Олександра Сергіївна вирішила відвідати дочку. І хоча після чергового огляду їй не рекомендували багато рухатися, але чекати довше у неї не було сил.
А вся справа була в тому, що саме сьогодні у її єдиної дочки був день народження! Чим не є привід для візиту матері?
А ось і знайомий із дитинства батьківський дворик. Саме тут Олександра провела свої найщасливіші, як їй тепер здавалося, роки… І будинок… старий вже, але все той же… Під’їзд, ну, треба ж, зі свіжим ремонтом… А ось і заповітні двері… Зараз їй відчинить донька її Леся і кинеться на шию до матері.
Олександра Сергіївна подзвонила. Двері ніхто не відчинив… Жінка подзвонилаа ще раз… Тиша… І лише після третьої спроби з-за дверей пролунав заспаний чоловічий голос…
-Жінко, вам кого? Я взагалі-то після зміни нічної щойно приліг! А тут… Чого Ви хочете?
-Двері відчиніть … Я до дочки прийшла! – вигукнула Олександра Сергіївна. – З днем народження хочу привітати!
– Ви кого шукаєте? Я тут один живу, і одружуватися не збираюся взагалі, – відповів голос із-за дверей
– Лесю, доню мою… А що, хіба вона тут більше не живе?
Двері відчинилися і Олександра Сергіївна побачила дуже симпатичним молодим чоловіком.
-Олесю Михайлівну чи що?
-Лесю…
-Олеся Михайлівна продала мені цю квартиру п’ять років тому… З того часу я її більше не бачив. Але в мене десь записана була її адреса. Пошукати?
-Леся продала квартиру? А я й не знала.
-Мабуть, давно з донькою-то не бачилися!
-А це не твого розуму справа! Шукай адресу, будь ласка…
Молодий чоловік пішов за двері, через п’ятнадцять хвилин він виніс Олександрі Сергіївні листочок з новою адресою її дочки… Викликавши таксі, Олександра Сергіївна поїхала таки привітати Лесю з днем народження…
Новий будинок, навколо чистота, шикарний під’їзд, двері з домофоном… Ну, треба ж, а донечка непогано живе… І як тепер до неї пройти? І тут двері під’їзду відчинилися і вийшла дівчинка з собачкою.
-Ой, дитино, не зачиняй двері, будь ласка, я до доньки на день народження прийшла …
-Проходьте, бабусю, я Вам навіть двері потримаю, – відповіла їй дівчинка.
«Ну, що ж… Ось я вже й у під’їзді. Скоро побачимося, дочко! – подумала Олександра Сергіївна
А ось і двері із заповітним номером… Один дзвінок… І…
-Здрастуйте, а Ви до кого? – звернувся до неї хлопчик років п’яти, який і відчинив їй двері
-Мені б з Лесю побачити …-почала пояснювати хлопчику Олександра Сергіївна
-Бабусю, тут вже до тебе гості прийшли. Я ж казав, що треба салати швидше готувати, – гукнув комусь хлопчик
-Андрійку, я не запрошувала гостей. Повинні бути тільки твої батьки і тітка Катя з дядьком Павлом, ну, і сестрички твої двоюрідні, зрозуміло… – відповів йому незнайомий жіночий голос.
-А Дід? Чи він сьогодні з роботи не прийде? – здивувався хлопчик
-Ну, і дідусь, звичайно, куди ж без нього? – Розсміялася жінка
-Ви чули? Бабуся на гостей не чекає! До побачення, – заявив хлопчик і хотів уже було зачинити двері перед носом Олександри Сергіївни
-Дочко! Лесю! Це я… твоя мама! – гукнула Олександра Сергіївна
Відповіддю їй була тиша… Хлопчик з подивом дивився на Олександру Сергіївну… І тільки через п’ять хвилин у коридорі з’явилася… Леся
-Андрійку, йди в кімнату, мультики подивися. Я зараз прийду …- Звернулася Олеся до онука
-Добре, бабусю. А це правда твоя мама? Правда?
-Андрійку, я тобі потім все поясню. Іди…
Андрійко побіг у кімнату… А Олеся здивовано глянула на Олександру Сергіївну.
-Жінко, ви помилилися. У мене нема мами. Вона відмовилася від мене ще в пологовому будинку. І лише завдяки бабусі та дідусеві я не опинилась у дитбудинку… Саме їх я багато років і вважала своїми батьками. А зараз вибачте, мені ніколи, скоро повинні прийти мої гості.
-Леся, я хотіла тебе забрати, але я була молода, мені тоді лише 18 років виповнилося. Батько твій мене залишив… Я дуже переживала… Та й нікуди мені було…
-Ви смієтеся чи що? У Вас були чудові батьки, які, до речі, мене і виховали.
-Мама з татом справді тебе тоді забрали, я знаю. Я така вдячна їм за це…
-Справді забрали… І розповідали мені про Вас тільки хороше… Якою ви росли доброю дівчинкою, як хотіли мене і чекали моєї появи на світ… Вони навіть фотографію Вашу над моїм ліжком повісили… А я так на Вас чекала, що перед сном знімала це фото зі стіни, обіймала його, цілувала і засинала з надією, що скоро Ви приїдете за мною і ми заживемо разом…
-Я не могла!
-Чому ж?
-Я поїхала у велике місто, там незабаром вийшла заміж… Мій чоловік був дуже багатий, і дуже впливовий…
-Чудово … Так мене чекало забезпечене і щасливе життя … А ми ж тут жили не дуже багато. Хоча в мене все було… Було все, окрім матері!
-Я не могла тебе забрати. Мій чоловік був вдівцем, ми виховували разом його дітей від першого шлюбу.
-О, так Ви виховували чужих дітей?
-Ну чому ж? Для мене вони стали рідними.
-Я рада за них … Напевно, вони дуже вдячні Вам за те, що то ви замінили їм матір!
-Ну як сказати? Два роки тому мого чоловіка не стало.
-Співчуваю …
-А діти … Вони виставили мене з квартири … Як виявилося, ще за життя мій чоловік написав на них дарчу на все своє рухоме і нерухоме майно … А оскільки воно належало йому ще до того, як він одружився зі мною, то він мав на це право…
-Так Вам нема де жити? – Здивувалася Олеся
-Ні, доню, вони купили мені квартиру в нашому місті відразу після того, як не стало мого чоловіка, і ось вже два роки я живу тут …
-Вам пощастило…
-Ну, якоюсь мірою мені дійсно пощастило. Вони добровільно виплачують мені щомісячне утримання… Так що я нічого не потребую…
-Вітаю. Ви виростили непоганих дітей… А від мене що Вам потрібно?
-Дівчинко моя, я хочу спілкуватися з тобою … Адже багато років я була позбавлена такої можливості …
-Ви були позбавлені? По-моєму, це я була позбавлена… Я багато років чекала на Вас, повторюю, але Ви навіть не відвідували мене, не писали, не дзвонили…
-Я була зайнята…
-Ви були зайняті… Я розумію… Ви ж навіть на прощання до дідуся і бабусі не приїхали… Коли не стало дідуся Сергія, адже бабуся посилала вам про це… Але Ви не відповіли, а вона сподівалася… сподівалася до останнього, що Ви приїдете попрощатися з батьком …
-Я тоді була в санаторії разом із чоловіком…
-Так ви не знали?
-Я знала … Хатня робітниця повідомила мені про цю сумну подію. Але що я могла вдіяти? Батька було вже не повернути… А мій відпочинок…
-Замовчіть… Я не хочу нічого про це знати… Бабуся дуже важко перенесла втрату діда… Вона тоді ж і злягла, і більше з не піднялася… Про це я повідомляла Вам сама… Я доглядала її три роки… За цей час Ви не знайшли часу для того, щоб приїхати та відвідати її…
-Діти виросли … У мене з’явилися онуки … Я допомагала їм тоді … А щоб відпочити від цієї постійної метушні, ми з чоловіком стали частіше їздити на відпочинок … Мені було не до вас, вибач …
-Я зрозуміла … Потім бабусі не стало … І я, хоча і не хотіла Вам про це повідомляти, все ж таки написала … Пам’ятайте, що Ви відповіли мені тоді?
-Не чекайте, робіть все без мене.
-Точно… Я й не стала чекати… Провели бабусю в останню путь поклали поряд із дідом… Хочете знати, де?
-Напевно, хочу …
-Ну, що ж… Вони лежать поряд із батьками бабусі. Якщо вирішите сходити, то, мабуть, знайдете…
-Дочка, навіщо сьогодні говорити про це? Я ж прийшла привітати тебе з днем народження… Он ти яка вже стала доросла… Впевнена в собі жінка… Добре, напевно, заміж вийшла?
-Добре … Я дуже щаслива в шлюбі …
-Як і я, ніде не працюєш, мабуть?
-Чого ж? Я – лікар… Багато років працюю вже… Ви цього не знали? Я думала, що бабуся повідомила про це…
-Я не читала слізливих листів від моєї матері… Зрозумій мене, я жила іншим життям… У ньому не було місця для всієї цієї нісенітниці з минулого…
-Я зрозуміла це давно … Але тільки ніяк не можу збагнути, навіщо Ви тепер вирішили зі мною зустрітися … Ах, так, Ви хочете спілкуватися зі мною … Тепер?
-Саме тепер. У мене зараз час з’явився…
-А я не маю часу на спілкування з Вами… Я – дуже зайнята людина… У мене робота, сім’я… Завтра ми з чоловіком вирушаємо у відпустку, я давно мріяла там побувати. Ось діти і подарували нам путівки на двох… так би мовити, дали можливість здійснити мою мрію…
-У тебе діти? Скільки?
-Двоє … Синові скоро буде 30 років, доньці 25 … У мене і онуки є …
-Одного я вже бачила … Симпатичний хлопчик, на батька мого схожий …
-Схожий, дивно, що ви помітили … Ще в мене дві онуки, маленькі ще, дочка моя рік тому близнючок Аню і Яну народила … Але вам навіщо ця непотрібна інформація?
-Дочко, це ж мої онуки та правнуки… Рідні…
-Так, ні… Це мої діти та онуки, мої рідні… А у вас нікого немає… За Вашим власним бажанням… Пробачте…
-Дочко, але ж в тебе робота така…Ти повинна відчувати співчуття до людей … А мені потрібна турбота і увага …
-Серйозно? Найміть доглядальницю, адже ви матеріально добре забезпечені.
-Але ж ніхто не замінить рідну людину …
-Жінко, моїх рідних людей не стало багато років тому… Ті люди, які оточили мене турботою і увагою… І, смію Вас запевнити, я вчинила так само… Я добре дбала про них… Це я про бабусю з дідусем говорю… Своїм же дітям я дала все, що могла… Я не спала з ними ночей, я водила їх у дитячий садок, була поряд з ними на першій і останній лінійці в школі, я слухала їхні розповіді про перше невдале кохання, я разом із чоловіком найгучніше за всіх кричала «Гірко» у них на весіллях… я допомагаю їм виховувати їхніх дітей. Я…
-Мамо, ми прийшли! З Днем народження, кохана! – на майданчику стояли діти та онуки Олесі.
-Проходьте, мої дорогі, роздягайтеся, зараз за стіл сідати будемо … Батько скоро має вже прийти, – звернулася до них Олеся. – Жінко, вибачте, мені сьогодні виповнюється 50 років, і я хочу відзначити мій ювілей у родинному колі… А Ви, вибачте, але ви для мене зовсім чужа людина!
І Олеся зачинили двері…
Олександра Сергіївна, опустивши голову, почала спускатися сходами… Їй назустріч біг чоловік із величезним букетом троянд… «Напевно, це мій зять… А може, й ні! Ну чому Олеся не хоче зі мною спілкуватися? Я ж все зрозуміла і усвідомила… Цілих два роки я вже живу поряд з нею. Нарешті наважилася до неї прийти. І йти мені було нелегко. Я тільки недавно з палати виписалася … А вона он як … Погано так з матір’ю чинити, » – думала жінка
У квартирі Олесі зібралася велика та дружна родина.
-Бабусю, а хто це був? Вона правда твоя мати? – таки вирішив з’ясувати правду Андрійко
Всі застигли в очікуванні відповіді.
-Ні, Андрійку, що ти! Жінка просто помилилася адресою.
