Ольгу Іванівну проводжали на пенсію. Вона сиділа в центрі великого кабінету начальника перед усім колективом своїх колег, а вони, стоячи, висловлювали і жаль, і подяку за добру, сумлінну роботу. Висловився і начальник, Юрій Максимович:
– Дякую за Ваше старання, Ольга Іванівна. Ми дуже цінуємо Ваш внесок у нашу спільну справу і з дорогою душею, але й з легким сумом проводжаємо вас на заслужений відпочинок. Прийміть подарунок від колективу.
Звідки не візьмись з’явилася коробка з чайним сервізом із наліпкою «Зроблено в Китаї». На коробці був зображений усміхнений чайник, блакитний у білих ромашках, а довкола нього на тоненьких ніжках у блакитних туфельках стояли такі ж чашки.
Їй стало неймовірно сумно, дивлячись на цей веселий посуд, а директор уже простягав букет ромашок, великих, гарних, обв’язаних блакитною капроновою стрічкою. Все зі смаком продумано, не інакше, як Лідочка постаралася, секретар начальника.
Ольга Іванівна сказала слово у відповідь, дякую, мовляв, за увагу і турботу. Залишаю вас із чистою совістю. Прозвучало не дуже. Але іншого їй на думку нічого не спало.
Потім було дружне чаювання, на якому через п’ять хвилин після пари побажань уже всі говорили про роботу, про справи насущні та особисті.
Ольга Іванівна засумувала і вийшла до коридора. Якось незатишно їй стало серед своїх тепер уже колишніх колег.
Двері в кімнату відпочинку, де проходило чаювання були злегка прочинені, і раптом вона почула розмову:
– Ну нарешті збагрили стареньку. Набридла вона вже у своїх коричневих в’язанках і стоптаних туфлях. Тепер Ніночка її місце займе. Пам’ятаєш, приходила до начальника на співбесіду? Говорять, його пасія.
Почувши таке, у Ольги грудка підступила до горла. По-перше, вона не таке вже і старенька. І ніяких стоптаних туфель у неї зроду не бувало. Так, взуття без підборів, звичайні мокасини – то це до джемпера, і не всі вони коричневі. Є і синій, і кольори морської хвилі.
До того ж їй сказали, що її посада скоро піде під скорочення, натякнули, що їй і так час на пенсію. Вона і пішла, а виявляється якась Ніночка її посаду чекає.
Але в коридорі з’явився начальник і сказав:
– А, ось Ви де. Я Вам таксі викликав, прибуде за п’ятнадцять хвилин, – і гукнув своїм підлеглим: – Допоможіть хтось Ользі Ігорівній спустити коробку вниз.
– Не потрібно, дякую. Я сама. І я Іванівна, хоч яке це тепер має значення.
Молодий красень начальник почервонів, але вибачився, обмовився, мовляв. З тим вона покинула рідний колектив, у якому пропрацювала майже двадцять років.
І що хорошого за ці роки сталося у її житті? Двічі розлучалася з чоловіком, і одного разу він повертався. Але тепер пішов остаточно.
Дочка вийшла заміж і теж, як Ніночка, шукає собі місце пристойніше, все ніяк не влаштується, скаче з місця на місце. І дитинку вони з чоловіком не заводять: рано, мовляв.
Є подруга Катя, ділова, життєрадісна. Але з нею вони бачаться рідко, у тієї велика сім’я, онуки, живуть усі разом. Чоловік солідний, у банку працює. Катя вибирається до неї іноді у вихідні, приходить до Олі душу відвести, іноді вони ходять на прогулянки. Ось і всі розваги.
Приїхавши додому, Ольга розпакувала коробку з посудом і відправила все до посудомийки. Чайник, дякувати Богу, не посміхався, як на картинці. І настрій у неї теж був такий, що не до усмішок. Слово «старенька» не давало спокою.
Вона підійшла до дзеркала, оглянула себе з ніг до голови і засмутилася. Простувата жінка у віці. І не важливо, який ти фахівець, головне, не вписуєшся у молодий колектив.
Наступна після неї за віком Анастасія Юріївна, якій п’ятдесят, а решта від двадцяти п’яти до сорока. Молоді дівчата.
Так, засиділася вона у бухгалтерії. І як вона могла повірити, що її посаду можуть скоротити? Ну та гаразд, що зроблено, те зроблено. Заслужений відпочинок! І тут дзвонить Катя.
– Ну, як, відбула, подруго? – жваво запитала вона. – Ми чекаємо на тебе в гості, розмова є. У чоловіка до тебе пропозиція. Відмов не приймаються.
І стільки в її голосі було жвавості, оптимізму, що Ольга Іванівна зарядилася цим позитивом. Швидко прийняла душ і вперше за довгий час вклала волосся феном зовсім по-іншому, елегантніше.
Потім відкрила шафу і почала перебирати одяг. Ось він, її улюблений фіолетовий костюм, та ще й шарф на шию. Над обличчям вона теж попрацювала, зволожуючий крем, легкий макіяж. Воно аж засяяло! І такою красунею вирушила до подруги.
Вони з чоловіком, Ігорем Івановичем, були вдома вдвох, діти та онуки відправлені на якусь виставу, а розмова у них була досить цікава. Чоловік Катерини обіймав непогану посаду у комерційному банку. І він запропонував їй роботу!
– Не одразу, відпочинь трохи, а потім у мою бухгалтерію. Ну як, згодна? Можна на півдня.
Ольга Іванівна сказала, що подумає. Звичайно, це краще, ніж сидіти вдома без діла.
Катя переконувала її, що треба погоджуватися, доки є вакансія.
– Ну так, а то її займе якась молоденька Ніночка, – сказала Ольга і зловила на собі погляд здивованого чоловіка Каті.
– Не зрозумів! – Сказав він. – А звідки ти про Ніночку знаєш?
Як виявилося, якусь Ніночку, він щойно звільнив. Наробила вона там справ. Виставив її із соромом.
– Допоможеш розібратися в її «справах»? А якщо це справді вона на твоє місце влаштувалася, я поговорю з Юрієм Максимовичем, твоїм колишнім босом, розповім, що то за працівник.
Через місяць Ольга Іванівна, доглянута до кінчиків нігтів, прийняла свою нову посаду. Спочатку тільки й займалася розбором документації та зведенням кінців з кінцями після минулої Ніночки.
Коли всі недоліки, фінансові помилки і навіть, було виявлено, вона поклала на стіл начальнику звіт з усіма викладками.
Стало зрозуміло, що ця особа не була чиста на руку. Брала по зернятку, але зуміла злегка збагатитися за рахунок начальника фінвідділу, що довіряє їй.
Ігор Іванович лише руками розвів. А наступного понеділка у його кабінеті сидів її колишній бос Юрій Максимович. Коли ввійшла Ольга Іванівна, він аж очі вирячив від здивування:
– А ви як тут? – запитав він здивовано.
– А ми з вами обмінялися, Юрію Максимовичу. Я забрав собі вашого чудового фахівця, а ви забрали мою пройдисвітку.
У Юрія Максимовича знову очі з орбіт.
– А ось помилуйтеся, що Ользі Іванівній вдалося встановити.
На чолі у Юрія Максимовича виступив піт.
– Звертатиметеся до суду? – спитав він тремтячим голосом.
– Я подумаю. Для банку це невеликі збитки, спишемо. Просто майте це на увазі.
– А можна питання? Навіщо ви все це мені розповіли? Невже, щоб допомогти мені?
– Ну, як вам сказати? Просто ви дуже молодий, син мого приятеля. У кадровій політиці, зважаючи на все, розумієтеся погано. Проміняли відмінного фахівця на гарненьке обличчя, до того ж, пройдисвітку, яка згодом набридне.
Юрій Максимович подякував Ігорю Івановичу і попросив Ольгу Іванівну вийти з ним у коридор.
– Не повернетесь до нас? Буду радий прийняти назад, Ольга…, – він знову забув її по батькові.
– Іванівна. Ні, не повернуся. І ваш колектив мені не подобається, і розчищати за цією Ніночкою ще раз я не бажаю. Вибачте.
Він потиснув їй руку і поплутав на вихід. Ользі стало його шкода. Молодий, недосвідчений. Нічого, хороший урок отримав. І вона повернулася на своє робоче місце.
– Що, назад, мабуть, кликав? – Запитав її новий начальник.
– Кликав, але не докликався.
І так легко їй стало на душі. Вона на своєму місці, на новому життєвому витку, перетворилася внутрішньо і зовнішньо. Поруч надійний керівник, чоловік найкращої подруги. І навіть особисте життя їй захотілося влаштувати!
Ось до чого призводять позитивні зміни. Ольга повірила в себе, стала впевненішою. А її вік – ну зовсім це не вік! Особливо зараз, коли вона помолодшала і душею і тілом, і відмінний настрій, і чоловіки заглядаються.
Той самий сусід з іномаркою. Цікавий вдівець шістдесяти з невеликим років. І з ним у неї в суботу побачення. Отже, життя продовжується і дуже непогано, треба сказати!
