Павла виховували мама й дідусь. Бабусю він пам’ятав невиразно. Йому було п’ять років, коли її не стало. Пам’ятав він тільки її запашні пиріжки…
А от батька він взагалі ніколи не бачив. Він втік ще до народження Павла. З його мамою Тетяною вони приїхали в село разом.
Познайомився він з батьками Тетяни, день весілля призначили, але наречений раптом втік…
Шукати його не стали. Тетяна гірко плакала, вона була вже вагітна…
– Сльозами тут не допоможеш! – сказала бабуся. – Жити треба далі. Втік та й втік. Був би хоч хороший, а то ж он який непорядний. Виховаємо дитину самі, не переживай!
…Павлик ні в чому не потребував за своє дитинство, але виріс не розбалуваним. Навчався він добре.
Дід виховував онука строго. Навчив його поважати старших, цінувати те, що має. Павло вмів усе. За що не візьметься – всього доб’ється!
До тридцяти років це був завидний наречений. Красень, кар’єра, висока зарплата, трикімнатна квартира… Все при ньому!
Від дівчат відбою не було. Але він не поспішав. Та й зайнятий був. На вихідні він завжди їздив до мами в село. Діда вже не стало, а мати часто була слаба.
По хатніх справах вона ще поралася, але останнім часом стало важче.
Павло вмовляв її переїхати до нього, але вона не погоджувалась.
– Навіщо я там?! – казала йому мати. – Та від тебе й онуків не дочекаєшся. Я тут краще побуду, тихенько собі сама…
– Літо живи. А потім у санаторій і до мене. Відпочивати тобі треба більше. Відновишся і поїдеш до себе додому. А може, і я додому з тобою поїду!
– У тебе ж робота! – ахнула Тетяна. – Що тобі в селі робити?!
– У селі теж люди працюють… – махнув рукою Павло.
Він на той час спілкувався з двома дівчатами. Кого із них вибрати він навіть не знав.
Першою була скромна сільська дівчина Валя. Хазяйська і мила.
Друга була Катерина. Красива, яскрава. На вигляд можна було сказати, що ця розбалувана красуня мабуть нічого й не вміє по хазяйству. Сміхотунка…
До себе Павло їх жити не запрошував. Спілкувалися на нейтральній території. Але пора і вибір вже робити. А він ніяк наважитися не міг з ким розлучитися.
Вирішив їх спершу з мамою познайомити. Мама якраз із санаторію приїхала до нього. Відпочинок пішов їй на користь.
Перша у гості прийшла Валя. Її довго вмовляти не довелося. Раділа, що ось і мрія її справджується. Наречений хоч куди! Не просто так з мамою знайомить. Значить, заміж покличе!
– Добре у тебе, Павлику, просторо так, – сказала Валя оглядаючи квартиру.
– Так, просторо. Мамі теж подобається. Вона трохи заслабла.
– А що вона тут з тобою живе? Я думала, що вона тільки у гості приїхала. Слаба?
– Так.
– Я зразу хочу тобі сказата, що доглядати її я не буду…
– А я й не прошу! – здивувався Павло. – Я сам впораюся.
– Але ж це…
– Що?
– Та нічого. Я так. Просто жити краще окремо. Ти ж казав, що твоя мама в селі живе. Хата у неї там. Їй там краще буде. І нам без неї теж.
– Мама завжди буде зі мною. Це не обговорюється.
– Оце так! Я думала ти серйозний, а ти мамин синок! Передумаєш – дзвони!
Валя зникла за дверима, навіть чаю не попила…
– Ну ось, – подумав Павло. – Ця сама швидко втекла. Катя, напевно, ще швидше втече, залишуся без нареченої…
Вирішив Павло одразу сказати Катерині про маму.
– Щоб не сталося, мати завжди буде зі мною! – заявив він.
– Я тебе не розумію, – здивувалася Катя. – Навіщо ти мені це говориш? Тобто, я розумію, що мама з тобою буде. Але…
– Ну, якщо ми житимемо разом, як ти на це дивишся? З мамою?
– Нормально! А ти мені пропозицію робиш?
Павло посміхнувся.
– Можливо. Ходімо до мами, познайомишся.
– Ой. А я їй сподобаюся?! Так одразу? Прямо зараз?
– Сподобаєшся. Чого ти боїшся?
– Сама не знаю. Боюся і все…
Катя і мама сподобалися одна одній. Вони одразу порозумілися. Іноді вони разом гуляли біля будинку, чекаючи Павла з роботи. А потім вони втрьох поїхали в село. Хоч як не дивно, але міській Каті там сподобалося. Мама вирішила там залишитися.
– Літо, я себе вже добре почуваю, – сказала вона.
Через пів року зіграли весілля.
– Ну, тепер і онуків дочекаюся! – сказала Тетяна.
І дочекалася. Спершу онучку, а потім і внука!
Катя й Павло жили з дітьми у місті. Діти росли і вже готувалися до вступу в інститути. Останнім часом мати теж жила з ними. У село вони разом їздили у відпустку. Тетяна ніяк не могла розлучитися зі своїм будиночком.
– Катю, ти вже вибач. Може, й не вчасно. Додому я хочу в село. З’їздимо? – запитала якось вона невістку.
– Звичайно! Павлика треба зачекати. Він із роботи скоро приїде.
– Добре. Тільки одразу поїдемо. Ти скажи йому. Дуже треба…
У селі було, як завжди, тихо. Людей з кожним роком там жило все менше і менше…
– Ну от і все, приїхала я назавжди додому, – раптом сказала Тетяна. – Хату продайте мою. Багато за неї не дадуть, а так шкода, бо розвалиться…
– Що ти таке говориш, мамо?! – здивувався Павло. – Зараз же ж поїдемо назад уже!
– Так, так, – підхопила Катя. – Що це ви таке говорите?
– Добре, – махнула рукою Тетяна. – Чайник поставте, будь ласка. Чаю хочу…
Після чаю Тетяна пішла у свою кімнату і прилягла на хвилинку відпочити…
Павло з Катериною ще трохи посиділи на кухні.
– Мамо, нам пора вже! – нарешті гукнув Тетяну син.
Але відповіді не було.
Павло зайшов у кімнату й застиг від несподіванки… Його матері не стало…
Поховали Тетяну на сільському цвинтарі.
– Вона як відчувала. Приїхала. Востаннє приїхала… – плакала Катя. – Я твою маму, як свою любила…
– Я помітив. Давно помітив. Що з хатою робитимемо?
– Продавати шкода…
– Шкода. Частинка минулого. Хай поки що стоїть…
Так вони й вирішили… Вирішили, що нехай стоїть батьківська хата. Ще дітей сюди возитимуть, а там може й онуків…
