Василь з Марійкою – подружжя з майже двадцятирічним стажем, сиділи на кухні за столом і допивали обідній чай.
Раптом Марійка насторожилася і злякано глянули на чоловіка.
– Васильку, ти пам’ятаєш, що завтра ми йдемо на мамин ювілей? – запитала вона.
– Звичайно, пам’ятаю, – ліниво кивнув той.
– Добре, що ти пам’ятаєш, – кивнула й Марійка. – Я зараз теж дещо згадала… Терміново збирайся…
– Куди? – насторожився чоловік.
– У магазин. Тобі треба купити новий костюм. Я про це зовсім забула.
– Для кого?
– Для тебе.
– Для мене? Новий костюм? – чоловік глянув на дружину таким поглядом, ніби вона повідомила, що на землю прилетіли інопланетяни. – Марійко, ти нічого не переплутала? Може, ти хотіла сказати, що тобі потрібен новий костюм? Щоб завтра йти у ньому в ресторан. Якщо так, то я не заперечую. Бери з нашої скарбнички скільки хочеш грошей, і купуй, що завгодно. Я буду тільки радий.
– Васильку, я не жартую, – нервово вигукнула дружина. – Тобі терміново треба купити новий костюм. Розумієш?
– Але навіщо? Я вже маю костюм!
– Так? А ти не забув, що ти ходиш у ньому майже двадцять років? Не соромно одягати таке в місце, де буде купа людей?
– А що тут такого? – чоловік знизав плечима. – Цілком хороший ще костюм. Як новенький.
– Василю, це твій весільний костюм! – обурено вигукнула дружина. – Ти в ньому одружувався!
– Тим більше. Це дуже дорогий для мене. костюм. Його я ні на що не проміняю!
– Але у твого піджака ґудзики на животі вже не застібаються.
– Ну і що? – наполягав той. – І до того ж, я ґудзики на ньому ніколи й не застібав.
– Досить говорити нісенітниці! – завелася дружина. – Вигадав теж, як новенький. У нього рукава вже протерті, і тканина на колінах блищить. Мені, між іншим, мама нещодавно натякнула, що ти виглядаєш у цьому костюмі дуже занедбано.
– Ах, мама натякнула, – хмикнув Василь. – Марійко, я проста людина. Зварювальником я працюю. І мені костюм потрібен такий, щоб його не зіпсувати.
– Не жартуй! Ми йдемо з тобою не кудись, а в ресторан. Чи ти у своїй зварювальній масці в нього підеш? Збирайся, говорю, і йди в магазин!
– Один? – здивувався Василь. – Без тебе?
– Так, Василю, без мене. Мені ще треба вдома купу справ переробити. Бо ж завтра весь день у нас буде зайнятий.
– А давай я цю купу перероблю. А ти, якщо тобі так треба, підеш у магазин, і сама купиш, що вважатимеш за потрібне.
– Ти зовсім, чи що? – здивувалась Марія. – Костюм на тобі міряти треба!
– Я без тебе не піду, – вперто замотав головою чоловік. – Я не вмію собі речі вибирати.
– Все ти вмієш. Ми ж з тобою мені купувати речі ходимо. І ти завжди радиш мені, що добре, а що не дуже.
– Це я тобі знаю що й як купувати, – наполягав чоловік. – Я твої розміри давно вже вивчив. Можу із заплющеними очима визначити, чи підійде на тебе річ, чи ні. А про свої розміри я й гадки не маю.
– Ой, знову ти прикидаєшся, – роздратовано махнула рукою Марія. – Ти ж примірятимеш костюм. Правильно? Дівчата у відділі тобі допоможуть. Все, Бери гроші і йди вже, не дій мені на нерви.
– І скільки вони тепер коштують, ці чоловічі костюми? – приречено запитав Василь.
– Не знаю. Бери грошей більше, щоб вистачило на найдорожчий костюм.
– Маріє, я не для того на роботі працюю, щоб витрачати на себе шалені гроші! – обурено вигукнув той.
– А навіщо ти працюєш? – здивувалася дружина.
– Для того, щоб одягати тебе і наших дітей. Може, все–таки, краще собі щось купиш, га? – благаючим тоном запропонував він.
– Ні! – сказала дружина. – Сьогодні у планах нашої родини обновка для чоловіка!
– Ух… – пробурмотів невдоволено Василь, і знехотя почав збиратися. – А якщо там не буде хороших костюмів? – з тугою спитав він.
– Тоді їдь в інший магазин. І щоби без костюма ти додому не повертався. Завтра у мами ти маєш бути красенем!
Василь із торговельного центру повернувся вже через годину. Він зайшов додому з великим пакетом у руці, і винувато глянув на дружину.
– Купив? – побачивши пакет, вигукнула радісно Марійка.
– Купив…
– Ну ось! – збуджено заторохтіла дружина. – А то не можу, не вмію. Я ж знаю, що ти в одязі розумієшся. А який колір купив?
– Жовтий…
– Який?! – витяглося обличчя в дружини.
Вона відкрила пакет й оторопіла від побаченого. Там дійсно було щось жовте. Василь швидко забрав пакет до себе.
– Жовтий. Твій улюблений колір, – сказав він.
– А до чого тут мій улюблений колір? – обурилася дружина. – Цей костюм тобі носити, а не мені. Жовтий колір… Зовсім вже. Ану, показуй, що це таке?
– Стривай, Марійко… – Василь з побоюванням дивився на дружину. – Розумієш, тут все так дивно вийшло… Зайшов я у цей чоловічий відділ, а до мене одразу дівчата з відділу потяглися. Прямо, біжать до мене, питають, мовляв, що вам треба? Я говорю – костюм. А вони довкола мене в’ються, пропонують різні варіанти. І мені раптом так неприємно стало.
– Чому неприємно? – насторожилася Марія.
– Тому що відчув я себе в цей момент зовсім не мужиком, а… Жінкою якоюсь… Ну, не звик я, Марічко, коли навколо мене так метушаться…
– І що? – нервово запитала дружина. – Чому ти жовтий колір взяв, поясни мені нарешті.
– Так я ж пішов я з цього відділу, Марійко. Не витримав.
– Пішов?
– Ага. І прибіг у наш улюблений жіночий відділ. Ну, в цей, де ми з тобою тебе постійно одягаємо. Заходжу туди, і раптом, дивлюся – шикарний костюм. І твого розміру. І головне – жовтого кольору. Тобі ж цей колір дуже личить.
– І? – напружилася дружина.
– І я одразу уявив, як ти в ньому виглядатимеш на ювілеї у мами.
– Ні! – вигукнула Марія. – Не може бути. Ти що, його купив?
– Ага…
– Але навіщо?!
– Тому, що я люблю тебе, – зморщивши винне обличчя, пробелькотів чоловік. – Я не зміг втриматися, Марійко.
– А як же ж твій новий костюм? – мало не заплакала дружина. – Адже ювілей уже завтра. Що ти на себе одягнеш?
– А я замість піджака до штанів в’язану жилетку одягну. Нову.
– Яку ще нову? – ахнула Марія. – Немає в тебе ніяких нових жилеток… Остання вже три роки тому куплена.
– Є, – посміхнувся Василь. – Я ж собі щойно нову жилетку купив! Недорого. Я знав, що ти через костюм сваритимешся…
На ювілеї у мами, Марійка, у новому жовтому костюмі, виглядала майже як кінозірка на врученні головного призу…
А гості віталися з Василем і все запитували, де він таку гарну жилетку прикупив…
