Ліда була одружена з Василем вже 17 років. Двоє дітей, син 14 років і дочка 16. Все начебто добре, квартира, машина, робота престижна в обох з подружжя. Діти добре навчаються. Тільки ось втомилася Ліда в постійній гонитві за хорошим заробітком, підвищення, збільшення зарплати, а відповідно і збільшення відповідальності і роботи. Можна вже і темп зменшити, але дітям ще багато чого треба. Робота, робота, робота. На роботі робота, вдома робота.
А вдома все ще треба зробити. Уроки перевірити, вірш вислухати, вечерю приготувати, випрати, прибрати. А у вихідні до батьків, спочатку до одних, потім до інших. Та й продукти ніхто не купить, крім неї. Сумки важкі додому тягне. Втомилася. Присіла відпочити перед під’їздом.
– Що ж ти, Лідо, все одна сумки тягаєш. Подивися на кого стала схожа. Мабуть і вдома сама вс робиш? – бабуся з першого поверху сиділа на лавці і в’язала.
– А хто все зробить, я ж господиня, – спробувала усміхнутися Ліда.
– Ти господиня. А ось інші поводяться неправильно. Не шкодують тебе. Зламаєшся, – не відволікаючись від в’язання сказала бабуся.
– Та я вже зламалася, – важко видихнула Ліда.
– А ти відпочинь. І не шкодуй ні про що, що потім може статися. Любляча людина не покине. Я ось теж все терпіла, тягла, а потім злягла. Та й виявилася не потрібна я чоловікові. Поки я нездужала, він пішов до сусідки, а потім взагалі поїхав. Дітей малих на матір покинув. Виписали мене додому, а його вже немає. Дітей забрала у його матері. Діти допомагали у всьому. Зрозуміли, що одна не впораюся. Ось тепер уже в’яжу правнукам. А чоловіка так більше не бачила. Відпочинь. Жаліти себе треба, – сказала бабуся і уважно подивилася на Ліду.
– Ось сумки донесу і відпочину, – сумно відповіла Ліда.
– Так. Знаю я тебе, на кухні відпочинеш, – махнула рукою сусідка.
Ліда піднялася додому. Розклала продукти на місця.
– Мамо, коли вечеря? – на кухню зайшов син.
– Скоро, – відповіла Ліда, розкладаючи продукти в холодильник.
– Мамо, мені треба випрати все.
– З машинкою розібратися простіше, ніж з телефоном. Давай сам, – відповіла Ліда.
– Мамо? – здивувався син.
– Лідо. Завтра рано-вранці до моїх поїдемо. На цілий день. А може, і на ніч залишимося. Сінокос. Поїсти з собою приготуй, а то в них завжди їжі мало, – сказав Василь, зайшовши на кухню.
– Без мене, – відповіла Ліда, продовжуючи розкладати продукти.
– Як це? Що ти таке кажеш? – здивувався чоловік.
– Втомилася я, – тихо промовила вона.
– Втомилася? Що ти робиш такого, що втомилася? Вечеря коли? – вигукнув Василь.
Ліда вже нікого не слухала. Вона просто лягла спати.
– Мама! – вигукував син.
– Мамо, – вигукувала донька.
– Лідо, в чому справа, – чоловік зайшов у спальню, але Ліда лише повернулася на інший бік.
Ранок. Василь хотів підвестися, але проспав.
– Лідо, чому ти не розбудила мене? Нам вже треба бути в селі, а ми…, – поспіхом говорив чоловік, находу одягаючись.
– Василю. Я тобі сказала вчора, що втомилася. У село без мене, – спокійно пояснила Ліда.
– Ти й так нас вчора без вечері лишила. Чай із бутербродами. Вставай швидше.
– Самі. Усе сьогодні самі і без мене.
– Страйк? – здивувався чоловік.
– Дайте відпочити.
Що тільки не говорив Василь, але до батьків поїхав лише з дітьми. Вони їхати не хотіли, а коли почули, що мати готувати не буде, швидко зібралися.
Повернулися лише у неділю ввечері.
– Значить так, – з порога почав Василь, – більше, щоб таких концертів не було. Втомилася вона.
– Значить так! – Відповіла Ліда. – Ти хоч раз поцікавився чи втомилася я? Допомогу запропонував? Допоміг? З роботи на диван, з дивану за стіл та знову на диван. Тільки вечерю просимо, випрати, прибрати.
– Я працюю, – сказав Василь.
– Я працюю не менше за тебе. І отримую також. Або допомагайте, або самі справляйтеся.
– Ти лишаєш нас?
– Я? Ні. Але якщо тобі щось не подобається, можна піти.
– Як це розуміти?
– Ось так і зрозумій.
Василь пішов. Іти йому не було куди. Коханки не було, друзів теж. Винайняв квартиру і став жити холостим життям. Подав на розлучення. А Ліда у відповідь на аліменти.
– Діти. Вам уже можна вибрати, з ким жити. Зі мною чи з татом. Ваше право. Але якщо зі мною, то вдома робитимете майже все самі. Готуватиму я.
Діти обрали матір. Іноді вони ходили до батька, але надовго не затримувалися. У нього було брудно, та й він виглядав вже не доглянуто. Сорочки м’яті. А в холодильнику майже нічого. Їв у їдальнях. Вдома він лежав на дивані і дивився телевізор. Один. Іноді він дзвонив Ліді, дорікав їй за аліменти.
А за три роки після розлучення він прийшов до Ліди з квітами.
– Почнемо спочатку? – запропонував Василь.
– А навіщо? Сенс який? Ти лежатимеш на дивані? – розвела руками Ліда.
– Я будинок продав батьківський, ти ж знаєш, що їх не стало. Гроші всі тобі віддам.
– Мені не потрібні гроші. Купи собі квартирку. Чому я тебе маю пустити назад?
– Вибач мене. Я не розумний був. Я лише тебе кохав і кохаю. В мене нікого не було. У тебе нікого не було. Можна я повернусь.
– Знаю. Діти говорили. Довго ти думав. Себе в порядок приведи. Подивися на кого ти схожий. Але я одразу кажу, що по-старому не буде. Допомагатимеш у всьому. Тож думай.
– Дякую за шанс.
– А поки що йди. Мені також треба подумати.
