Аліса сиділа за столом у своїй кімнаті й гортала книжку. Новорічні канікули були позаду. Аліса зітхнула.
Звісно, залишалася ще одна радість – через два дні в Аліси буде день народження!
Через два дні мама розбудить її рано–вранці, поцілує і прошепоче на вухо привітання.
Потім буде святковий сніданок, привітання від друзів у школі, вечірня урочистість з подарунками й тортом.
Всього цього Аліса з нетерпінням чекала вже більше місяця і обводила в календарі кожен день…
Аліса, ще трохи погортала книжку і відклала її вбік.
В сусідній кімнаті, тихо говорила по телефону мама. Аліса безшумно підійшла до дверей і приклала до них вухо.
– Вона вчиться зараз, Петре! – почула Аліса голос мами. – Зараз покличу. Алісо! Батько хоче з тобою поговорити…
Аліса прямо забігла в залу! Влаштувавшись на дивані поряд з мамою, вона піднесла телефон до вуха і почула голос батька.
– Привіт, тату, – посміхнулася Аліса. – Як твої справи?
Той привітався у відповідь і розповів Алісі про те, що у Польщі, де він працює, зараз тепла погода.
– Я сподівалася, що ти приїдеш до мене на день народження, – зітхнула Аліса. – На Новий рік тебе не було, і я так скучила…
– І я скучив, люба, – відповів Петро. – Але зараз у мене дуже багато роботи. Ти ж розумієш, правда? Давай зробимо так: я приїду навесні, і ми одразу відзначимо і Новий рік, і твій день народження, і ваше з мамою жіноче свято. Домовилися?
Аліса кивнула і хмикнула у слухавку.
– До речі, як тобі мій подарунок? – знову спитав тато. – Ти вже встигла випробувати його?
Аліса згадала про нові лижі, що стояли в кутку її кімнати, і посміхнулася.
– Вони чудові, тату, – сказала вона. – Але снігу нема, тож треба десь їхати в гори… Може якось поїдемо класом…
Петро попросив передати слухавку мамі. Аліса віддала телефон і пішла в кімнату.
Десь там, далеко був її тато. Аліса згадала його широке, усміхнене обличчя з густими трохи сивуватими вусами. Тато ніколи не сердився на неї, навіть коли Аліса робила якісь дурниці, і тільки сумно хитав головою, даючи зрозуміти, що дуже засмучений.
Вона любила його за це, і намагалася надалі не засмучувати його, але, як кожна дитина, знову і знову робила промахи…
– Жаль, що тата з нами не буде, – сказала Аліса увечері наступного дня, спостерігаючи, як мама готує вечерю. – Він ще ніколи не пропускав мій день народження.
Мама втомлено посміхнулася.
– Тато зайнятий, – відповіла вона. – Має роботу. Він не може її просто взяти й кинути.
Аліса все розуміла, але їй все одно було сумно.
Минулий день народження вийшов веселим – вони всі разом ходили в аквапарк, кіно, їли морозиво в маленькому затишному кафе.
А ввечері мама приготувала величезний шоколадний торт і встромила десять маленьких свічок.
– До весни ще так далеко, – зітхнула Аліса. – Коли вона вже настане…
– Зовсім скоро, – посміхнулася мама. – Час пролетить непомітно.
Після вечері Аліса вирушила до себе в кімнату й дістала з шухляди невелику коробочку.
Там, перекладені аркушами паперу, лежали висохлі польові квіти. Їх Аліса зібрала того дня, коли вони всією родиною виїжджали на пікнік до великого озера.
Аліса вірила, що з приходом весни все стане як тоді. І тато повернеться і знову відвезе їх із мамою на те озеро, де їм усім було так добре…
У свій день народження Аліса прокинулася раніше. Вона, передчуваючи свято, сиділа в ліжку й читала, поки, нарешті, двері її кімнати не відчинилися.
– З днем народження, доню! – сказала мама, сідаючи на край ліжка. – Ось ти й стала на рік старшою. Як же ж швидко летить час… А ніби вчора я тримала тебе на руках, ще зовсім маленьку…
Мама говорила це щороку, і все згадувала про те, як няньчилась з маленькою Алісою в пологовому будинку, як при виписці їх зустрічав тато з величезним букетом троянд, як Аліса раптом заслабла і мама провела з нею в лікарні майже цілий місяць.
Незважаючи на це, Аліса слухала маму уважно і не перебивала, а тільки хитала головою і посміхалася.
– Ну, вилазь із ліжка і вперед, снідати! – сказала мама. – А то ще запізнишся до школи.
Аліса швиденько вмилася, привела себе в порядок і вмостилася за стіл. Рюкзак був уже зібраний і стояв у коридорі, чекаючи на вихід до школи. Але несподіваний дзвінок вчительки перевернув усе з ніг на голову.
– Ваш клас відправляють по домівках, – сказала мама, сідаючи за стіл. – Сім людей з класу заслабли. Тож доведеться тобі посидіти вдома.
Аліса в глибині душі була рада незапланованим канікулам, але те, що її друзі опинилися в лікарні та ще й у її день народження – це було вже занадто.
– А як же ж… Мій день народження? – поцікавилася Аліса у мами. – Я ж запросила їх до себе, а вони…
Мама строго подивилася на неї й насупилась.
– Я все розумію, – відповіла вона. – Але хто ж знав, що так вийде? Їм зараз не до свят. Давай я зроблю тобі чаю з лимоном?
Аліса повернулася до своєї кімнати. Ні тата, ні друзів, ні запланованого свята – все пішло прахом…
Через годину пролунав дзвінок телефону. Дзвонив тато. Він привітав Алісу з днем народження і побажав їй усього найкращого, що є у цьому світі.
Після нудного, хоч і святкового обіду Аліса захотіла прогулятися й попросила дозволу у мами.
Мама ствердно кивнула.
– Тільки одягнись тепліше і не йди далеко, – сказала вона Алісі.
Аліса вибігла із квартири. Вона перебігла жваву вулицю по порожньому переходу, минула невеликий скверик і опинилася біля великої, заповненої людьми ковзанки.
Аліса взяла пару ковзанів, одягла їх і приєдналася до решти людей. Вдосталь накатавшись, Аліса присіла на лавку і оглянула пусту ковзанку.
Вона неохоче побрела вулицею. Йти додому їй зовсім не хотілося. Мама напевно поралася на кухні, і Аліса не хотіла їй заважати.
Вона натягла рукавиці і підстрибом побігла у парк.
Аліса поблукала протоптаними кимось стежками, помилувалася снігурями, що сиділи на кущах і пішла назад.
– Голубонько, ти не підкажеш, як мені потрапити на оцю вулицю? – несподівано почула Аліса чийсь голос.
Вона обернулась і побачила якусь стареньку з великою сумкою в руках. Вона простягала папірець з назвою вулиці.
Обличчя бабусі майже повністю закривала товста вовняна шаль.
Незнайомка трохи прибрала її, і Аліса розгледіла її усміхнене зморшкувате обличчя.
– Так ось тут ця вулиця, недалеко, – пробурмотіла Аліса. – Я на ній живу. Хочете, я проведу вас?
Бабуся ствердно кивнула і Аліса рушила вперед, показуючи дорогу. Бабуся ледве встигала за нею, тягнучи свою величезну сумку і незабаром остаточно видихнулася. Сівши на лавку, вона гукнула Алісу й махнула їй рукою.
– Втомилася я, голубонько, – сказала старенька. – Дуже біжиш ти. Не встигаю я. Дай перепочити трохи.
Аліса, поміркувавши, хотіла залишити незнайомку і якнайшвидше вирушити додому, але таки присіла поряд зі старенькою й почала чекати, поки та відпочине.
– Цілий день я по місту тиняюся, туди–сюди, туди–сюди, – сказала бабуся. – То автобусом, тролейбусом, то таксі – всі гроші прокатала, а так і не знайшла.
– Кого не знайшли? – поцікавилася Аліса.
Бабуся сумно посміхнулася і знову сховала обличчя в шаль.
– Та жінку я одну шукаю, знайому свою, – озвалася вона. — Колись ми жили на селі, триста кілометрів звідси. А потім вона сюди переїхала, і ми не бачилися з нею вже десять років, якщо не більше. Ось я й вирішила її відвідати. Тільки ось адреса, яку вона мені дала, не та тепер, не живе вона там. Даремно я приїхала. Де тепер її шукати? Додому поїду, на вокзал мені треба. Ти, голубонько, не знаєш, чи встигну я на автобус до Павлівки?
Аліса не знала, де знаходиться Павлівка і коли туди йде останній автобус, і тому лише знизала плечима. Бабуся засмучено зітхнула і встала.
– Ти мене тільки на вулицю виведи, а далі я сама розберуся, – попросила вона. – Вокзал, мабуть, не маленький, не пропущу.
Аліса знову повела незнайомку знайомим маршрутом, цього разу без особливого поспіху і незабаром вони вийшли на вулицю.
Бабуся почала дякувати дівчинці, вона відкрила свою сумку і витягла звідти повний пакет усілякої всячини – пиріжків, пряників, цукерок.
Аліса не хотіла брати його, але стара була наполегливою, і Аліса погодилася.
– А знаєте що! – раптом сказала Аліса несподівано для себе. – Не треба вам на вокзал! У мене ж сьогодні день народження, і мама пече шоколадний торт! А ще у нас у школі всі заслабли, і мої друзі не прийшли мене привітати. А тато на заробітках і теж не приїхав. Тож я запрошую вас на свій день народження. Заодно запитаємо у мами, коли ходить автобус у цю вашу Павлівку.
Бабуся задумалась, а потім, тужливо оглянувши вулицю, прийняла запрошення.
– Як хоч тебе звати, голубонько? – запитала вона в Аліси.
– Аліса.
– А мене – Антоніна Павлівна, хоч усі й називають мене баба Тоня, – представилася старенька. – І ти називай так.
– Ходімо, бабо Тоню, – сказала Аліса, беручи стареньку за руку. – Наш будинок зовсім поряд.
І вони пішли темним тротуаром до багатоповерхівки, що ховалася за деревами…
…Галина цілий день крутилася на кухні. А як же ж?! Сьогодні в її донечки день народження!
Вона запекла качечку з картоплею, нарізала салатів, приготувала торт…
– Шкода, звісно, що Петро в Польщі, – подумала вона. – Не зможе доньку привітати. Та й друзі її всі занедужали… Ну нічого, самі відсвяткуємо!
Галина вже закінчувала накривати на стіл, коли в коридорі почувся якийсь шум.
– От і Аліса повернулася, – посміхнулась жінка й пішла зустрічати дочку.
Вона вийшла в коридор і застигла від здивування. На порозі, разом з донькою стояла якась бабуся!
– Кого це ти привела?! – ахнула Галина. – Ви хто, шановна?!
Бабуся раптом випустила свою сумку і кинулась обіймати господиню.
Галина не розуміла, що відбувається.
– Галино, рідненька ти моя, а я тебе всюди шукаю, – видихнула бабуся, нерішуче виступаючи вперед. – Все місто об’їздила, за старою адресою шукала, а там і нема тебе! А ти тут, виявляється… Якби не твоя донька, то й поїхала б я…
Мама Аліси раптом теж обійняла бабу Тоню.
– Баба Тоня, скільки років, – озвалася вона. – Ось уже й не думала, що побачу тебе. Ну давай, проходь на кухню, зараз будемо вечеряти. Оце так зустріч!
Аліса і баба Тоня пройшли на кухню, де вже був накритий святковий стіл. Аліса ніяк не могла зрозуміти, звідки її мама та ця бабуся знають один одного.
– Колись ми були сусідами, – сказала мама. – Жили в одному селі. Потім я зустріла твого тата і переїхала до міста, а баба Тоня так і залишилась у селі. Скільки ми не бачилися? Років десять, не менше. Ех, добре було раніше! Як там зараз, у Павлівці?
Баба Тоня знизала плечима.
– Та так, добре ніби, – озвалася вона. – Мешканців з кожним роком дедалі менше. Усі, як і ти, їдуть. Хтось іде в засвіти, ось як мій сусід, Микола Павлович. Минулого року не стало його, якраз напередодні Великодня. Пам’ятаєш ти діда Миколу?
Галина невиразно пам’ятала старого сусіда, але відповіла ствердно.
– Лікувала я його, лікувала, та й не вилікувала, – скрушно похитала головою баба Тоня.
На обличчя Галини набігла тінь. Вона схилила голову і довго мовчала.
– А я ж пам’ятаю, що ти для мене зробила, баба Тоня, – сказала вона тихенько, наче боялася, що Аліса її почує. – І завжди вдячна тобі за це буду. Якби не ти…
– Про що це ви говорите? – запитала Аліса.
Баба Тоня й Галина одночасно зітхнули.
– Бачиш, дочко, – почала мама. – Баба Тоня, вона… Людей вона лікує. Не як лікарі, а по–своєму. І мене вона одного разу вилікувала. Казали, що в мене ніколи дітей не буде, а баба Тоня… Завдяки їй ти й з’явилась.
Аліса невиразно уявляла собі про що йдеться, але все одно посміхнулася старенькій і вдячно кивнула.
Незважаючи на те, що стіл був повен її улюблених страв, їсти Алісі зовсім не хотілося. Було то спекотно, то холодно. Мама помітила це і приклала руку до її чола. Мамина долоня здалася Алісі крижаною.
– Та в тебе температура! – вигукнула мама. – Давай швидко в ліжко! Господи, я як знала! Ось що тепер робити?
Мама відвела Алісу до її кімнати, поклала в ліжко і поставила градусник. Коли мама глянула на нього, то ойкнула і відсахнулася.
– Тридцять дев’ять і дев’ять! – видихнула вона. – Ого!
Несподівано зайшла баба Тоня. Вона присіла біля Аліси в ногах і м’яко посміхнулася.
– Ти ось що, Галиночко, принеси мені склянку води гарячої, – сказала вона.
Бабуся заварила якісь трави, дала попити Алісі, а сама вийшла з кімнати й закрила двері.
– Спить твоя донечка, – усміхнулася баба Тоня, відповідаючи на ще не поставлене Галиною запитання. – Вранці прокинеться і не згадає про слабість. Та й ти лягай, а то бач, як змучилася.
Галина подякувала старенькій і провела її у спальню, де постелила для неї ліжко.
І Галина, і баба Тоня довго не могли заснути, розмовляючи на різні теми, яких за багато років накопичилося дуже багато.
Аліса в цей час спала міцним сном. Слабість відступала від неї, і Аліса бачила приємні сні.
Про весну, квіти і тата з мамою, які знову були разом, на березі великого озера, що відображало безхмарну синеву травневого неба…
