— Оля, а ти бачила, що у квартирі тієї бабусі, баби Тані, якої нещодавно не стало, хтось живе? Вони з її квартири виходили, видно, у нас нові сусіди, треба буде з ними обов’язково познайомитися, – повідомив одного разу за вечерею Микола.
Оля не втрималася від посмішки, її Микола з села, а його вже не тільки весь під’їзд, а схоже весь район знає, він перезнайомився з усіма і все про всіх знає!
Ось Оля, наприклад, у цій квартирі з самого народження живе, але вона раніше навіть і не думала, що дядько Славко в квартирі навпроти, у якого старенька вівчарка Альма, птахів взимку підгодовує, годівниці їм робить. А Микола з ним одразу потоваришував, та й з іншими сусідами теж. Якщо що, то тільки й чути, що мовляв треба з Миколою порадитися, він завжди підкаже та й допоможе.
І так весело Микола все це робить, просто любо дорого дивитися, ніби йому зовсім нічого ця допомога не варта. Ніби на радість йому все.
І жодного разу Микола не заїкнувся, що йому винен хтось за допомогу його, він же від душі пропонує. У селі він так звик, та й натура у нього така, одразу все помічає і повз пройти не може.
Оля тільки й чує, як Микола не встиг ще з квартири вийти, а вже Ніну Михайлівну в їхню машину садить.
– А назад з гаражів поїду – заберу. Ви на мене чекайте, я недовго, а то слизько. Ви одна не ходіть тільки, Ніно Михайлівно, не дай Боже! Ось у мене бабуся минулого року посковзнулася!
Миколу всі знають і люблять за доброту, легку вдачу та чуйність. А ось коли Миколі самому щось потрібно, він намагається сам завжди впоратися. Просити інших йому незручно, а допомогу не часто пропонують. Та й добре, хтось старенький, а хтось і зайнятий сильно, Микола не в образі, він радіє життя і намагається якомога більше справ зробити, йому не важко, та й не на шкоду собі, дрібниці це, а людям приємно .
Адже його ніхто не просить, це ж він сам усім свою допомогу пропонує, ну така Микола людина.
Ось і вирішив Микола з новими сусідами скоріше познайомитись, вони видно тільки переїхали, їм напевно потрібна допомога. Дивно, звичайно, що він не бачив, як вони переїжджали, зазвичай він все помічає.
– Оля, і ти уявляєш, вони якісь дивні. Я їх запитав – ви винаймаєте чи купили квартиру? А вони від питання так розгубилися, можливо тому, що вони старенькі. А може, я не так запитав, незручно якось вийшло, але вони наче не образилися, обличчя у них хороші, добрі.
Взагалі, коли колишньої господарки квартири баби Тані тоді не стало, то її рідні приїжджали, Олю, ти пам’ятаєш? Все ще думали, здавати квартиру чи продати. Загалом, я так і не зрозумів про цих нових сусідів, чи надовго вони чи як, ти чуєш, Оля? А поклади ще одну котлету та смажену картоплю, дуже смачно, – Микола все з’їв до крихти і попросив дружину чайку йому налити.
Він сьогодні здорово втомився, у гаражах Микола дві машини відремонтував, грошей заробив. Скоро Микола знайде собі хорошу постійну роботу, не дарма ж він закінчив коледж, і купить своїй коханій Олі все, що вона захоче.
А потім у них діти підуть, на сім’ю та дітей багато треба, то він із превеликим задоволенням! Вони ж із Олею тільки й мріють, щоб у них і син і донька були, а інакше навіщо родина. Оля його резюме в автомайстерні кинула, тільки поки що чомусь ніхто не відгукнувся. Оля на Миколу дивиться з любов’ю, посміхається, не може він без діла сидіти, він і бабі Тані, коли жива була, то в магазин, то ще куди бігав і швидку викликав, рідні її якось не часто бували, їм видно ніколи було.
Вранці Оля смачної рисової каші з маслом зварила, бутерброди з сиром і чай чоловіку подала – Микола наївся і знову в гаражі. Ще один ремонт намітився – бачок антефризу, потік і шланг порвався на Опелі у господаря машини, сам не вміє, допомогти поміняти треба. Та й у шиномонтажі занедужав один працівник, Микола його на пару днів підмінити взявся, ну хоч щось ще заробить, не сидіти ж склавши руки.
Микола біг сходами – треба скрізь встигнути. Внизу нових сусідів зустрів – вони ящик пристойний удвох тягнуть. Не зміг Микола повз пройти, люди похилого віку, ну як не допомогти. Взяв цей ящик, йому не вперше, заніс на поверх. Вони дякувати йому стали, Миколі незручно, вони навіть так і не познайомилися, а знову питання ставити незручно якось.
– Візьми, синку, монетку за роботу, жінка похилого віку з кишені дістала і Миколі простягла.
– Та не треба, ну що ви, я ж просто хотів допомогти, – Микола відмовитися спробував.
– Мабуть мало заплатила? – засмутилася жінка.
Коли ще незручніше стало, взяв монетку, подякував і в кишеню поклав.
Жінка по материнському йому усміхнулася, немов синові: – Ти монетку ту собі залиш на пам’ять, а працю свою всім за безкоштовно не пропонуй, тільки дуже нужденним. Добрий ти, щастя тобі.
І так сказала, що Миколі раптом легко стало, наче напуття почув. А ввечері Оля втішила – на резюме відразу кілька відгуків, на співбесіду Миколу запросили.
Влітку Микола з Олею до його матері в село у відпустку поїхали. Там влітку справ безліч.
У кишені Миколи заповітна монетка, немов амулет його на щастя, він з нею тепер не розлучається. Як йому цю монетку дали ті дивні сусіди, так всі їхні мрії з Олею здійснюватися стали. Микола роботу хорошу отримав, вдома у них все ладнається, а нещодавно Оля сказала, що у них дитина буде, ось мама зрадіє.
А Микола й не зрозумів, що то були за люди, ті сусіди дивні. Він з того часу їх більше ніколи не бачив, а потім приїхали господарі, далекі родичі баби Тані, і жити в тій квартирі стали.
Монетку ж цю Микола завжди тримає при собі, вона йому як амулет на щастя.
Хоча, може це й просто звичайнісінька монетка, а щастя зовсім і не в ній.
А в тому, що Микола та Оля щасливі, що вони кохають одне одного, мріють прожити разом довго-довго. Виростити дітей, побачити онуків і готові зробити все, що потрібно, тільки щоб їх мрії здійснилися.
