке дав. Коли Поліну виписали, вона ще довго відновлювалась вдома.
Щоправда, змінила квартиру, не могла бути там, де все асоціювалося у неї з колишнім чоловіком.
З Андрієм вона офіційно розлучилася і більше ніколи не бачила цю людину…
