– Уляно, за тобою бабуся прийшла, – вигукнув однокласник Славко. – Он, чекає на тебе… А за мною ще не прийшли. Я б і один пішов, та мені не дозволяють.
Коли Уляна ходила до дитячого садка, вона ще так не відчувала, наскільки її мати відрізняється від інших. Уляна відчула якщо не сором, то величезний розпач на своїй першій у житті шкільній лінійці.
В усіх інших дітей мами були дуже гарні! Красиві та молоді! І лише її мама, Ліда, вирізнялася з усіх: маленького зросту, повненька, зі старомодною зачіскою і… старенька. Потім виявилося, що однокласники думали, що це бабуся Уляни. Нехай так. Уляна соромилася говорити їм, що це мати.
Росла Уляна дівчинкою норовливою, з характером. Батьків не слухала, все робила по-своєму, іноді наперекір. Впоратися з нею було важко. Мати і батько старалися для доньки, як могли. Одягали, взували – так, щоб не гірше, ніж в інших. Але… чим дорослішала Уляна, тим більше віддалялася від батьків. І все через одну причину: соромилася, що вони старі.
Коли дівчинка навчалася у шостому класі, раптово не стало батько. Цього ж року мати вийшла на пенсію. У п’ятнадцять, закінчивши дев’ять класів, Уляна збиралася в інше місто, вступати до коледжу.
– Доню, ну як же так? Ми з батьком стільки працювали, гроші відкладали на навчання. Батько так мріяв, щоб ти в нас вищу освіту здобула.
– Не потрібна мені ця вища освіта. Куди я піду? На бухгалтера вчитись? Щоб, як ти, все життя в папірцях коперсатися та складати циферки? Ні, нудьга! Хочу бути кухарем-кондитером.
Мати намагалася заперечувати, умовляла, але Уляна спочатку влаштувала сварку, а потім вирушила збирати речі до своєї кімнати.
– Мамо, ти б мені гроші підкинула. Ну… ті, які ви на інститут збирали, – сказала вона, вийшовши з великою сумкою.
– Уляно, я проти, щоб ти виїжджала і вступала на цю спеціальність. Не дам тобі грошей.
– Ну добре. Продам свої золоті сережки та ланцюжок. На початок вистачить, а потім на роботу влаштуюся. Нехай усі знають, яка в мене мати!
Ліда важко зітхнула і пішла на кухню, виявилось, що заощадження зберігалися там.
– На ось, доню – це тобі на два тижні, а потім я приїду до тебе, подивлюся, як ти там влаштувалася.
– Не здумай до мене приїжджати! Адже однокурсники засміють! Я не маленька, щоб мене контролювати? Та й не пустять тебе до гуртожитку.
– Добре. Приїжджай сама частіше, гаразд, доню? – Ліда давно розуміла, що Уляна соромиться її і уникає.
– Подивимося, мамо. Гаразд, не сумуй … – І випурхнула з квартири.
Вчитися у коледжі Уляні подобалося, вибором професії вона була задоволена. Навчаючись на третьому курсі, Уляна в коридорі технікуму зустріла дівчину, як дві краплі води схожу на неї. Уляна застигла, дивлячись на неї. Дівчина також звернула увагу на Уляну. Познайомились. Настя була першокурсницею.
Близьких друзів в Уляни ніколи не було, все через її поганий характер. З Настею відразу почалося спілкування, їм обом здавалося, що вони знайомі все життя.
– А в тебе молода мати? – запитала одного разу Уляна.
– Так, о вісімнадцять мене народила.
– Щастить тобі, а в мене старенька, в сорок три народила. У школі всі думали, що це моя бабуся, мені було так соромно… Звісно, у цьому віці тільки онуками обзаводитись, а не дітьми.
Настя промовчала. Їй не хотілося говорити про сім’ю, ця тема була для неї важкою. Сім’я у неї була неблагополучна, батьки гульбанили.
За кілька місяців у Насті не стало батька.
– Може, чим допомогти? – Уляна переживала за подругу.
– Так, я не відмовилася б від допомоги.
– Як шкода, адже молодий батько зовсім, так? Як же так?
– А ось так. Гульбанив він сильно.
– А мати?
– І мати гульбанить. У мене вдома такий бардак, соромно тебе туди вести. Ти не дуже дивуйся, гаразд?
Подруги увійшли в похилену хвіртку. Будинок теж виглядав застарілим. Скрипнули двері, на порозі з’явилася жінка. Молода, але погано виглядала. Колись вона була гарною, а тепер… Жінка була «веселенька». Уляна дивилася на неї на всі очі – велика подібність.
– Боже мій! Настя, це де ж ти її знайшла, сестру свою? – раптом сказала мама Насті.
– Яку сестру, мамо, ти чого? Це моя подруга, Уляна, – здивувалася Настя.
– Ось, значить, воно як… Улянкою тебе назвали. А я імені тобі давати не стала. Навіщо? Відразу написала відмовну, – сказала жінка.
– Мамо, йди проспись, мені перед подругою соромно, – сказала Настя, нахилившись до матері, але тут жінка голосно і чітко назвала точну дату народження Уляни.
– Так, – здивовано прошепотіла дівчина.
– Ти чотири триста народилася, а я така молода була. Ти в сім’ї виховувалась?
Уляна дивилася незрозумілим поглядом то на Настю, то на її матір.
– Ви, що, мене розігруєте? Настя! – Мотала головою дівчина.
– Уляно, я сама нічого не розумію…
– А ти йди до своєї мами, спитай у неї …
Уляна з усіх ніг кинулася бігти, найближчим автобусом вона вирушила додому, хоча нечасто балувала матір своїми візитами. Дівчина забігла в квартиру.
– Ой, дочко, що сталося? – захвилювалася Ліда.
– Доню? А чи дочка я тобі?
– Улянко, ти що? Як же не дочка?
– Розкажи мені правду. Я прийомна?
– Як ти дізналася? – Тяжко опустилася в крісло Ліда.
– Отже – правда? – В очах дівчини з’явилися сльози, що було для неї рідкісним явищем. – Але чому ти раніше мені нічого не розповідала?
– Я хотіла тобі розповісти… Пізніше… коли доросла будеш.
– Я вже доросла! Мені за півроку дев’ятнадцять, мамо! Мама…
Через кілька днів після прощання за батьком Насті Уляна прийшла до них у будинок. Мати була не в найкращому стані, але це був її нормальний стан.
– Розкажіть мені! Я не вірю! Чому Настя живе з вами, а ви мене віддали?
– Так батьки у вас різні. Я тобою як завагітніла, так тато твій мене покинув, тому я віддала тебе. Кажу ж: молода була! А батько Насті порядніший виявився, одружився зі мною.
– А мого батька як звати?
– Славко. Тільки не стало його, давно це було, років п’ятнадцять тому.
– Теж як ви, гульбанив?
– Славка? Ні. Спортом займався.
Уляна після того, як дізналася правду, замкнулася в собі. Два тижні ні з ким не розмовляла, навіть із Настею, була ображена на весь білий світ. Характер у Уляни був дуже складний.
До кінця навчального року Настя не доучилася, виставили через прогули.
Уляна дуже важко переживала цю подію. Сестра була єдиною, з ким вона спілкувалася. Ні з прийомною, ні з рідною матерями Уляна не підтримувала стосунків.
Після того, як не склалося з колдеджем Настя продовжила бурхливе життя, так і закінчила його, ледь переступивши вісімнадцятирічний поріг. Тільки тоді Уляна почала усвідомлювати, як багато дали їй прийомні батьки. Якби вона виховувалась рідною матір’ю, її життя було б зовсім інше, і можливо, закінчилося б, як у Насті. Якби її не забрали з дитбудинку, теж невідомо, як склалося б її життя.
Уляна все це розуміла, але гордість не дозволяла поїхати і вибачитися у мами Ліди.
Уляна працювала кондитером у кафе, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Андрій був старший на сім років. Через рік знайомства він зробив Уляні пропозицію.
– Думаю, відсвяткуємо у нас у кафе, – сказав Андрій. – Місця має вистачити. Ти багато гостей запрошуватимеш?
– Кого мені запрошувати? У мене лише дві подруги і є.
– А мати? Я, до речі, ще навіть не знайомий із майбутньою тещею.
– З якою з них?
– Уляно, я тебе не розумію. Гаразд, рідна мати, яка тебе лишила. Вона, по суті, тобі чужа людина. Але прийомна, у чому перед тобою завинила? Судячи з твоїх розповідей, прийомні батьки давали тобі все, що було в їх силах, ні в чому не відмовляли.
– Не відмовляли…
– Тоді в чому річ?
– Я дуже винна перед своєю мамою… Лідою. Я розумію, як погано я вчинила… Я така невдячна. Андрію! Я переживаю, вона мені ніколи не пробачить.
– Треба вміти визнавати свої помилки та просити вибачення. Отже, робимо так. У суботу їдемо до твоєї матері, веземо запрошення на весілля.
Уляна дуже хвилювалася перед візитом до мами Ліди, думала, що не пробачить. Андрій купив для майбутньої тещі розкішний букет квітів. Торт спекла Уляна – справжній шедевр, у цьому їй не було рівних.
Уляна довго готувала промову, але коли мати відчинила двері, не змогла вимовити жодного слова через сльози, що наринули. Вона просто кинулася обіймати маму Ліду.
– Ой, що ж ми на порозі стоїмо… – витирала сльози Ліда. – Проходьте, проходьте. Зараз чай питимемо. Чай … – Жінка дуже розхвилювалася.
– Мамо, пробач мені! Ти зможеш мене пробачити? – схлипувала Уляна.
– Ну що ти дочка, що ти? Я й не ображаюся. Думаю, може, сама в чому перед тобою винна. І ти пробач мені, якщо не так…
– Ні в чому ти не винна. Це я невдячна. Мамо, дякую тобі за все…
Сліз було багато пролито. Під час чаювання Уляні стало зле.
– І давно це у тебе? – Запитала мати.
– Третій тиждень…
– Ну, от і онуків дочекалася, – щасливо посміхалася Ліда.
