Свій ювілей Ольга хотіла святкувати в кафе. А що?! Має право!
П’ятдесят років, піввіковий рубіж, поворот в нове життя.
– В нове? – посміхнулася своїм думкам Оля. – Яке нове? Навпаки, старе життя, старість не за горами…
– Ти більше нічого не вигадала? – раптом обурився її чоловік Іван. – Це ж в яку копійчину нам виллється твій ювілей?! У нас що мало, куди гроші треба?! Нам треба дах перекрити, машину б поміняти на новішу, а ти ювілей у кафе святкувати надумала!
Ось дивлюся на тебе і дивуюся, ніби скоро пʼятдесят виповниться, а розуму у тебе, як не знаю – спустити гроші на сумнівну забаганку!
Ольга слухала моралі чоловіка, а сама думала – ну ось чому вона стільки років терпить все це?
Життя її, з набридливим, старіючим чоловіком, який старший за неї на дев’ять років, буде таким як і раніше.
А може, навіть і гірше стане. Адже з віком його характер стає дедалі гіршим.
За молодістю Іван вже був сварливим, а тепер просто став нестерпний, із вічними причіпками, невдоволеним тоном. Ніякого терпіння не вистачає.
Раніше поряд з Іваном її тримали діти, дочки, які обожнювали батька.
Зараз Віка й Ліза одружені, живуть своїми сім’ями, а Оля продовжує терпіти витівки чоловіка.
Оля намагається згладжувати сварки з чоловіком, але іноді він так діставав її, що вона готова бігти від нього кудись подалі.
Ось тоді Оля й дає йому відсіч, виходить сварка, яка переростає на пару тижнів у мовчанку, що було ще гірше за будь яку сварку.
Іноді не витримавши, Оля припиняла мовчанку.
Іноді хтось із дочок зʼявиться в гості, побачить, що батьки в контрах, починають їх мирити і вчити жити.
– Мамо, тату, ну що ви через якусь дрібницю один одному нерви тріпаєте? Ви можна сказати один з одним ціле життя прожили, повинні притиратися один до одного, а у вас навпаки, постійна сварка йде, і йде вона на шкоду вашому здоров’ю, – обурювалася старша дочка Вікторія.
А Ліза підтримувала сестру:
– Ну ось чому, чому ви сваритеся? Це ж по суті, такі дрібниці, а ви роздмухували з них невідомо що.
Іван і Оля мовчали, коли дочки їх навчали життя і на якийсь час Іван ставав нормальним і все йшло тихо-мирно.
Іноді, коли Ольга розмовляла відверто з дочками тет-а-тет, без Івана, вона зізнавалася:
– Знаєте як він мені набрид? Сил немає і терпіння теж немає, бігла б від нього та й бігла, не озираючись.
– Мамо, ну куди тобі бігти? Тато не гульбанить, все в дім, все в дім, ну виступить трохи, щоб відчути свою значущість, але він хороший. За великим рахунком, таких чоловіків і не знайдеш, – виступала на захист батька Віка.
– Мамо, решта, це такі дрібниці, – підтримувала сестру Ліза. – Чи варто так себе налаштовувати? Ну не розлучатися ж вам? Скоро онуки з’являться, а ви як маленькі їй Богу.
– Втомилася я від вашого батька, – зітхала Ольга. – Дрібниці кажете? А життя наше з дрібниць і складається. Ось ці дрібниці й отримують перемогу над перевагами вашого татуся.
Подумаєш, не гульбанить він, та тільки життя від нього нема.
Хочу свій ювілей у кафе відсвяткувати, бо він рознився, що вдома було б економніше і що нема чого всіх підряд на цей ювілей кликати, і що ці ювілеї вже нікому не потрібні.
Розсварилися і сидимо третій день надуті, не розмовляємо.
А те, що мені мій день народження, вдома вже й не день народження, напрацююся, гості приходять, а я вже ніяка.
Це раніше молода була, думала зносу не буде, а зараз вік дається взнаки.
– Матусю, ми його вмовимо на кафе, ти не переймайся, – пообіцяла Ліза.
– Та справа навіть не в цьому ювілеї, зараз він поступиться, а завтра причепиться до чогось іншого, характер у нього поганий, а з віком, став просто нестерпний. Не знаю на скільки в мене вистачить терпіння, набридло бути терплячою, поступатися йому, підлизуватись, як ви кажете, бути мудрішою. Важко бути мудрою з такою людиною, як ваш батько. Ось нещодавно каже:
– А де салатик до другої страви?
– Який салатик? – здивувалася я.
– От звикла ти готувати так-сяк, аби відчепився я, немає в тобі фантазії! – видав ваш батько. – Інші жінки, – каже, – щось вигадують, стараються…
– Ну ось і йди до інших! – не витримала я і тут така сварка почалася…
– Мамо, ну знову ж таки, смішно, дрібниці все це, зробила б тату салатик, – посміхнулася Віка.
– Смішно?! – розізлилася Ольга. – А мені не до сміху. Салатик йому? Я б накришила йому цей салат,ик скажи він це якось інакше, а то говорить, що попало, а я йому салатик! Я готова була йому гречку з підливкою перевернути, але взяла себе в руки, вийшла з кухні – нехай їсть на самоті. А він поїв і прийшов у кімнату до мене сваритися:
– Дожилася, – каже. – Дивишся всяку нісенітницю по телевізору, серіальчики жіночі. Рано почала дивитись цю нісенітницю, ти ж ще не пенсіонерка.
І з такою усмішкою говорить, з глузуванням. А я мовчу, терплю, знаю, якщо сварка почнеться, на кілька тижнів він мені мовчанку влаштує.
– Добре, дівчата мене вмовили, на цю марну трату грошей, – посміхаючись сказав Іван. – Замовляй свій ювілей, але без фанатизму, скромніше і клич на святкування найближчих…
– Кого мені треба, того й покличу! – різко відповіла Оля.
Не могла вона слухати ці жадібні промови чоловіка, її навіть голос його дратував.
Ні, після ювілею, треба щось вирішувати з їхнім спільним життям.
Йому що – не гульбанить, нерви міцні, здоровий, а вона, Ольга нервова, а здоровʼя яке від нервів?
Он тиск у неї, як тільки переступає поріг будинку, так і пре.
А якщо посваряться з Іваном, то вона від нервів ніч майже не спить, рано встає сама не своя, а їй працювати цілий день.
– Що тобі подарувати на твій ювілей? – посміхаючись спитав Іван. – Але тільки в межах розумного.
– У межах розумного – нічого не даруй, для тебе це якраз і є та розумна межа!
– Ну ти Олю, давай не наривайся на сварку, всі ж у кафе з подарунками, як на весіллі будуть говорити, а я як чоловік не повинен осоромитися, що подарунком, що промовою.
– Все це буде тільки на показ з твого боку. Як ти до мене ставишся, знаємо тільки ми з тобою, тому залишайся самим собою, а щоб тобі було не витратно, подаруй мені…
Ольга нахилилась до Івана і щось прошепотіла на вухо.
Іван очі витріщив від почутого.
– Кошеня?! – ахнув він. – Нащо воно нам?
Іван застиг від здивування.
– А кошеня не нам, а мені, особисто мені. Я хочу кошеня, щоб у будинку була хоч одна душа, яка любила б мене, любила ні за що, а просто так.
– А я не хочу такого в будинку, бруд, шерсть, все це. Придумай щось інше.
– Але я ж прибираю в будинку, – спробувала протистояти словам чоловіка Оля.
– Все одно, не треба ніяких кішок!
Настрій в Ольги був уже зіпсований…
…Кошеня їй на ювілей подарувала Ліза. Цьому подарунку Ольга була рада найбільше.
Кошеня привнесло Ользі в її життя радість, вона навіть не чекала, такої радості від цієї сіренької смішної грудочки.
Зате Івана тваринка дуже дратувала, але він терпів її лише тому, що подарувала її дочка.
Кошеня не підозрювало неприязні Івана, гралося з ним, але Іван гидливо відгороджувався від нього, даючи зрозуміти кошеняті й дружині, що ці ігри не для нього.
Якщо Оля бачила невдоволення чоловіка, то кошеня було занадто мале, щоб це розуміти і чомусь для ігор воно віддавало перевагу товариству Івана.
– Ну що тобі теж не спиться? – почула Ольга, коли підходила до кухні, де світилося світло.
Вона спочатку подумала, що Іван до неї звертається, але з лагідної інтонації голосу, зрозуміла, ні, не до неї. Вона зупинилась…
– Зараз молочка тобі наллю. Ах ти ж шкода, ти навіщо мої капці гризеш? – засміявся Іван. – А-а-а, молоко на нього капнуло…
Такого умиротвореного голосу чоловіка Оля не пам’ятала. Іван розмовляв із кошеням з теплом у голосі, якого давно не чула на свою адресу Ольга.
Вона зайшла на кухню, попила води і збиралася піти.
– Олю, уявляєш, мене кошеня розбудило, лежав на моєму плечі і муркоче мені прямо у вухо. Це правда, що коти лікують? Я в інтернеті про кішок відео подивився, так це диво якесь. Уявляєш, мені здається, кошеня мене лікує.
Чоловік давно так щиро не говорив. Оля слухала його і думала: невже це маленька, жива грудочка пробудила в Івані людяність? Їй не вірилося, але дуже хотілося вірити в це диво.
– Олю, посидь з нами, попросив Іван, вказуючи кивком на кошеня. Ольга присіла на стілець і в них з Іваном почалася розмова про кішок.
Посеред ночі, як колись у молодості, вони сиділи, розмовляли, сміялися. Адже колись вони теж так балакали і були щасливі. Кошеня нагадало їм той час любов і захоплення один одним…
– Іванку, ти помітив, що зараз ми сидимо і говоримо, не сваримося, а просто розмовляємо як нормальні люди. Іванку, що нам заважає бути такими завжди?
– Не знаю, – посміхався Іван. – Олю, це ж такі дрібниці, ти ж знаєш, я не зі зла.
– Це дуже важливі дрібниці, Іванку.
– Може ти й права. Я постараюсь бути стриманим, пообіцяв Іван, – чим ще більше здивував Олю.
– Постарайся, будь ласка, а то я про розлучення подумую.
– Про розлучення? – настав час дивуватися Івану. – Ти що Олю, яке розлучення? Як ми один без одного?
Іван задумався і несподівані для Ольги тихо промовив:
– Я без тебе й тижня не проживу.
Тим часом кошеня заскочило на коліна Івана і заснуло.
– Дивися, Олю, спить крізь сон муркоче, таке смішне, такий маленьке, розчулився Іван і додав: – Онуків хочеться. Не знаєш, коли наші дівчата нам онуків подарують?
– Не знаю. Давай спитаємо, – відповіла Ольга.
– Вони б з нашим котиком гралися, – мрійно промовив Іван. – Будь ласка не кидай нас, – сказав Іван не дивлячись в очі дружини і погладив кошеня. – Ми з ним не зможемо без тебе…
– Подивимось на вашу з ним поведінку, – пожартувала Ольга.
– За котика не ручаюсь! — посміхаючись, сказав Іван. — А я старатимусь…
