– Оля, ти чудово виглядаєш! – мама Олі святкувала свій ювілей і її зупинила одна з її подруг, тітка Світлана. – Одяг так чудово підібраний і навіть аксесуари!
– А ти що, не пам’ятаєш? Я ж тобі казала, що Оля захоплюється модою, їй подобається розробляти різні моделі і вона сама шиє, – до них підійшла мама Олі.
– Ну так, говорила …. Але я не думала, що це серйозно, – тітка Світлана посміхнулася.
– Оля бере участь у різних конкурсах для модельєрів та успішно, – гордо сказала мама.
– Нічого собі! – Оля бачила, що тітка Світлана більш зацікавлено подивилася на неї. – А напрацювання у тебе якісь є?
– Є, – кивнула Оля.
– Тоді під’їжджай до мене, покажеш. Може разом попрацюємо, – посміхнулася тітка Світлана.
Оля не вірила своїм вухам: невже сама тітка Світлана подивиться її ескізи? Це ж прекрасно!
– А коли під’їхати? – Уточнила Оля.
– Коли хочеш. Я майже весь час в офісі. До речі, у мене є облікові записи в соцмережах. Якщо даси мені свій телефон, то я тобі їх надішлю. Підпишись. Тобі буде корисно і цікаво, – сказала тітка Світлана і Оля з вдячністю подивилася на неї.
………………………
Оля з подругою йшли зі школи.
– І що ти збираєшся робити? Візьмеш всі свої роботи і віднесеш своїй тітці Світлані? – Запитала Іра.
– Ну, не всі, а деякі. А що? – Вирішила уточнити Оля.
– Як що? Як що? Вона ж візьме їх і присвоє твою творчість собі! Ось що!
– Іро, чому ти не довіряєш людям? Ось з чого ти взяла, що вона повинна присвоїти собі розроблені мною моделі? – Оля вичікувально подивилася на Іру. – Та й чесно кажучи, якщо так буде, то мені не буде шкода. Адже в цьому випадку я зрозумію, що це справді моя справа.
Іра пирхнула.
– Справа твоя. Але я б сама – самі моделі не показувала б.
– Знаєш, як можна зробити? Взяти і принести просто ескізи без вказівки, які матеріали я планувала б використовувати і без аксесуарів.
– Так! І ще взяти ті, з якими ти брала участь у конкурсах. Їх вже всі бачили, що вони твої.
Оля тільки посміхнулася: дивна ця Іра.
Тим часом Іра продовжувала:
– Оля, а візьми мене з собою, га?
– Та пішли, звичайно, мені веселіше буде, – Оля погодилася легко та просто.
– А коли це буде? – Запитала Іра.
Оля знизала плечима:
– Не знаю … Давай у п’ятницю. У нас якраз мало уроків цього дня.
…………………
У п’ятницю дівчата, як і домовлялися, поїхали до тітки Світлани. Вони вийшли на потрібній зупинці автобуса і Оля почала озиратися на всі боки, щоб знайти пішохідний перехід на інший бік.
– Оля, а це не тато твій стоїть? – раптом запитала Іра і показала рукою кудись.
Оля простежила за рукою Іри і справді побачила батька, який стояв біля своєї припаркованої машини. Та ще й із букетом квітів.
– Тато, мій …., – сказала вона. – Цікаво, а що він тут робить? Може, по роботі?
– Цікаво для кого квіти? – додала Іра.
У цей момент двері будинку відчинилися і з них випурхнула жінка, яку Оля відразу впізнала.
Ця жінка помахала комусь і попрямувала до її батька. А батько розкинув руки в сторони, згріб її в оберемок і поцілував, як маму. Потім відчинив їй двері машини і вони кудись поїхали.
– І що це було? – Запитала Іра.
– Не що, а хто! – Оля повернулася до автобусної зупинки і вмостилася на лавочку. – Це була тітка Світлана. Тож йти до неї нам немає сенсу. Вона поїхала.
Світлана обхопила голову руками:
– Що мені тепер робити?
– Оля, почекай, Оля! Може, вони друзі. Так буває.
– Ти віриш у те, що кажеш? – Запитала Оля.
– Ні.
– І я ні…..
– Оля, але може бути у твого тата і мами є певні домовленості….Так буває….
– Буває де?
– В кіно….
– Іро, то в кіно. А я маю звичайну сім’ю. І що ж мені тепер – стежити за ним, щоб точно дізнатися, що між ними?
– Не знаю, – розвела руками Іра. – А які ще є варіанти?
………………….
Оля справді не знала що робити. Розповісти все мамі? Та ні. Може тато і тітка Світлана і справді друзі.
Просто ввечері тато прийшов вчасно і все було як завжди. Та й наступного дня теж і потім. Він не затримується, телефон лишає будь-де, пароля на ньому немає.
“Напевно це все мені здалося,” – розмірковувала про цю ситуацію Оля і навіть почала замислюватися про те, який день вибрати для показу тітці Світлані своїх робіт.
– Ну що, дівчата мої, – якось увечері заявив батько. – Їду на тиждень у відрядження. Сумувати будете?
– Ну звичайно, – одразу сказала мама. – А коли їдеш?
– У неділю їду і наступної неділі приїжджаю.
– Ти так надовго не їхав ніколи, – зауважила мама. – Ну що вдієш: треба, так треба.
Оля ж мовчала та спостерігала за батьком і теж не бачила нічого такого.
Він спокійний і веселий. Відрядження в нього завжди були. Причепитися нема до чого.
– Тату, а куди ти їдеш? – Запитала Оля.
– У Вінницю, дочко. Декілька міст планую відвідати, перевірити роботу торгових представництв.
– А привезеш мені магнітик на холодильник? – навіщось попросила Оля.
– Звичайно. Скільки завгодно магнітиків!
Оля бачила, як її батько розплився в посмішці.
……………………
У понеділок зранку в Олі все валилося з рук. Якимось незрозумілим чином спочатку впало і блюдце і розлетілося на шматочки, а потім, уже в раковині, лопнула чашка.
– Доню, не хвилюйся. Це все на щастя, – сміялася мама і швидко помчала на роботу. А ось Олі зовсім не хотілося йти до школи.
“Хм… Дивно. Ніколи такого не було,” – подумала Оля і тут у неї задзвонив телефон:
– Оля, ну ти де там? – Звичайно, це була Іра. – Холодно, між іншим, тут на вулиці, а я біля дверей твого під’їзду стою.
– Спускаюся, – сказала Оля. І тут у телефоні заблимав екран, який показував, що в її соцмережах нове повідомлення.
Оля перейшла туди і на весь екран телефону відкрилася фотографія. На ній був її батько та тітка Світлана. І підпис: “нарешті відпустка з коханим”.
Оля відчула, що її ноги підкосилися і сперлася об стіну.
“Значить ніякі вони не друзі …..,” – подумала Оля.
А потім у її голові промайнула інша думка:
“Значить у відрядження він не поїхав і магнітиків не привезе.”
У двері подзвонили. Оля взяла себе в руки та відкрила їх.
– Ну Оля! Холодно! Ти що не виходиш? До школи запізнимося.
Оля мовчки простягла Ірині телефон:
– Ось, помилуйся, – сказала вона.
Іра свиснула.
– І що мені робити? – Запитала Оля. – Говорити матері чи ні?
Іра знизала плечима:
– Не знаю. Правда. Не знаю …. Але вважаю, що це погано.
Оля закрила обличчя руками та розплакалася.
– Ну, як так можна? Ну як? Я йому вірила, я дослухалася його слів. А він … він просто обманщик.. – чулося крізь сльози.
Потім Оля різко перестала плакати і сказала:
– Я вирішила, що скажу. Але поки що не знаю коли.
– Ми з тобою на перший урок вже запізнилися, – глибокодумно зауважила Іра.
– Ну і добре. Зараз я вмийся і підемо до другого.
Коли дівчатка йшли до школи Іра раптом сказала:
– Знаєш, ну і добре, що ти своїй тітці Світлані не показала ескізи.
– Чому?
– Та тому що вона в тебе чи хитра, чи не розумна. Викласти таке фото у соцмережі! Та напевно твоїй мамі тільки лінивий не подзвонить із запитаннями. Це може бути хитрість – ну набридло їй чекати, коли твій батько піде. Принаймні, я так думаю.
– Та яка різниця, – знизала плечима Оля. – Це перш за все зрада.
……………………
До приходу мами, в акаунті тітки Світлани були викладені ще кілька фото. І знову з її батьком! І знову з веселими підписами з купою сердець.
Оля дивилася на них і думала: що йому не вистачало? Адже її мати – гарна, господарська, готує смачно. Ех, мабуть, більше напружувати його треба було, а мати все жаліла і шкодувала. Все сама і сама.
Потім Оля почула, як двері відчинилися і вийшла в коридор.
– Оля, привіт! – сказала їй мама. – Як у тебе справи?
– Нормально. Вечерятимеш? Підігріти?
– Так. Якщо тобі не складно.
І Оля пішла на кухню.
А потім до неї прийшла мама і вони трохи побалакали, а потім зателефонував батько і її мама увімкнула гучний зв’язок.
– Дівчата мої! Дуже скучив. Чекаю, не дочекаюся, коли повернуся додому, – казав батько, а Оля посміхалася про себе: угу, скучив…..а по фото не видно…..
Потім батько відключився і на кухні запанувала тиша. Мабуть, і мати і дочка, кожна, думала про своє.
– Мааам, – тихенько сказала Оля.
– Що? – Оля бачила, як стрепенулися мама.
– Мамо, пам’ятаєш, тітка Світлана мені скинула посилання на свої соцмережі? Щоб я підписалася на її сторінку?
– Пам’ятаю. І що?
– А я підписалася. До речі, тітка Світлана зараз у відпустці і виставляє дуже кумедні фото. Хочу тобі показати.
І Оля простягла мамі телефон, а потім почала спостерігати за нею.
Чесно сказати, вона не знала, як її мати відреагує на ці фотографії. Принаймні, на обличчі матері не здригнувся жоден м’яз.
– Зрозуміло, – зрештою сказала мама. – А я-то дивуюся, чому мені дзвонять друзі і питають розлучилася я чи ні…. А тут ось воно як…..
– Мамо. Я подумала, що ти маєш знати.
– Оля, а постав лайк на їхнє перше фото. Добре? І відправ мені посилання на її профіль. Я, мабуть, теж підпишусь. Ех, навіть не думала, що твій тато такий не розумний!
…………………….
Оля з Ірою повільно йшли зі школи.
– А ми з мамою скоро поїдемо на море, – сказала Оля.
– Нічого собі! Ви ж ніколи на море не їздите, – здивувалася Іра.
– То батько не хотів туди їздити, йому там спекотно. А мама робила так, як вні хоче. Типу він глава сім’ї.
Оля зітхнула і продовжила:
– А тепер все …. Знаєш, він звичайно здивувався дуже, коли приїхав і побачив валізи на сходовій клітці і що ключ його до дверей не підходить. Сварився. Намагався довести матері, що він справді був у відрядженні, – Оля посміхнулася. – І смішно, і сумно ….. Ну мати йому аккаунт тітки Світлани і показала. І сказала, що була в курсі того, що він робив щодня і відправила до неї.
– А тітка Світлана його не прийняла?
– Ні. Уявляєш? Напевно, вона все-таки просто не розумна і не подумала, що такі фото не можна викладати. Тож днями їх офіційно розлучать і ми поїдемо у відпустку.
– А нічого, що до канікул ще далеко?
– Нічого. Мама сказала, що 5 днів можна пропустити. Знаєш, що мені ще сказала?
– Що?
– Сказала, що я правильно зробила, що все їй розповіла.
