Анастасію вивів із задуми чоловік Михайло, він легенько доторкнувся до її плеча.
Вона озирнулася, побачила його добрий і теплий погляд. Стоячи біля вікна задумалася, знову на неї наринули спогади, ніби дивиться у вікно, але нічого там не бачить.
– Настя, знову ти десь далеко у своїх думках, знову у спогадах? Я тебе вже кілька разів покликав, а ти не реагуєш.
– Вибач, Мишко, не знаю, що знову найшло на мене. Буває. А що ти хотів?
– Так ми ж домовилися вчора, що на дачу поїдемо зранку, треба зібрати щось із собою. Все ж таки поїдемо на два дні.
– Не хвилюйся ти, я вже все давно зібрала, сумка біля порога і мішки для овочів. Тож поснідаємо і вирушаємо. Занесеш усе в машину, а я вимию посуд і поїдемо.
Михайло з Анастасією на дачу їздять щовихідних, починаючи з ранньої весни і до пізньої осені, а у відпустці влітку завжди місяць там живуть, якщо звісно не їдуть на море.
Вони обоє щасливі, вдячні Богові, що звів їх давно в молодості, вони мають повне порозуміння, любов і ніжність.
Ці почуття несуть через своє життя. Їм уже по п’ятдесят років, мають дорослі дві дочки, які обидві одружені.
Михайло ніколи не свариться з дружиною, дбайливий чоловік і батько, а вона вдячна йому за все, адже з шести років вона хорошого в житті майже не бачила, доки не зустрілася з Михайлом.
– Як пощастило мені з чоловіком! – думала вона. – А мати мене зовсім по–іншому налаштовувала. Говорила: – Ти моя дочка і житимеш так само, як я, це спадковість, це закон життя. А я їй завжди заперечувала – так, як ти не житиму. Але в глибині душі переживала, що мати матиме рацію.
Тому Анастасію часто наздоганяють неприємні спогади, а чоловік знає, якщо дружина задумалася надовго, вона знову блукає по закутках своєї пам’яті, і намагається вивести її звідти…
…Настя народилася у звичайній родині. Мати працювала на хлібозаводі, а тато електромонтером на заводі.
У пам’яті Насті часто спливають щасливі моменти, коли вони втрьох у вихідний ходили в парк, неподалік будинку, каталися на каруселях, їли морозиво.
Хоч і жили не в достатку, але батько старався для доньки. А ще вона пам’ятає, але це було лише один раз, коли вони поїздом їздили на море до сестри батька. Ось там маленькій Насті дуже сподобалося море, сонце та багато фруктів. Купалися, засмагали і тоді їй здавалося, що вона найщасливіша на світі.
Але одного дня все раптово закінчилося. Якось у вихідний батька викликали на роботу. Додому він більше не повернувся… Їй було тоді шість років. Вона вже розуміла, що батька більше не буде. Були поминки, багато людей у них вдома… Мати дуже плакала.
У хаті оселилася туга та смуток, мати часто плакала. Потім Настя пішла до школи, мати вела її за руку, примовляючи:
– От би батько порадувався, як ти йдеш до школи. Він завжди про це говорив, – а Насті ставало від її розмов сумно.
Перший рік після того, як не стало батька, мати Насті ще трималася, а потім у квартиру почали приходити подружки, часто влаштовували застілля. Мати вже більше не плакала, були веселощі, шум. Деколи Настя не могла заснути в сусідній кімнаті через ці посиденьки. Потім почали з’являтися чоловіки у їхній компанії.
У міру того, як Настя підростала, мати все частіше влаштовувала гулянки, вже й на доньку не дивилася. Вона чула, як сусіди їй виказували:
– Ти навіщо збираєш компанії в квартирі, у тебе дочка росте, вже в шостому класі, дівчинка все розуміє. Ти дограєшся.
Але вона не слухала нікого.
Настя все розуміла, вона вже цілком самостійна. Мати гульбанила, вдома бруд, поїсти нема чого, мати виносила з дому речі і знову з компанією сиділи в квартирі.
Навіть приходили зі служб, мабуть, сусіди викликали, проводили якісь бесіди. Але через деякий час все продовжувалося…
…Якось Настя прийшла зі школи, а її вже чекала мати:
– Де гроші, кажи, це ти взяла? Напевно, своїх подружок пригощала цукерками? Гроші були в мене в кишені, кажи…
– Матусю, я не брала гроші, я навіть не знала, що вони в кишені, – відповіла дочка, вона справді ні про що не знала.
– Брешеш, все брешеш, зізнавайся!
Настя вискочила з квартири зі сльозами і побігла в парк. Там вона просиділа до вечора. Поскаржитись не було кому, бабуся далеко в селі.
Потім вона нерішуче пішла додому, мати вже спала, дочка знайшла на столі якісь шматки хліба, ще щось і теж лягла спати.
У школі ніхто не цікавився, що в них удома, яке виховання отримує Настя, але всі знали, що її мати веде такий спосіб життя. Але найголовніше і з роботи її не звільняли, правда на роботу вона намагалася ходити, не прогулювала. Мабуть, шкодували її.
Настя часто ходила голодною, жалісливі сусіди іноді підгодовували її, особливо тітка Валя з квартири, навпроти. Часто побачивши Настю, коли вона поверталася зі школи, та відчиняла двері і запрошувала до себе:
– Настя заходь до мене, погодую тебе. Я щойно зварила супчик грибний свіжий.
Настю вмовляти не треба було, вона з радістю заходила до неї. Іноді тітка Валя навіть деякі речі, що залишилися від дочки, віддавала їй.
Бували дні, коли мати не гульбанила, тоді у квартирі вони робили прибирання разом із донькою. Насті подобався цей час, вона із задоволенням допомагала матері й раділа, що можливо це назавжди. Настя раділа з надією на колишнє життя.
– Може, вже все пройшло у мами? Тепер так і житимемо колишнім життям, як із татом. Може й у холодильнику будуть продукти, – сподівалася донька.
– Мамо, як добре, коли ми з тобою навели лад, чисто в квартирі, мені подобається таке життя, давай завжди так жити.
– Ох доню, не жити нам нормально, це у нас така доля. Я так живу, і ти будеш так жити, нам мабуть це на роду написано, це спадковість. Нікуди тобі від такого життя не подітися. Знайдеш якогось чоловіка, що гульбанить. Ось потім пригадаєш мої слова, – бурчала мати.
– Ні, мамо, я так жити не буду. Хіба це життя? Ні радості, ні щастя. Ні. У мене буде інше життя, я постараюся.
Але потім все знову верталося, і наставали безпросвітні похмурі будні. Коли Насті виповнилося п’ятнадцять років, у будинку з’явився дядько Павло. Насті він одразу не сподобався.
– Значить тебе звуть Настя? Тепер житимемо всі разом, я тобі буду замість тата. Ти маєш мене слухатися.
Насті він дуже не подобався. Вона скаржилася матері:
– Мамо, скажи цьому дядькові Павлові, нехай поводиться пристойніше.
Але мати відмахувалася:
– Та годі тобі, він по–батьківському, не вигадуй.
Насті було прикро і соромно. Вона часто йшла ночувати до подружки на перший поверх, або до тітки Валі. Нарешті вона закінчила дев’ять класів і з полегшенням виїхала до іншого міста, вступила в технікум, жила у гуртожитку.
З хлопцями спочатку не хотіла зустрічатися. Їй здавалося, що всі такі, як дядько Павло.
– Як дізнатися, яким чоловіком буде той чи інший? – запитувала вона у дівчат по кімнаті.
А ті сміялися з неї:
– Ти що Настю, про таке думаєш? Знайдеться якийсь, закохаєшся, ось тобі й буде чоловік. Ну а потім уже й побачиш…
Ближче до закінчення навчання познайомилася вона з Михайлом, вірніше вона його знала, що навчається у паралельній групі. Часто перехоплювала його погляд. Він завжди з цікавістю дивився на неї, а одного разу на виході з технікуму зупинив:
– Настю, чому ти тікаєш завжди? Я давно хочу з тобою поговорити, давай увечері зустрінемося. Я місцевий, живу з батьками.
Настя погодилася, а сама запереживала:
– А раптом він виявиться таким самим, як дядько Павло? Адже ж мати мене попереджала.
Настя, звісно, була не винна, ця мати вклала в неї це все. Настя не бачила нормального сімейного життя та не розуміла сімейних цінностей. Вона тільки знала, що таким життям, як у її матері, вона не житиме. Це вона чітко розуміла та знала.
Коли Михайло провів Настю в гуртожиток, вона була щасливою. Від спілкування з Мишком у неї залишився один позитив. Він дуже багато розповідав їй історій, жартував, вони сміялися. Тієї ночі вона довго не могла заснути:
– Виявляється, можна просто так гуляти, сміятися. Виявляється, бувають такі хлопці добрі та відкриті.
Михайло бачив перед собою скромну дівчину, симпатичну, милу. А коли дещо вона розповіла зі свого життя, до нього дійшло, що Настя зовсім не розбалувана дівчина, і дружина з неї буде хороша, домашня й затишна.
Якось після занять, зустрівши Настю, він сказав:
– Так, настав час мені тебе познайомити з моїми батьками. Я їм розповів про тебе.
– Ой, Мишко, ні, я дуже переживаю. Незручно мені йти до тебе додому, — сказала вона.
– Настю, я тобі запрошую познайомитись з моїми батьками! Що в цьому такого? Нічого з тобою не станеться! Все буде добре. Знаєш які у мене чудові батьки! Особливо – батько.
Настя не знала, що й робити, коли переступила поріг квартири батьків Михайла.
Їх уже зустрічали Микола Іванович і Надія Петрівна. Настя невпевнено озиралася.
Надія Петрівна хитро глянула на дівчину і все зрозуміла.
Перед нею була дуже скромна дівчина.
– Настусю, не соромся, проходь. Постав сумку ось тут, плащ на вішалку.
Вона взяла Настю за руку і провела в кімнату, де стояв накритий стіл.
– Настю, ти чого така нерішуча, будь як удома! – голосно сказав батько.
Батькам вона сподобалася, як і вони їй. Добродушні та привітні, особливо батько, так і сипав жартами. З того часу у них встановилися добрі стосунки.
Весілля скромне влаштували батьки Михайла, її матері не було, хоч Настя й запрошувала її. Але мати постійно в такому стані їй просто не до весілля дочки. Батьки Михайла все розуміли, та й не розпитували.
…І живуть Настя з Михайлом давно вже щасливо, вона вдячна долі, що зустрівся їй Михайло, найдобріша і найтепліша людина на світі. Він її відігрів, огорнув теплом і турботою.
Матері Насті не стало. Настя приїжджала до неї іноді, відмивала квартиру, але та гульбанила далі. Коли матері не стало, Настя полегшено зітхнула:
– Господи, пробач мені, але краще так, аніж жити таким життям.
Анастасія, згадуючи свою матір, починає плакати, прикро, не бачила вона нічого доброго у житті, так і пішла.
Анастасія із чоловіком приїхали на дачу:
– Мишко, ось де краса! Скоріше б на пенсію, житимемо тут!
– Ти що цілий рік збираєшся тут жити на пенсії? Взимку змерзнемо.
– А ти утеплиш будинок, будемо пічку топити, он дров скільки, ліс поруч.
– Ну-ну, поживемо – побачимо, може за містом сумуватимеш! – сміявся Михайло.
– Ні, Мишко, не буду. Діти й онуки будуть провідувати нас. Ну гаразд, не будемо загадувати…
