Сергій стояв біля вікна у квартирі своїх батьків, і на нього нахлинули спогади дитинства. Тут, у цьому п’ятиповерховому будинку і у цьому дворі пройшли його дитинство й рання юність.
Він оглянув старе подвір’я, яке мало змінилося. Тільки гойдалка зникла.
– Я не плакав з десяти років, відколи зашпортався був на цій гойдалці, – подумав Сергій, чоловік сорока з невеликим років, відчувши сльози, що набігали.
Він приїхав попрощатися з батьком…
Всі ці роки він переживав від того, що поруч із ним не було чоловічого плеча.
Батько був далекобійником, був у постійних рейсах, а їх із сестрою Юлею ростила й виховувала мама. Коли батько повертався, то всю увагу, ласку й турботу віддавав дочці.
Сергій ображався, переживав, на що батько завжди відповідав те саме:
– Після мене ти старший у сім’ї! І запам’ятай: чоловіки не плачуть і не ображаються через дрібниці. Ти матері зобов’язаний допомагати і за сестрою стежити, щоб ніхто не ображав!
Ніколи, жодного разу батько не обійняв його, не підбадьорив, крім того випадку на гойдалках…
– Ану, не плакати! – сказав він тоді, поплескавши сина по плечу.
На його випускних вечорах у школі і в університеті батько не був.
Натомість, коли Юля закінчила школу, він спеціально відклав свій рейс, щоб не пропустити цю визначну подію.
Дочка отримала від батька в подарунок золотий ланцюжок із кулоном і одягнула прикрасу на випускний. Він дуже красиво виглядав на її шикарній сукні.
Сергій, звісно, радів за сестру, хоч і пам’ятав, як йому самотньо було на своєму святі. Сестра тоді дуже заслабла, і мама не змогла прийти, а батько, як завжди, був у рейсі.
Коли Сергій вступив в університет, то чекав на похвалу від батька за свої старання й успіхи. Але той тільки підмітив:
– Великому кораблю – велике плавання. Ти мій син, ще б не вистачало, щоб ти не вступив! Зганьбив би мене на весь білий світ.
На той момент він отримав «підвищення»: його поставили на міжнародні рейси! Батько пишався невимовно. Додаток до зарплати, нова фура, повага начальства. І тоді батьки одразу ж купили будинок.
– А цю квартиру – ну так вже й бути, Сергійку віддамо, коли одружиться, – заявив батько, строго змірявши сина поглядом, а потім додав: – Якщо одружиться, точніше.
І так завжди було. Сергій відчував на собі замість батьківської любові та підтримки тільки його холодну тінь, що б він не робив, хоч би як не намагався досягти успіху.
З мамою він цією проблемою не ділився, щоб її не засмучувати. Сама вона нічого не помічала, мабуть думаючи, що все гаразд у їхніх стосунках з батьком і хвилюватися нема про що.
Коли Сергій закінчив університет, то попросив у батьків дозволу зайняти порожню квартиру, на що отримав строгу відмову:
– Я ж сказав, коли одружишся! І не раніше.
Щоб стати зовсім незалежним від батьків, Сергій вирішив створити свій бізнес з нуля. Знадобилися гроші на оренду приміщення та перші витрати. І тут батько відмовив йому в допомозі та підтримці.
– Грошей не дам, – заявив він. – Твій бізнес прогорить через рік–другий, а мені он ще доньку вивчити треба.
Довелося шукати партнерів і брати кредит у банку. Було нелегко, але бізнес не прогорів, взятий кредит повернувся, Сергій та його компанія процвітали. Він мав хорошу репутацію у ділових колах, на що батько знову ж таки підмітив:
– Ти, сину, свої гроші вклав, от і старався, щоб їх не втратити. А дармові так не цінувалися б, і пустив би їх за вітром. А у мене копієчка до копієчки. Все у сім’ю.
Але Сергій і не чекав на похвалу. Він давно звик до холодного, повчального тону батька і, подорослішавши, сприймав його, як належне.
Незабаром йому підвернувся успіх. Один із колишніх партнерів знайшов вигідний контракт за кордоном і, поїхавши, здав йому в оренду величезну дворівневу квартиру, куди й переїхав Сергій.
Квартира була досить далеко від батьківського дому.
І як же ж тоді обурювався батько, що він відокремлюється від сім’ї, робить це всім на зло, і навіть квартиру у п’ятиповерхівці йому запропонував. Заселяйся, мовляв, і живи!
Але Сергій відмовився. Хазяїн квартири, колишній партнер, сказав, що згодом має намір її продати. Так і сталося. За п’ять років Сергій її викупив.
За цей час сталося багато подій. Юля вийшла заміж, і батьки зробили їй подарунок: відписали свій будинок, а самі переїхали до свого старого житла.
Чоловік сестри був таким же молодим, ще не влаштованим. Батько був не дуже задоволений вибором доньки, але суперечити не наважився.
А через рік батька не стало. Серце. Часті сварки, образи. Він переживав і сварився зі зятем, наставляв на істинний шлях.
Потім потрапив у лікарню. Сергій часто відвідував батька, оплачував окрему палату, процедури. Але у відповідь отримував лише холодні, скупі подяки.
Сергій переживав за нього щиро, як син. Заспокоював матір із сестрою. А на серці був тягар, коли він дивився на його схудле обличчя, запалі щоки і ловив на собі його погляд.
Але ще гірше йому стало, коли батько пішов. Він пошкодував, що так жодного разу і не поговорив з ним, не порозумівся,не сказав, що, незважаючи ні на що, любить його.
Хоча, намагався поговорити, але батько зупиняв усі ці розмови, обмежуючись коротким: «Потім, сину, потім…»
Після поминок Сергій підійшов до батьківського письмового столу, увімкнув настільну лампу і відкрив шухляду.
Він почав перебирати якісь папери, рахунки, листи, і раптом почув голос:
– Заповіт шукаєш?
Сергій обернувся. В дверях стояла його мати. Сумна, з опущеними плечима і якась вмить постаріла.
Сергій застиг з паперами в руках.
– Нехай сестра про це турбується! – відповів він. – А я сподівався знайти або листа, або хоча б записку для мене. Ну, хоч щось він мав же ж мені залишити?! – вигукнув він, намагаючись не заплакати.
Мати раптом підійшла до нього, торкнулася за плече і сказала:
– Не треба цього робити, синку…
Сергій здивовано дивився на матір, нічого не розуміючи.
– Я не думаю, що він написав тобі щось особисте, Сергію, – додала вона. – Я б про це знала.
– Мамо, чому він не любив мене? – мимоволі вихопилося у Сергія.
– Любив, синку. Тільки не міг цього показати.
І все ж таки на самому дні висунутої шухляди він знайшов конверт. У ньому були фотографії, підписані на звороті.
Ось він зовсім маленький і напис рукою батька: «Синочок, 2 роки».
Ось ще одна: «Сергій, 5 років».
Декілька шкільних фото і нарешті випускне з університету, вірніше, не фото, а вирізка з газети,
Сергій у першому ряду.
Перебираючи ці знімки, Сергій відчував, як йому важко від незворотної втрати.
Виїжджаючи до себе, він побачив, як будинок, в якому він виріс, віддаляється і зникає в серпанку в дзеркалі заднього вигляду.
І тут він стриматися не зміг. Зупинився біля узбіччя і дав волю сльозам…
І це здалося йому таким безглуздим, що він сидить у машині один, плаче, як дитина і відчуває всім серцем, як йому не вистачало любові батька, якого більше ніколи не буде поряд. Але до цього він уже звик за сорок років.
Через рік Сергій спорудив батькові великий мармуровий пам’ятник.
Попереду був його портрет, дати, а на задньому боці мармурової плити були слова:
«Любов – це те, що не забирають із собою в могилу, батьку…»
…Сергій вдало одружився. І в них із дружиною підростає син Роман. І все чудово, тільки дружина боїться, що тато занадто ним турбується і опікується.
У сестри Юлі теж все добре, все налагодилося із чоловіком. Обоє працюють, дітей поки що немає, але планують…
Їхня мама жива й здорова. Відвідує дітей часто. То в доньки погостює, то до Сергія приїжджає, онука Ромчика обожнює.
Та й усе добре, загалом… Тільки пам’ять іноді ні, та й намалює образ батька у свідомості Сергія.
Тоді він їде на цвинтар і розмовляє з ним…
Розмовляє тепло, з любовʼю сина. Так, як йому жодного разу не вдавалося зробити, доки батько був живий.
Батько, який, попри все, зумів зробити з нього справжнього чоловіка…
