Ірина знайшла того листа під час переїзду на нову квартиру.
Після того, як раптово не стало її чоловіка Сашка вони з дорослою донькою вирішили роз’їхатися.
Дочка вже давно жила з хлопцем на орендованій квартирі, і жити з мамою не хотіла. Тому стару простору квартиру продали і купили доньці двокімнатну, а Ірині однокімнатну…
…І ось Ірина почала облаштовуватись в новій квартирі. Вона вирішила розібрати їхні з чоловіком старі речі.
Ірина взяла пальто чоловіка і раптом знайшла в кишені якийсь дивний поштовий конверт.
Судячи зі штампу, йому було двадцять років.
– Значить ми з Сашком вже кілька років були одружені! – подумала Ірина.
Надісланий він був із Одеси, на адресу, де раніше жили батьки чоловіка, але чомусь без прізвища й імені відправника.
Ірина відкрила конверт і ахнула! Там була лише одна фотографія… Усього одна фотографія, але яка!
На ній були зображені двоє – чоловік Ірини Олександр і якась красуня брюнетка!
Він був у плавках, а вона в купальнику. Але головне – чоловік дбайливо обіймав цю жінку, а вона дивилася на нього так…
Ірина не вірила своїм очам… Зразу стало зрозуміло, що Олександр був для цієї дівчини не просто знайомим. Так жінки дивляться тільки на дуже близьких чоловіків.
Ірина, одразу знесилена, сіла на диван і заплакала. Від шаленої образи. Виявляється, чоловік, якого вона обожнювала, був не таким уже й чесним і чистим перед нею…
Цілий вечір вона проплакала. Потім, не повечерявши, вона лягла в ліжко і, звичайно ж, не могла заснути. Образа засіла в душі…
Тільки до ранку Іра задрімала, і їй наснилася знову та брюнетка, яка чомусь махала їй пальцем, і казала, що вона недолуга.
Тому, прокинувшись, Ірина дала собі слово, що обов’язково зустрінеться з цією жінкою і дізнається від неї всю правду!
Але спочатку вона помчала на квартиру до кращого друга чоловіка – Миколи.
Друг із дружиною зустріли її привітно, але Ірина одразу перейшла до справи.
– Тільки захищати мене не потрібно! – показуючи знайдену фотографію, грізно сказала вона. – Говоріть мені всю правду! Миколо, що ти знаєш про цю брюнетку? Я впевнена, Сашко тобі про неї розповідав!
Друг знизав плечима і похитав головою.
– Ірино, клянуся, я бачу цю фотографію вперше. І дівчину на фото теж.
– Не бреши, Миколо, – почала соромити друга Ірина. – Ти був Сашка найкращим другом. Він не міг тобі не розповісти про цю жінку.
– Чому не міг? Він про жінок взагалі не пліткував. До речі, де ця фотографія була зроблена? І коли?
– Аж в Одесі! – Ірина показувала йому конверт. – Двадцять років тому. В нас уже дочка народилася! А він… Так, він у той час часто їздив по відрядженнях. І мабуть, не тільки заради відряджень…
– Так зворотна адреса є, – спокійно сказав Микола. – Якщо ти думаєш, що він тобі зраджував, вирушай за адресою і спитай. Але я в це не вірю.
– А я все одно перевірю! – вигукнула Ірина. – Я поїду в цю нещасну Одесу, і… – Ірина трясучи кулачком, пішла геть.
Через тиждень, вона, справді, поїхала на південь. Добралася на поїзді до цього, вже нелюбого їй міста.
Цілий день вона шукала будинок, де жила загадкова брюнетка. А коли знайшла, то з пів години стояла біля під’їзду, не наважуючись увійти. Серце її ухало.
Вона розуміла, що зараз вона або назавжди втратить чисту пам’ять про чоловіка, або…
Вона не знала що, бо була впевнена, що чоловік їй все–таки зрадив.
Ірина зайшла в під’їзд і почала шукати квартиру, вказану на конверті. Знайшла, натиснула кнопку дверного дзвінка.
Через якийсь час почулися кроки і двері відчинив якийсь молодик. Побачивши його обличчя, Ірина аж стрепенулася – його риси нагадували їй риси покійного Олександра…
Голова в Іри пішла обертом, і вона розгубилася.
– Вам кого? – запитав байдуже хлопець.
– Мені? – ще більше розгубилася Ірина. – Мені твою маму.
– Мами не стало, – спокійним тоном сказав хлопець – Рік тому.
– Як не стало? – здивувалась Ірина.
– А ви хто? – запитав молодик і одразу гукнув кудись в квартиру: – Тату, ходи сюди, тут до мами хтось прийшов. Незнайома жінка!
Потім хлопець кивнув Ірині й сказав:
– Зараз тато вийде. Ви заходите.
Він пішов, залишивши двері відчиненими, і Ірина увійшла до квартири. Дізнавшись, щоб брюнетки з фотографії не стало, вона тепер не знала, що робити далі.
Тим часом у коридорі з’явився чоловік років п’ятдесяти.
– Ви хто? – спитав він стривожено. – Ви, правда, до Ольги? Хіба ви не знали, що її вже рік як із нами немає? Ви у якій справі?
– В особистій… – Ірина нервово зітхнула, полізла до сумочки, дістала звідти злощасну фотографію і невпевнено простягла чоловікові. – Ось! Вам знайоме це фото?
Чоловік, здивовано глянув на фотографію і аж присів від несподіванки в крісло.
Він якусь мить дивися на фото і раптом… Посміхнувся.
– Ах, це… Звісно, знайоме!
– А чому ви посміхаєтеся? – здивовано запитала Ірина.
– Зараз я вам все розповім, – сказав він. – До речі, а ви хто? Дружина Олександра?
– Ні, – збрехала Ірина. – Я його сестра.
Чоловік, все з тією ж усмішкою, почав розглядати гостю.
– Чому ви так дивитеся на мене? – невдоволено запитала Ірина.
– Намагаюся знайти схожість. Значить, ви сестра? Як ваше ім’я?
– Ірина. А що?
– Ваш брат, Іро, був справжнім героєм. Ми з сином йому дуже завдячуємо.
– В якому сенсі? – розгубилася жінка.
– В прямому. Двадцять років тому він врятував мою Олю. Хіба він вам про це нічого не розповідав?
– Ні… – Ірина здивовано дивилася на чоловіка. – Він врятував вашу дружину? Ту саму брюнетку? Я не розумію? Коли це сталося?
– Коли він був у нашому місті, здається, у відрядженні. Так він тоді нам сказав. Ми з ним трохи поспілкувалися після того випадку. Оля взагалі погано плавала, а у цей день на морі була сильна хвиля. І вона навіщось полізла у воду…
Я в цей час, ні про що не підозрюючи, йшов по морозиво. Тільки й почув якісь голоси.
Але ваш брат, Олександр, не замислюючись, побіг за нею в море. Так мені розповіли.
Олександр таки врятував її. Дякувати Богу, все обійшлася. Уявляєте?
– Ні… – Ірина слухала і не вірила цій людині. – Я не уявляю… І звідки взялася ця фотографія? Де вони удвох… І ваша дружина так дивиться на нього…
– А це один місцевий журналіст їх фотографував після того, як усе заспокоїлося. Мовляв, врятована в обіймах героя. У нашій газеті і стаття про цей випадок була. Але ж без фотографії. Тому я у журналіста це фото потім цілий тиждень випрошував. І одразу Олександру надіслав. Добре, що я здогадався в нього його адресу взяти…
– Господи… – пробурмотіла Іра. – І справді, Сашко довго був прописаний у батьків… А я, недолуга, понавигадувала собі. – Стривайте! – раптом схаменулась Ірина. – А чому ваш син схожий на мого чоловіка?
– Все ж таки ви дружина? – знову посміхнувся чоловік. – Ні, Іро, ви навіть не думайте в цей бік. Наш Олежик народився тільки через два роки після того випадку. І він зовсім не схожий на Олександра. Вам здалося. Значить, ваш чоловік вам нічого не розповідав? І ви, випадково, знайшли цю фотографію, і подумали про нього казна–що? Сподіваюся, до розлучення у вас не дійшло?
– Олександра не стало, – сумно сказала Ірина. – Вже рік минув. Це сталося п’ятнадцятого липня, було по полудні. Він їхав на машині і опинився на узбіччі…
– Що?! – чоловік ошелешено дивився на Іру. – Їхав машиною? Рік тому? Але моєї Олі теж рік тому так само не стало і теж п’ятнадцятого липня. Але тільки не вдень, а ввечері. Невже бувають такі збіги?!
– Оце так… – тихо сказала Іра.
Вона ще трохи помовчала, потім підвелася.
– Вибачте, але я маю йти. Дякую вам за те, що розвіяли мої сумніви. Тепер моє серце буде спокійним. Дякую…
– Нема за що, – так само тихо сказав їй услід чоловік. – Удачі вам…
Майже всю дорогу додому Ірина співала. Беззвучно співала, і згадувала найщасливіші моменти із життя з її коханим Олександром…