– Віра Іванівна! Ну що ж ви робите?
Свекруха продовжувала збирати речі Вікторії.
– Ви про онука хоч подумали?
Віра Іванівна застигла.
– Про якого онука? Якого ще онука? Нагуляла не зрозумій де, ось і сама тепер думай що тобі робити? Синові моєму це все навіщо здалося?? От і пішов від тебе, бо ж набагато кращі є!
Вона знову почала згрібати без розбору в сумку одяг невістки.
– Що за нісенітниці?? Іван на заробітки поїхав, грошей заробити. З роботи скоротили, а більше працювати нема де. Ви все це чудово знаєте.
– Ні, ну я з самого початку казала Івану що ти недалека! Ну які заробітки? Які? До Люди він переїхав Микитенко, яку любив все життя! І щасливий з якою між іншим був!
Віка трохи похитнулася. Про Люду вона чула, шкільна любов і таке інше. Але як казав Іван, вони розлучилися задовго до їхнього знайомства. Як склалася подальша доля Люди, Віка не знала та не цікавилася.
– А тут ти? Усі їх плани порушила. Звичайно, кожен може помилитися. Ось Іван і одумався. Так що нічого складати казки про заробітки якісь. Сміливості в нього не вистачило сказати як є, то ось я тобі кажу! Ось твої дрібнички і марш із моєї квартири! До батьків добиратися не далеко, дошлепаєш!
У Віки сльози стояли в очах. Але плакати при цій жінці не хотілося зовсім.
– На розлучення Іван подасть найближчим часом!
– А як же?? – Віка не встигла домовити.
– А ти ще доведи спочатку, що він наш!
Свекруха зачинила двері прямо перед її носом.
Віка нерухомо простояла близько хвилини біля зачинених дверей. Сльози зрадницьки продовжували текти по щоках. Ще вчора Іван радісно збирав речі. Вони планували, що за кілька років такої роботи вони зможуть купити свою, нехай крихітну, але окрему квартиру. Що Віка його зустрічатиме вже з величезним, помітним животиком. І може навіть знатиме хто. Іван казав, що сумуватиме. А зараз??? Звісно ж Віра Іванівна обманює. Вона з перших днів категорично не сприймала Віку. І всеж. Ці розповіді про Люду, якось зачепили її, і продовжували хвилювати. І все ж, а раптом?
Віка не розбираючи перед собою дороги, йшла до батьківського будинку, тягнучи за собою по снігу важку сумку. Вже вечоріло. Засвітилися вуличні ліхтарі, на небі з’явилися перші зірки. Тихі безлюдні вулиці, лише сніг рипів під ногами та десь у далечіні загавкав песик.
– Віка! Хтось гукнув її, – Віка підвела очі. – Віка!
Біля крихітного біленького будинку на пагорбі Вікторії махала маленька бабуся.
Треба ж! Ганно Василівно! Скільки років її не бачила, говорили її син забрав у місто, а от мабуть повернулася! Не може без своєї хатинки. Коли Віка була маленькою, вона часто з іншими дітлахами забігала в гості до баби Ганни. Вона всім пекла тоненькі коржики прямо на печі. Баба Ганна жила сама і завжди привітно зустрічала дітей. Чоловіка давно не стало, а дорослий син жив далеко зі своєю родиною.
– Заходь Віко, заходь! Сідай ось, погрійся біля печі, зовсім мабуть холодно стало, морозець то добре тисне сьогодні, по лютневому!
– Дякую тітко Ганно. Не знала, що ви повернулися.
– А то ж…
Віка простягла холодніі руки до печі.
– Щось не весела ти красуня. Сталося що?
– Та що ви все гаразд…
– Віка, Віка… – Ганна Миколаївна похитала головою. – Не лежить душа так не кажи. Давай я печева тобі спечу? Хочеш?
– Звичайно хочу, але ж важко вам, давайте сама я.
– Ну що ти. Все гаразд, руки пам’ятають.
Поки Ганна Миколаївна місила тісто Віка дивилася на багаття в печі. Все це не правда… Все, що сказала Віра Іванівна один суцільний обман. І нічого іншого. Так не може бути.
– Ось і готово! Їж, доню. Зараз принесу чаю.
….- Всі сумки зібрала мої і виставила за двері.. Сказала Іван сам на розлучення подасть. Віка не витерпіла і розповіла про все, що з нею трапилося. Як ви думаєте, міг він таке? Бабуся Ганна?
Ганна Миколаївна уважно слухала крутячи маленький кухонний млин в руках.
-Віка ти ж молода ще. Ну що ти себе накручуєш. Все перемелеться і погане і добре, борошно буде. Нічого не залишиться як є. Ганна Миколаївна продовжувала молоти зерна у своєму крихітному млині, покупне магазинне борошно для свого печева вона чомусь не визнавала. Віка не помітила як заснула.
Прокинулася, коли стало хорлодно. Розплющивши очі, вона побачила перед собою зовсім порожню нежитлову кімнату. У щілини між стінами та віконними рамами зимовий вітер встиг надути невеликі замети. Груда ватяних ковдр, якими вона була дбайливо накрита, зігрівала її.
– Баба Ганна!! Баба Ганна! Їй ніхто не відповів. Віка поспішно зібралася. Дерев’яні дошки підлоги вкриті інеєм, її сумка стояла в кутку. Тут ніби багато років ніхто не жив. Ну не могло ж їй це все насниться зрештою? І піч і печево. Віка акуратно прикрила за собою двері будинку, що прийняв її.
А вдома в батьків, як і завжди панував безлад. Три бешкетних близнюка, племінників Віки та синів її старшого брата грали в щось у дворі. Мати щось готувала на кухні. Батько, щоб хоч трохи втекти від цієї метушні заготовлював дрова за будинком. Катя, невістка, розвішувала білизну. І лише брат Олег був на роботі. Власне саме тому вони вирішили з Іваном після весілля пожити в його матері. Поки не назбирають на своє житло.
– Віка привіт! А мама пироги пече, ти йди йди, я скоро! – Катя з тазом знову прошмигнула на двір.
Мама зустріла біля порога, по сумці відразу зрозуміла що справа не добра.
– Що сталося?
Віка довго розповідала і про те, що Іван на заробітки поїхав, зібрався за два дні і поїхав. Батькам і сказати не встигли. І про Люду Микитенко, і про те, як їй свекруха речі швидко зібрала, і про те що з слів свекрухи вона дитину нагуляла. Про все.
– Ну про Люду то вона обманює, вона начебто поїхала давно. Та й здався він їй, вона ж і красива і розумна. Не варто воно того, роки втрачати, щоб чужого чоловіка чекати. А виставила тебе, так і Бог їй суддя, аукнеться ще, як син повернеться. Жити де є, весело у нас. Не морочи собі голову. Я тільки не зрозумію з твого оповідання, тебе начебто вчора виставили? Де ж носило тебе? У подружок пропадала?
– Баба Ганна в гості покликала, я з нею заговорилася та заснула. А вранці прокинулася до вас.
– Бабу Ганну син років зо три як забрав, якщо не більше. Навіть і не знаємо чи жива. Вони і з дому все добро вивезли, так і стоїть хата вважай порожня. Гаразд, не хочеш не кажи. Ходімо чаю поп’ємо, і внуків годувати треба.
Іван приїхав за три місяці. Спершу вони зняли маленьку кімнату. За рік після народження малюка купили квартиру в іпотеку. Все насправді налагодилося і перемололося. А з матір’ю Іван спілкується рідко. Якось пояснити собі чи зрозуміти її вчинку він так і не зміг.