– Мені набридли постійні візити твоєї матері. Без попередження, без причини. Ти за двері, вона у двері. Кожен день, – висловлювала своє невдоволення чоловіку Олена.
– Олена, вона ж тобі допомагає, – спробував пояснити Михайло.
– Та вона тільки й дивиться, щоб я по телефону не розмовляла з чоловіками. Так, ще щоб у будинок його не привела. Вона мені сама це заявила. Якого чоловіка? Якого? – розводила руками дружина.
– Ну, не ображайся на неї. Зрештою, це вона нам квартиру купила. Адже ти не погодилася свою продати. Тож має право, – сказав Михайло.
– Натомість ми ту квартиру здаємо. Михайле, на твою зарплату не розбіжишся. Щоб ми зараз робили? – навела вона аргументи.
– Ну я знайшов би підробіток.
– Ось! Би! А зараз ти не хочеш знайти підробіток? Я сиділа з дітьми. Добре, що в садок пішли. Працюю в Інтернеті. А твоя мама постійно довкола мене ходить і заважає працювати. Я там, чи бачите, чоловіків шукаю, а їй слідкувати треба. Вона не допомагає, а заважає. Просто крутиться без діла. Скажи їй, щоби не приходила. Моїх слів вона не розуміє. І ключ у неї забери. Діти в садочку. Вона їх не відводить, не приводить. Що їй тут робити?
– Як я скажу. Вона ж мама, – розвів руками Михайло.
– Мені це набридло. Або ти щось робиш, або ми розлучаємося. Це наша родина. Мама може прийти в гості, але не щодня. Чому вона до свого брата не ходить?
– Я спробую. А брат тут ні до чого, у нього просто квартири ще немає.
– Спробуй. І на підробіток спробуй влаштуватися, чи роботу зміни. Близнюків наших одягати треба. Вони швидко ростуть.
Минуло ще два тижні. Олена вийшла на роботу. Вечорами працювала в Інтернеті. Добре, що тепер вона не бачила свекруху. Зате у вихідні, рано вранці двері відчинялися, вона приходили. Олені доводилося вставати. Вона робила прибирання, готувала, займалася з малюками. А син та мати сиділи біля телевізора – спілкувалися.
– Ну що? Відпочив? – Запитала його ввечері Олена.
– Так, – задоволено простяг Михайло.
– А я? – раптом запитала дружина.
– Що ти? – не зрозумів чоловік.
– Як ти думаєш, я відпочила? – запитала Олена.
– Так вихідні ж. Відпочивай. Хто тобі не дає?
– Мене напружує присутність твоєї мами. Наче ми не живемо окремо, а вона весь час тут. Спати лише додому йде. Навіть із дітьми не допомагає, це ж її онуки.
– А ось у цьому вона сумнівається. Тому і не допомагає, – раптом сказав Михайло.
– Що? І ти сумніваєшся?
– У нас ніколи не було в родині близнюків. Мама все вивчила. У вас були близнюки?
– Ні. І що?
– Значить, їхній батько не я.
– Значить, не ти? Та який же ти батько після цього! Я подаю на розлучення.
– Ну ти почекай. Нам добре разом. Нехай ростуть, але забезпечуй їх сама.
– І ще тебе забезпечувати? А може, ще й маму твою? Так, я ж вам винна за вашу доброту! Все, я подаю на розлучення.
– Ну й забирайся. Мама казала, що тобі лише чоловіки потрібні. Пригріли на свою голову.
– Пригріли?
Олена переїхала до своєї квартири. Подала на розлучення та аліменти. Тепер вона спокійно працювала, ніхто не заважав їй. Хлопчики ходили до садка. Михайло з дітьми не спілкувався. Він подав позов до суду, щоби не платити аліменти на чужих дітей. Мати його вмовила. Але виявилося, що діти його. Посварився з матір’ю, з Оленою хотів помиритися. Але Олена дозволила лише спілкування з дітьми. Аліменти платив, що назначили і жодної копійки більше.
Через три роки з’явилася колишня свекруха. Прийшла у вихідний.
– Внуків надумали побачити? – здивувалася Олена такому несподіваному візиту.
– Так. Ще в мене діло до тебе. І не одне, – раптом сказала свекруха.
– Ось як. Ну, давайте послухаю, – байдуже сказала Олена.
– Син у мене молодший Павло, пам’ятаєш? Ну так ось. Одружився він і дитина у них народилася, хлопчик.
– І що?
– Ми хочемо квартиру Михайла їм віддати. Михайло згоден.
– Я рада. А я тут причому? Куди ви хилите?
– Пробач Михайла, у вас же діти. Живіть дружно.
– Ні. Він нас зрадив.
– Він вам аліменти…
– Зачекайте! Аліменти згідно із законом.
– Ну гаразд, не хочеш так не хочеш. Але… – свекруха замислилась.
– Що але?
– У Павла хлопчик народився. А оскільки одяг хлопчикам ти на аліменти Михайла купуєш, то будь добра, коли вони виростуть із нього віддай нам. Я дивлюся вони в тебе добре одягнені.
– Одних аліментів на одяг їм не вистачить. Я ще й працюю, щоб нагодувати їх та одягнути красиво.
– Ось. А дружина у Павла у декреті. Де їм узяти все?
– Цікаві ви. Дали аліменти, а забрати хочете речами, – засміялася Олена.
– Так вони ж і так не потрібні будуть.
– Те, що не потрібно я продаю, а на ці гроші купую новий одяг. Тож нічого вам не буде. Ще питання? Якщо ні, прощайте. Я так зрозуміла, що ви приходили не до онуків.
Свекруха пішла. Тут їй не квартира сина. Та й невістка вже колишня. Але вона має нову, ось тільки чи довго вона витримає.
