— Ти уявляєш, бабусю, він пішов! – плакала Наталя. – Як мені тепер жити?!
– Хвилинку! – Ольга Іванівна підвела брови. – Не треба драм. Ми з тобою зараз спокійно розберемося в усьому.
— У якому сенсі розберемося? Що тут розбиратися? Він покинув мене!
— Іншу завів, чи що? От же ж…
— Бабусю, мабуть так… Він написав, що додому не повернеться… Навіть не міг сказати мені це в обличчя!
— Я не можу зрозуміти всього цього, — Ольга Іванова мала здивований вигляд. — Переживати через чоловіка у твоєму віці при твоїх зовнішніх даних! Що це взагалі таке?
Наталя важко зітхнула і спробувала пояснити:
— Бабусю, я ледве стримую сльози, як це він не прийде?
— Тобі подобається твій чоловік?
– Подобається…
— Одразу сподобався?
— Ну, одразу ні, але потім — так…
– Господи, як можна було вийти заміж, а потім думати подобається, чи ні! — недовірливо сказала Ольга Іванівна. — Навколо стільки чоловіків, що, не могла знайти того, хто одразу сподобається?!
— А що це так важливо?
– Так важливо? Це найважливіше! Ось я в твої роки… А потім із твоїм дідом… Та гаразд, які твої роки. Можеш помахати йому ручкою вслід. Як тільки на твоєму шляху зустрінеться той самий, тоді ти одразу ж зрозумієш, коли він тобі сподобається! А що ти збираєшся робити з котом? Він із тобою залишиться, чи з ним?
— Я не знаю… Ще не думала.
– Як це не думала? Про такого чудового кота й не думала? Забирай його терміново до мене, доки не пізно!
— На мою думку, Микита захоче його собі…
– Мало що він захоче! Терміново біжи по кота! — заявила Ольга Іванівна. — А цей твій розумник Микита, хай до своєї підступної розлучниці вирушає, вона його швидко заманила у розставлені сіті, раз він так… На всю ніч пропав.
— Бабусю, але… А якщо я його люблю? Що ти зробила б на моєму місці?
— Я забрала б кота, одяг, техніку вже зараз! Поки не приїхав миритися і подальше життя тобі не зіпсував!
— Але мені шкода його залишати, бабусю!
— Так, я не зрозуміла — ти хочеш щастя, чи трошки сумнівного задоволення?
Подумавши трохи, Наталя відповіла:
— Звичайно, щастя — сімейного і взагалі жіночого, великого щастя. Але ти мені сама казала, що ідеальних людей немає, тому я згодна на просте задоволення.
— Так, давай по кота і по речі, а потім одразу до мене. У мене чотирикімнатна квартира, неодружений симпатичний сусід зверху і красень ще один у дворі живе, ходить гуляти тут з чарівним песиком!
Наталя слухняно поїхала додому, діловито зібрала всі свої речі у велику валізу, з якою вони їздили у відпустку, зняла всі свої фотографії зі стіни, заодно зняла весільні і прибрала далеко в комод.
Вона подумала й зняла шторки, які нещодавно замовила, покривало, плед, сервіз новий бережно впакувала в коробку, і келихи, всі свої шампуні зібрала, котячі речі.
Вона поклала ноутбук і планшет, телевізор зі стіни зняти не змогла, але вирішила, що його можна залишити – у бабусі кращий.
Взуття своє та зимовий одяг вона складала дуже довго, аж втомилася. Кота вона нагодувала, помила лоток. Викликала невелику вантажівку для переїзду і заплатила водієві, щоб він її перевіз…
…У бабусі на кухні пив чай якийсь незнайомий чоловік, який солодко посміхнувся Наталці і підійшов поцілувати ручку.
– Олег, — представився він. — Я жодного разу не був одружений. Ви такі чарівні… Не проведете сьогодні зі мною вечір у ресторані?
— По–моєму, це зарано… Хіба так можна? — нещасним голосом спитала Наталя в бабусі.
— А як на мене, те що треба! Олеже, давай не зупиняйся на досягнутому. Ти сьогодні кавалер для моєї принцеси. Її чоловік втік і хай біжить! Наталочко, сонечко, збирайся.
– Гаразд, — подумала Наталя. — З бабусею краще не сперечатися. Вона чотири рази виходила заміж і всі чотири були вдалими…
– Добре, я згодна, — ввічливо відповіла вона.
— Увечері о сьомій я за вами зайду! — зрадів Олег.
Вони сиділи з Олегом у ресторані і посміхалися, він поцілував їй руку і запросив на повільний танець, дивлячись ласкаво і трохи зухвало.
У цей момент у Наталії задзвонив мобільний телефон. Вона розгублено відповіла і раптом почула схвильований голос Микити!
– Алло, Наталю?! – сказав той у слухавку. – Ти чуєш? Вибач, що дзвоню тобі так пізно, але в мене тут… Таке трапилося… Одним словом, я сьогодні прийду додому! Відпускають мене!
Наталя так і застигла з телефоном в руках.
– І що ж сталося? – нарешті запитала вона.
— Я в лікарні. Переходив дорогу і ось тут прокинувся. Але вже все добре. Нічого серйозного. Наталочко, мене відпустили, я вже вільний, їду до тебе!
— Розумієш, Микит… – почала було Наталя.
— Чекай на мене, люба, просто чекай! – сказав Микита і поклав слухавку.
– Потанцюємо? – підійшов до неї Олег. – Що з тобою, Наталю?
– Мені терміново треба додому. У мене… Чоловік вертається, терміново!
Олег розплатився, і хотів піти поволі, але Наталя аж побігла. Вона влетіла в квартиру своєї бабусі Ольги Іванівни.
– Бабусю, він повернувся! – почала вона з порога. – Він їде додому… В лікарні каже був. А вдома нічого немає, нікого, навіть його кота. Це ж Микита завів нашого кота… Скажи, що мені робити?
— А де Олег?
– Бабусю!
— Значить той недолугий Микита тобі дорожчий за всіх?
– Бабусю! Що мені сказати чоловіку?!
Ольга Іванівна спохмурніла, замислилась.
– Скажи, що в тебе були таргани в квартирі, – раптом сказала вона. – Слухай мене! Імпровізуй!
Наталя не розуміла, як треба поводитися в такій ситуації. Вона після одного повідомлення зібрала всі речі й кота, найняла машину, вантажника, переїхала до своєї бабусі і пішла на побачення з сусідом. Вона мало не потанцювала з ним!
Наталя дуже любила свого чоловіка і не хотіла його втратити. Навіть сваритись не хотіла…
Їй здалося, що зараз він прийде, побачить що там порожньо, і все їхнє щасливе життя закінчиться.
— Бабусю, будь ласка… У тебе ж є досвід, ну які таргани? Моє сімейне життя висить на волосині, яка легко може обірватися, якщо він увійде до нашої квартири і побачить те все… Я ж забрала навіть кота…
— Які таргани… Вусаті. Чому він не вміє ясніше висловлюватись? Що значить «додому не прийду»? Треба з ним поговорити, дати пораду, — розсердилася Ольга Іванівна. — Що він собі тільки думав! Безсовісний якийсь у тебе чоловік!
У цей час зателефонував Микита і розгубленим голосом спитав:
— Наталю, а що відбувається, га? Де всі? Де ти, а Тимко де?
Наталя повернулася до бабусі з круглими очима, чекаючи більш правдоподібної підказки, але та вже наспівувала якусь мелодію і наливала собі чай із порцелянового чайничка. Поклала ложечкою цукор та лимончик, відпила, заплющила очі.
— Микито… У нас у квартирі хтось є!
– Хто?
— Здається… Таргани… Не знаю! Але вони там… На кухні… Здається, – защебетала Наталя.
– А ти де?
— Розумієш, я зателефонувала бабусі, і вона сказала, щоб ми на той час, поки тарганів виловлюватимуть, пожили в неї.
— А чому ти не сказала мені, коли я подзвонив? — невпевнено спитав Микита.
— Але ж ти сам розповів, що… Був у лікарні. Я так розгубилася … Це буде занадто неправдоподібно, якщо я почну одразу розповідати про якихось тарганів.
Ще деякий час Наталя витратила на переконання, що поки там таргани вона повернутися не зможе, і лише через дві години, коли Микита запевнив, що оглянув усі кути, але пошуки не мали успіху, погодилася повернутися.
Бабуся, яка чула, звичайно, всю розмову, не стала перешкоджати і навіть зібрала вузлик з вечерею, щоб вони там з Микитою удвох поїли перед сном.
Вони вийшли з бабусею надвір. Наталя дивилася на Микиту, який по-хазяйськи вантажив усі її речі у свою машину, вкладав і дбайливо втрамбовував. Чоловік періодично гладив кота.
Кота він звично посадив на заднє сидіння. Тимко взагалі не розумів, що відбувається, але вигинався і бурчав.
Бабуся стояла поруч із Наталкою, поблажливо спостерігаючи за усім цим…
…Усю дорогу до будинку Наталя їхала притихла і намагалася зрозуміти, який у чоловіка зараз настрій, і що він думає.
Микита мовчав. Головним питанням, на яке він уже п’ятий рік не міг відповісти, чи любить його дружина чи ні.
Ольга Іванівна вважала, що Наталя його не любить. Тому, коли він побачив, що Наталя переїхала до своєї сучасної та багатої бабусі, подумав, що точно не любить. А як бути з цим пошуком тарганів, він ще не вирішив.
— Наталю, скажи. Ти завжди слухатимеш її? – раптом промовив Микита, зупинившись біля свого під’їзду.
– Завжди. Це ж моя улюблена бабуся.
— А що насправді сталося? Давай тільки не будемо знову про тарганів.
— Я думала, що ти вирішив мене кинути. Написав, щоб не сказати в обличчя. Я щось так злякалася, що одразу зателефонувала Оленці, але вона не відповіла. І тоді я подзвонила бабусі.
— А нічого, що ми з тобою дитину плануємо?
— Ти наступного разу висловлюйся по–іншому якось, гаразд?!
— Ну а тепер нам можна обійнятися, чи ти не можеш, бо твоя бабуся вважає це верхом поганої поведінки?
– Два чоботи пари – пробурчала Ольга Іванівна, коли увійшла у порожню квартиру. – Що посієш те й пожнеш. Ні дітей, нічого. Як же ж їх заманити? Обоє такі гарненькі… Такі веселенькі… Як їх переманити назад?
Поки в квартирі Микити йшов ремонт, молоді жили в Ольги Іванівни і це був найщасливіший час для неї за довгі роки.
Вона спочатку хотіла, щоб хоч один онук чи внучка з нею жили, а потім почала уявляти, як у ліжечках лежать правнуки.
Але Микита наполегливо відмовлявся навіть на ніч залишатися, у нього була своя трикімнатна квартира.
І тут вона вигадала. Пішла у спальню і почала збирати валізу.
Микита й Наталка вже повечеряли і лягли спати, коли пролунав дзвінок у домофон. Микита підійшов і спитав:
– Хто там?
— Це Ольга Іванівна. У мене в квартирі… Таргани. Наталка приїхала з речами, і у своїй валізі, здається, їх привезла. Шурхіт так, що боюсь уявити, що вони там роблять. Пустіть переночувати.
— Ольго Іванівно, я пущу. Тільки не треба мені про тарганів локшину вішати.
Микита відкрив квартиру, зустрів ліфт, прийняв валізу з рук і повів дивну гостю в квартиру.
— У вас поки що поживу. Хочу бути в курсі подій, що відбуваються. Микито, ти ж розумієш, що я маю достатньо статків, щоб Наталя знову стала вигідною нареченою.
– Вона моя жінка. Ви обіцяли не втручатися.
— Так, але я вирішила втручатися у життя моїх дітей та онуків, коли вони самі про це попросять. А ось як втручатися – це моя особиста справа.
— А чого ви від мене хочете?
— Я точно знаю чого хочу, але не зовсім розумію, як цього досягти. Я хочу, щоб усі, абсолютно всі діти та онуки були щасливими. Звичайно, я вам допоможу у скрутну хвилину.
— Не потрібна нам ваша допомога, — захвилювався Микита, поглядаючи на свою Наталю в халаті. — Ми не маємо важких хвилин.
– Сьогодні була! Погодься, була ж?
– Це не правда. Тільки в мене, а в Наталки все добре!
— Правильно, бо вона звернулася до мене, і я допомогла!
– Дякую, бабусю! — чемно сказала Наталя.
— Я, звісно, можу випадково все зіпсувати, якщо втручатимусь, — сказала Ольга Іванівна. — Ви й зараз, мабуть, неправильно зрозуміли мою допомогу. Але я не хочу, щоб ви так довго тягли з дитиною і жили окремо. Ось і зараз. Ви мрієте тільки, щоб жити у своїй цій квартирі, а Наталя втомлюється після роботи, готує, пере… Ви і дітей, тому не заводите. Я ваша помічниця і порадниця, поживу у вас, раз ви не хочете. Буду разом з вами чекати на поповнення.
— Стежитимете за нами і чекатимете? — спитав Микита.
— Не стежитиму, а спостерігатиму та допомагатиму, — відповіла Ольга Іванівна. — Інакше ви ніколи не зберетеся!
— Бабусю, ми вже зібралися.
– Не вірю! Раз кота завели, діти не потрібні! А мені вже не так багато залишилося жити.
– Я кота завів, тому що ми довго не можемо завести дитину, прикмета така – треба дати притулок вуличному кошеняті! Я й дав притулок!
Ольга Іванівна застигла і замовкла. Вона довго стояла і мовчала, дивлячись на Микиту і свою онучку, а потім підійшла, обняла його міцно. Взяла свою валізу і вирушила до виходу, сказавши тремтячим голосом:
— Звертайтесь, завжди допоможу, завжди готова дати притулок…
— Ольго Іванівно, стійте! Ви куди?
– Додому…
– Не йдіть. Там у вас поки що таргани… — засміявся Микита і показав на вільну кімнату, яку вони вже давно називали дитячою.
— Як казала моя бабуся, — лагідно пробурчала Ольга Іванівна. — Якщо нашкодила, а почуття провини так і не прийшло — значить, все правильно зробила…
