Петро повернувся пізно і веселий. Ірина, яка вийшла у коридор зустріти чоловіка, сумно опустила очі.
– Чого ти одразу засумувала? – спитав той. – У чоловіка завтра день народження, а ти сумна!
– Ти вже три дні його відзначаєш…
– Поговори мені ще, – махнув рукою той. – Обід приготувала?
Ірина, ледве стримуючи сльози, кивнула головою і попрямувала на кухню.
Чоловік, неохайний, веселий сидів за столом і їв суп, а вона дивилася на нього і гіркі думки лізли в голову:
– Ну навіщо я вийшла за нього? Якою ж я недолугою була чотири роки тому. Боялася, що залишуся старою дівою, а мені всього було двадцять один рік. А Петро таким красенем здавався… Та ще й ця однокімнатна квартира, яку йому батьки купили…
Я мріяла, що зробимо ремонт, народжу дитину. Житимемо в чистоті і радості. Ані дитини, ані ремонту… Скільки не наводь лад, все одно брудно! Вікна старі, дерев’яні…
– Дай ще! – відволік її від думок чоловік. – І м’ясця побільше.
Вона налила супу, виловивши з каструлі всі м’ясні шматочки, поставила тарілку перед чоловіком.
– Все більше м’яса немає, – сказала Ірина і важко зітхнула. – І в холодильнику теж немає.
– А як же ж мій день народження ми завтра відзначати будемо? – здивовано запитав чоловік.
– Петре, ну, який день народження? Ти заробітку мізер приніс і досі суп з м’ясцем просиш…
– На мою думку, не тільки один я повинен приносити гроші в будинок! Ще не зрозуміло, куди ти свої гроші витрачаєш? На різні ганчірки?
– Про що ти говориш?! Я вже й забула, коли собі щось із одягу купувала. Тільки й вистачає за квартиру заплатити. Решту ти проїдаєш і прогулюєш…
– Ох, як ти заговорила! Забула, що я тебе села, бідачку до себе взяв, – обурився Петро. – Щоб завтра стіл був накритий! До мене друзі з роботи прийдуть.
– Петре, про що ти говориш? Які друзі? Такі ж гульвіси, як і ти.
– Ах, ось ти якої думки про мене?! Ну добре, я тобі ще розкажу як чоловіка любити…
…Ірина сиділа і плакала. Чоловік спокійно спав.
Наплакавшись, вона постелила собі на дивані і постаралася заснути. Завтрашній день обіцяв бути особливо важким, субота і день народження у чоловіка.
– Де грошей ж взяти? Свекруха прийде свого синочка привітати. А якщо ще й друзі його з’являться? Боже…
Вона встала, накинула на плечі куртку і вийшла на балкон.
З темного неба йшов сніг. Він ніби з’являвся нізвідки, плавно пролітав повз їхній балкон і, іскрячись у світлі ліхтарів зникав, десь там унизу.
Вона дивилася на величезні сніжинки з неба:
– Який прекрасний світ і чому я завжди була зайвою в ньому? Батька ніколи не було. Мати, там у селі, тільки й мріяла, як відправити мене кудись. Тільки–но я закінчила дев’ять класів, як вона відправила мене в місто, вчитися. Чотири роки навчалася у коледжі на бухгалтерку, жила в гуртожитку. Вечорами мила підлогу в офісах, щоб копійка була хоч якась…
Закінчила коледж, стала працювати на заводі економісткою. Переїхала в гуртожиток. Чому на моєму шляху зустрівся цей Петро?
І що я все життя отак буду з ним?
Вона подивилася вниз на ліхтарні стовпи, вони здавались такими маленькими…
– Ні!
Ірина повернулася в кімнату. Почепила куртку на спинку стільця і лягла спати на дивані…
Вранці вона встала раніше. Начистила картоплі. Дістала квашеної капусти, покришила туди цибулю, полила олією.
Відкрила холодильник, сподіваючись, щось там відшукати. Знайшла баночку рибних консервів.
– Посмажу картоплі, – вирішила Ірина. – Олії трохи є. Зараз заварю чаю, зроблю бутерброди, а потім буде видно…
Раптом на кухні з’явився чоловік, він одразу кинувся до холодильника, ніби сподівався знайти там щось незвичайне.
Петро повернувся до дружини і запитав:
– То ти збираєшся мій день народження справляти чи ні?!
– Сам бачиш, що у холодильники нічого немає. Он картоплі начистила, капусти приготувала…
– Ох і дав Бог дружину! – тільки й махнув він рукою.
Петро вийшов з кухні, а невдовзі повернувся з телефоном і демонстративно став дзвонити:
– Мамо! – гукнув він у слухавку якомога голосніше.
– Петрику, синочку, з днем народження тебе!
– Дякую! Мамо, ти не могла б приїхати до нас і щось приготувати?
Ірина очі вирячила від несподіванки.
– А твоя де? – у голосі свекрухи чулися недобрі нотки.
– Та від неї ніякого толку немає!
– Я ж тобі казала, не одружуйся на кому попало! Тепер будеш все життя отак поневірятися!
– Ну, то що, мамо?
– Зараз приїду…
Петро поклав телефон і посміхнувся.
– Чай питимеш? – байдуже махнувши рукою, запитала його Ірина.
– Сама пий свій чай! – сказав він і вийшов з кухні.
По щоках потекли сльози образи.
– Ну чому він такий? – думала Ірина. – Хіба таким має бути справжній чоловік?
…Не минуло й пів години, як Лідія Олегівна з двома важкими пакетами продуктів вже зайшла у квартиру сина.
Вона мабуть, була готова до такого повороту подій.
– Привіт, Петрику! – сказала вона з порога і дала Петру в руки пакети з продуктами. – Неси на кухню! Зараз щось приготуємо!
Свекруха зняла куртку, роззулася і пройшла повз невістку, не звертаючи на неї уваги.
На кухні син, радісно посміхаючись, виймав з пакетів продукти і напої. Його мати по–хазяйськи підійшла до плити.
Зайшла на кухню й Ірина.
– Доброго дня, Лідія Олегівно, – привіталась вона. – Вам допомогти?
– Іди собі! – махнула рукою свекруха. – Від тебе все одно ніякого толку немає.
– Але це моя кухня, – спробувала заперечити Ірина.
– Тут нічого твого нема! – обурилась свекруха.
– Все! Йди! – строго сказав Петро.
Раптом пролунав дзвінок домофона. Хазяїн квартири кинувся в коридор.
– Петре, це ми! – пролунали веселі голоси його друзів.
– Заходьте! Відкриваю, – натиснув він на кнопку і гукнув. – Мамо, друзі мої вже прийшли!
– Ой, а ще ж нічого не готове! – ахнула на кухні Лідія Олегівна.
Погляд Петра зупинився на дружині, і він сказав:
– Йди десь! Не плутайся тут!
Ірина заплакала. Вона швидко вдягнулася і побігла на вулицю… Вона не знала куди йти.
Сльози застилали очі. Вона переходила дорогу, як раптом вона почула дивний скрегіт…
…Ірина прокинулась у лікарні. Вчора заходили подруги з роботи. Петро так жодного разу й не прийшов. Подруги сходили до неї в квартиру, принесли документи.
Сказали, що чоловік із ними навіть розмовляти не став.
Дав документи, телефон, і випровадив.
Ірина остаточно і твердо вирішила, що до чоловіка більше не повернеться.
Одна справа вирішити, а інша справа, коли лікар сказав:
– Ірино, я вас виписую додому! Зараз вам приготують документи. Поки дзвоніть родичам, щоб приїхали за вами…
– Кому дзвонити? – думала Ірина. – У мене зовсім немає нічого. Подругам подзвонити? Вони зараз на роботі. Та й не хочу я додому…
Тут у палату зайшла медсестра:
– Ірино, до тебе відвідувач!
– Який відвідувач?! – ахнула жінка.
– Звідки я знаю? Чоловік якийсь. Внизу у вестибюлі на тебе чекає…
– Хто мене може чекати там? Тим більше, чоловік, – міркувала Ірина і квапливо спускалася вниз сходами.
У вестибюлі сидів якийсь незнайомий молодий чоловік.
Незнайомець усміхнувся і пішов їй назустріч.
– Доброго дня, Ірино! – сказав він.
Вона бачила, що його очі були добрі. Ось тільки Ірина була впевнена, що не зустрічала його раніше…
– Ви мене, звісно, не пам’ятаєте? Я вас сюди привіз…
– То це ви мене врятували?! Коли та машина на переході…
Жінка спробувала посміхнутися, але в неї не вийшло…
– Мене Микола звуть, – сказав чоловік, видно для того, щоб відволікти її від гірких думок!
– Дуже приємно, – цього разу посмішка вийшла в Ірини природною.
– Як ваше здоров’я?
– Мене сьогодні виписують…
– То може вас підвезти додому? – запропонував чоловік. – Я на машині.
В очах Ірини зʼявився вогник, але одразу згас:
– Я не хочу додому…
Чоловік уважно глянув у її обличчя, зіставив з тими обставинами, у яких побачив цю жінку вперше і все зрозумів.
– Збирайтеся! – сказав він. – Я вас тут зачекаю!
Сказано це було якимсь строгим голосом, але Ірина чомусь відчула, що так і буде, у цього чоловіка слова з ділом не розходяться.
Через пів години вона знову спустилася у вестибюль. На душі було тривожно.
Вона була з пакетом у руці, в якому були лише документи.
Він стояв і чекав. Глянув на неї і все зрозумів.
– Ходімо, Ірино!
Вони дійшли до його машини. Микола посадив її на заднє сидіння, і машина поїхала.
– Поїдемо до мене, – сказав він. – Не бійся!
– Чому ви про мене дбаєте? – несподівано спитала Ірина.
– Ви ж сказали, що я вас врятував, а людина повинна все життя оберігати того, кого врятувала.
– Чому? – здивувалась Ірина.
– Порятунок – це ніби друге народження. Значить, у врятованого виникають обов’язки батька, – він усміхнувся. – Тож переходимо на «ти».
– Заходь, не бійся! – Микола провів жінку до своєї квартири. – Я один живу.
Квартира була трикімнатна і гарна. Господар відкрив двері в одну з кімнат.
– Ця буде твоєю. Розташуйся, я ненадовго відлучуся. Можеш приготувати чай…
…Відсутній він був добру годину. Повернувся Микола із пакетами продуктів і одразу почув запах чогось смачного, що тягнувся з кухні.
– Я в тебе трохи погосподарювала на кухні, – Ірина винувато опустила очі.
– Так це ж добре! – він залишив пакети у коридорі і пройшов на кухню.
Посміхнувся, побачивши гарно накритий стіл і сів на стілець.
Вони обідали, кидаючи один на одного щасливі погляди.
– Як це здорово, коли на тебе вдома чекає жінка, – думав чоловік. – Дивиться на мене так. Схоже несолодке життя було в неї…
– Як спокійно з ним. З якою ніжністю він дивиться на мене, – думала Ірина. – Такий чоловік не насвариться. А все одно доведеться повертатися до Петра. Ні, не повернуся! Краще в гуртожиток назад піду. Не звикати!
Після обіду Ірина вимила посуд.
– Миколо, можна я у ванну піду? – несміливо попросила вона, опустивши голову.
– Звичайно, звичайно! – кинувся той у коридор і повернувся з пакетами. – Ірино, я тобі тут одяг купив. Не знаю чи підійде.
– Навіщо, Миколо?
– Я ж маю про тебе все життя дбати.
– Дякую! – вона обняла його і заплакала.
– Ти чого?! – розгубився чоловік.
Але вона продовжувала плакати.
– Все! Заспокойся! – ніжно обійняв він її. – Ірино, залишайся зі мною назавжди! Я, звичайно, старий мені вже сорок п’ять і на обличчя не дуже гарний, але тебе ніхто більше не образить.
– Який ти старий? – на її заплаканому обличчі з’явилася посмішка. – Ти справжній чоловік.
– Чи залишишся? – у його очах світилася надія.
– Так…
– На все життя?
– Так…
