От кого не очікувала побачити Валя, так це свою бабусю на порозі квартири.
Сама вона недавно вийшла заміж і жила разом з чоловіком у його батьків. Як говорили подруги “Витягла щасливий квиток”.
Валі і справді пощастило. Міша був із заможної родини, а Валю виховувала одна бабуся.
Мама Валі народила її рано і залишивши дочку ще молодій бабусі, подалася за щастям. За всі двадцять років Валя бачила її тричі. Останній раз, коли їй було п’ятнадцять.
Мати приїхала якась пом’ята, недоглянуті. Валя випадково підслухала їхню розмову з бабусею.
-Світлано, ти хоч перед дочкою не ганьбити, не влаштовуй гульок своїх.
-Та, що ти, мамо. Звісно що ні. А що так виглядаю, так заслабла я, – відповідала мати.
-Світлана, навіщо обманювати себе, і мене? У тебе ж все на обличчі написано, – сумно сказала бабуся.
-Ну якщо ти по обличчях так добре читаєш, тоді дай грошей на чвертку, – розгнівалася мати.
Та бабуся була строгою:
-У моєму домі такого ніколи не буде. Будеш їхати, допоможу, підкину грошенят. А при Валечці не смій. Вона повинна тобою пишається, а не дивитися на тебе таку…
А у Михайла батьки були трохи аристократичні. Особливо Елеонора Сергіївна.
Їй було добре за п’ятдесят, але вона вперто молодилася. Доглядала за волоссям, шкірою, слідкувала за харчуванням. Здалеку їй можна було дати на років десять менше.
До речі Валя, сама не чекаючи, в день знайомства зробила такий комплімент, через який відразу припала Елеонорі до душі.
Міша привів її додому, але в коридорі йому зателефонували. Поки він говорив, вийшла Елеонора. Ну Валя і ляпнула:
-Здрастуйте, а ви напевно сестра Михайла? Ви такі схожі.
І пошепки зізналася: – А яка у вас мама, сувора?
Елеонора посміхнулася:
-Коли як. Але сьогодні вона добра.
Як же почервоніла Валя, коли Міша представив Елеонору, як свою маму.
Батько Михайла був протилежністю своїй дружині. Він дуже любив поїсти, хоча Елеонора, категорично це зупиняла. Адже у стрункої жінки повинен бути чоловік під стать.
А Петро Романович був чоловіком вгодованим. Елеонора дивувалася, як з її салатиками пісними він не зменшує вагу. А все виявилося просто.
Одного разу Валя забігла в кафе і побачила Петра Романовича в оточенні величезного шматка торта і тістечок. Вона посміялася про себе, але нікому не розповіла.
А тут її бабуся з величезними сумками.
-Ну, здрастуй, онучка. Пробач на весіллі не була, заслабла трохи. А зараз з гостинцями приїхала, на тебе подивитися, та на сім’ю твою нову.
Валя зам’ялася, вона не знала, як відреагують батьки Михайла, на її таку звичайну і безцеремонну бабусю. Адже вона була гостра на язик. Нікому спуску не давала. За це її всі любили, ну і не любив дехто також.
-Валечка, хто там? – на шум вийшла Елеонора.
-Бабуся в гості приїхала, – бентежачись відповіла та.
Та поправляючи маску на обличчі, сказала:
-Так нехай проходить. Чого ти її на порозі тримаєш. Ви проходьте, а я зараз до вас підійду, тільки в порядок себе приведу.
Відразу було видно, що бабуся готувалася до приїзду. Зробила собі дрібну хімію на трохи підфарбованому волоссі. Одягла свій кращий трикотажний костюм, який одягала тільки в особливих випадках.
-Валька, ну що застигла, неси сумки на кухню, – пробурчала вона і прямим ходом пішла туди куди треба, ніби все життя тут жила.
Валя покірно пішла слідом.
Елеонора підійшла, коли їхній невеликий обідній столик був майже заставлений. Там було сало, тушонка, величезний шмат свинини, огірки і помідори в банках, качан капусти свіжий і соління в банках. Були ще й гриби. Засушені, мариновані, солоні.
-Ох ти, – вигукнула Елеонора. – Як ви це дотягли?
Бабуся витягуючи величезний пиріг з м’ясом, відповіла:
-Та сусід допоміг. Дай Бог йому здоров’я, до самих дверей доніс.
Елеонора з жалем подивилася на всю цю пишність і сказала:
-Даремно ви все це привезли. У нас таке не їдять. Ми знаєте більше вегетаріанці, ніж м’ясоїди…
Бабуся здивовано на неї подивилася і відповіла:
-Тому що ви натурального продукту не бачили. Дивись яке сало? З прошарком, тоненьке. А м’ясо, це ж вирізка. Хоч котлети будуть, хоч пельмені з голубцями. А таких огірків і грибів ти зроду не їла, спробуєш і за вуха не відтягнеш.
-І справді смачно, – Елеонора захрумтіла огірком. – Але вибачте, пиріг ваш навіть пробувати не буду.
-Ти не будеш, чоловіки твої з’їдять, – бабуся знизала плечима. – Ти їх втомила вже мабуть своїми салатами?
І тут Валя вперше побачила, як Елеонора почервоніла.
-Ми просто правильно харчуємося.
-Ще може з чоловіком в різних кімнатах ночуєте? – бабуся і тут не промовчала. – Запам’ятай, мужик без м’яса, як машина без бензину. Фиркає, але не заводиться.
Тут Елеонора несподівано зареготала.
-А ви не такі прості Антоніна Іванівна. Все прямо знаєте.
-Аякже, два чоловіка було. Розумію, що до чого, – бабуся похитала кучерями.
Пиріг був з’їдений на “ура”. Особливо налягали Міша і Петро Романович, користуючись тим, що Елеонора мовчить.
А бабуся все примовляла:
-Та ви їжте, їжте. Хочете вам завтра пиріжків з грибами насмажу?
Петро Романович, кивнув, а Міша прошепотів Валі:
-Чудова у тебе бабуся. Коли переїдемо в свою квартиру, будеш мені такі пиріжки смажити. Вмієш?
-Звичайно. Мене бабуся всьому навчила, – шепнула Валя у відповідь.
А поки вони шепотілися, бабуся обробляла Елеонору.
-Ось дивись, які грибочки. Вони дрібненькі, біленькі, так і просяться в рот. Ось, а потім сальця на хлібець поклади. Смачно? А я що кажу. І не бійся, з твоєю фігурою, нічого не трапитися. Будеш такою ж тонкою і дзвінкою.
Елеонора тільки кивала і під кінець навіть з’їла невеликий шматочок пирога.
-Уявляю, скільки кілограмів я зараз набрала, – хихотіла вона. – Вмієте, ви Антоніна Іванівна, спокушати. Мені навіть спати захотілося.
Бабуся махнула рукою.
-То йди. А я все по місцях розкладу, та зі столу приберу. Он, Валька, мені допоможе. Правда, внучко?
Та кивнула.
Під гучне сопіння родичів, бабуся розпитувала внучку. Чи подобається їй тут, чи не ображають часом?
Валя посміхалася і хитала головою. А потім притулилася як в дитинстві до бабусі і прошепотіла:
-Тільки за тобою сумую.
Та гладячи її по спині, ласкаво сказала:
-Так приїжджай частіше. Мені теж без тебе самотньо. Бери своїх родичів нових і до нас в село. Хоч свіжим повітрям надихаєтеся.
Бабуся їхала через два дні. Петро Романович, жалісливо просив її затриматися або зовсім до них переїхати.
Напередодні Елеонора його вже попередила, що купить йому абонемент в спортивний зал. Але бабуся твердо сказала:
-Та нащо мені ваше місто? Ви до нас приїжджайте, ось там добре. Та й господарство моє без мене не зможе. Добре, приїду через півроку, відвідаю вас.
Елеонора сердечно її обняла.
-Знаєш, Тоня, спасибі тобі за нашу Валю. Ти була їй хорошою матір’ю і бабусею одночасно. І ми обов’язково приїдемо, чекай. І ти нас не забувай.
А Валя просто плакала, обнявши Мішу. Вона була так горда за свою бабусю. Яка не прогнулася перед більш забезпеченою ріднею і змусила себе поважати…
