Вийшовши з роботи, Оксана зітхнула – п’ятниця ж, а попереду два вихідні.
– Відісплюсь, щось до кінця тижня втомилась, чи може старію? – тихо сказала сама собі і посміхнулася. – А що, сорок вісім, тобі не двадцять вісім, тож і справді попереду маячить старість…
– Оксано, ти відколи стала розмовляти сама з собою? – Марина, її колежанка–веселунка, завжди була весела і ніколи не сумувала.
– Ой, Марино, та ось радію, п’ятниця, я щось останнім часом з нетерпінням чекаю на вихідні, втомлююся, чи що? – обізвалась Оксана.
– Ага, хочеш сказати, що старіємо, – засміялася колежанка, якій уже п’ятдесят два роки було.
– А про що ще думати, якщо справді попереду пенсія, і старість, – якось сумно сказала Оксана.
– Оксано, та які наші роки? У наш час деякі жінки після виходу на пенсію тільки починають жити. Гаразд, бувай, Оксано, не сумуй! До понеділка!
…Дійшовши до зупинки, Оксана зупинилася чекати автобус.
Оксана вийшла з автобуса, а потім пішла до свого будинку.
Вона дійшла до підʼїзду, глянула на сходи й оторопіла від побаченого! Перед дверима під’їзду сидів великий собачка коричневого кольору.
– Ой, а чий цей собачка? І як мені відчинити двері? – Оксана озирнулася навколо, але нікого не побачила.
Так і дивилися один на одного Оксана з собачкою. Але потім раптом собачка підвівся з місця і відійшов від дверей, а Оксана здивувавшись, приклала ключ до домофону і швидко зайшла до під’їзду.
– Бач, який розумний собачка, пропустив мене, ну слава Богу.
Вона піднялася на другий поверх, відчинила двері до квартири і оторопіла. Собачка вперед неї прошмигнув у квартиру, сів у коридорі і розумними очима дивився на господиню.
Собака всім своїм виглядом показував, що звідси нікуди не піде.
– Ти, чия собачка? І якої ти породи? Якщо я щось і розумію в собаках, то ти схоже лабрадор. Ти лабрадор? Навіщо ти прийшов до мене?
Собачка нічого не відповідав, а тільки переступав передніми лапами і хитав хвостом.
Оксана відчинила двері квартири:
– Давай іди! Іди говорю.
Вона хотіла взяти швабру у ванній, але побоялася.
– Що ж мені робити з тобою? Цікаво, як тебе звати? Собачко, ну йди, будь ласка, — лагідним голосом вмовляла собачку Оксана.
Але коричневий красень усім своїм виглядом показував, що нікуди не зрушить з місця. Тоді Оксана пройшла на кухню.
– Гаразд, як хочеш, я все одно тебе виставлю… Потім. Ти, мабуть, їсти хочеш? Я дуже хочу…
Оксана знайшла залізну миску, налила борщу з холодильника песику, потім подумала, що треба підігріти. Поставила в мікрохвильовку і трохи підігріла.
Миску з борщем вона поставила на підлогу в куток. Песик понюхав і з задоволенням почав їсти.
Собі Оксана розігріла трохи гречки з котлеткою. Наминаючи гречку, вона думала:
– Може наїсться цей собачка й піде? Та-а-к, ніколи в мене не було песиків, я навіть і не знаю, як поводитися з ними.
А той наївся і попрямував до кімнати, ліг на килимок поруч із диваном і миролюбно заплющивши очі, заснув.
– Оце так! Головне розлігся, як у себе вдома. А може, когось викликати? – думала Оксана.
Але повечерявши, вона побачила, що песик сопить собі спокійно.
– Ну й добре, спи. Завтра підемо з тобою гуляти, там я тебе десь відпущу. Мабуть, у тебе хазяїн є? Чи був? А якщо виставили песика?
Спати Оксана лягла з деяким побоюванням, зачинила двері у спальню, залишивши про всяк випадок нічник увімкненим.
На світанку вона прокинулася від того, що у двері хтось шкребеться. Вона аж підскочила з ліжка.
Але потім згадала, що там у кімнаті на килимку ж спав песик.
– Називається відіспалася у вихідний… Сьома година ранку, я б ще спала, і спала.
Довелося Оксані вставати, а потім поснідавши, погодувати песика. Дивлячись на собачку вона сказала:
– Так, ходімо з тобою гуляти, а потім я втечу від тебе кудись.
Песик уважно слухав, ніби розуміючи.
Проте хитромудрий план Оксани не спрацював. Вона ховалася від собачки і в магазині, і в сусідньому будинку в під’їзді, але той терпляче чекав на неї, здивовано крутячи мордочкою.
Довелося купити ще й корм, і змирившись з тим, що у неї з’явився новий квартирант, Оксана попрямувала додому.
Песик, дійшовши до під’їзду, вже чекав, коли Оксана відчинить двері.
Вийшло так само, як і вчора. Собачка заскочив перед господинею у квартиру.
– Гаразд, поки поживи, але треба ж якось тебе назвати. Давай я тебе називатиму Джек. Я пам’ятаю, що багатьом собачкам дають ім’я Джек. Джек, так Джек? – розмовляла Оксана з песиком, і дивувалася сама собі.
Оксана починала звикати до Джека, у неї зʼявилась турбота, нагодувати, вигуляти песика.
А ще вона розмовляла з ним, а той уважно слухав і дивився на неї розумними очима.
У неділю Оксана вирішила прогулятися з Джеком до річки. Було жарко, Джек з розгону залетів у воду.
Оксана бачила з яким задоволенням він купається, вискакує на берег і знову біжить до води. Він весело дивився на господиню, мовляв ходімо купатися…
…Минуло два тижні, як в Оксани жив Джек. Вона вже звикла до нього, а він до неї. Доброзичливий і вдячний, він охороняв її, просто так не гавкав, вона майже не чула його гавкіт.
Поводився песик тихо й спокійно, був ласкавим і слухняним, у квартирі не шкодив, терпляче чекав, коли Оксана приїде з роботи і вигуляє його.
У суботу вона вирішила прогулятися з Джеком у парку.
Оксана купила вже давно йому повідок. У парку людей багато, тому вона його тримала поруч.
А Джек ішов гордо, поряд зі своєю господинею і всім своїм виглядом показував, що він дуже добре вихований. Оксана й сама дивувалася.
Вже майже на виході з парку Джек раптом напружився і, принюхуючись, кинувся до лавки, на якій сидів чоловік.
Оксані довелося піти за ним. А песик кинувся до якогось чоловіка і давай його облизувати та скавучати від щастя.
– Арчі, Арчі, нарешті Арчі! Ти мій хороший, Арчі! – казав чоловік.
Вони обіймалися, а Оксана майже зі сльозами спостерігала за ними, відчепивши повідок.
– Здрастуйте, я Олег. Хазяїн цього дива, цього Арчі, – радісно сказав чоловік, дивлячись з подякою на Оксану. – А як ваше ім’я?
– Оксана мене звуть. Що ж ви кинули своє диво, Олеже?! Він у мене вже два тижні живе, – поцікавилася вона.
– Та не кинув я його. Виїжджав я у відрядження у Німеччину. Там був майже місяць. Арчі залишив у друзів, так вже вийшло. Ось він і затужив і втік від них. Я вам дуже вдячний, Оксано. Як приїхав, скрізь шукаю його. Сюди в парк ми з ним теж ходили, я вже третій день поспіль сюди приїжджаю. Спасибі вам.
– А чому дружина не залишилася з Арчі?
– Дружина? Яка дружина? А-а-а, жінка? Та нема в мене дружини. Ми удвох живемо з Арчі. Я давно розлучений. Ось уся моя радість, – погладжуючи собаку, сказав він.
З триденною щетиною на щоках, з незначною сивиною на скронях та короткою стрижкою, одягнений у спортивному стилі, Олег виглядав цілком презентабельно.
Років п’ятдесят, чи трохи більше. Він уважно дивився на Оксану своїми карими очима.
– Дякую вам, Оксана. Ми з Арчі тепер перед вами в неоплатному боргу. Може завтра до річки поїдемо, посмажимо шашличок, відпочинемо? Завтра ж іще у вас вихідний, неділя ж.
– Ой, я вас зовсім не знаю, мені якось…
– Ну мене не знаєте, але з Арчі добре знайомі!
Ось і познайомилися, обмінявшись номерами телефонів. Коли Олег із песиком повільно віддалялися, Арчі слухняно йшов поруч з господарем, але часто оглядався, наче запитуючи:
– Ну що ж ти стоїш, ходімо з нами!
На річці Олег спритно смажив шашлик на мангалі, жартував. Арчі радісно бігав, підбігав то до Оксани, то до хазяїна.
Вони стали зідзвонюватися щодня, гуляли в парку, Олег часто зустрічав Оксану з роботи. Вони ходили в кафе.
А одного разу він разом з Арчі прийшли додому до Оксані з величезним букетом квітів «на чай»… Та так і залишилися. Назавжди.
З того часу вони називають Арчі «сватом»!
Адже це він знайшов Оксану, а потім познайомив її зі своїм господарем, і по факту ж засватав! Отож і сват!
Зараз вони живуть у заміському будинку Олега, бо Арчі потрібна свобода, а у квартирі йому тісно.
Оксані теж подобається жити в будинку і від річки недалеко… Живуть вони дружно й щасливо…