Віра поспішала додому з важкими сумками з продуктами в руках.
Всі її думки були зайняті тим, що треба приготувати вечерю, нагодувати хлопців, а з молодшим ще й уроки вивчити.
Жінка ще здалеку побачила, що біля їхнього будинку стоїть швидка. Вона захвилювалася і додала кроку – її чоловік бував слабий, невже так прихопило, що довелося негайно викликати швидку?
– Ви у п’ятнадцяту квартиру? – тремтячим від хвилювання голосом, запитала вона у водія.
– Ні, в чотирнадцяту, бабусі якійсь недобре стало… – відповів той.
У Віри відлягло. Не до них. Значить, до сусідки Ніни Олександрівни приїхали. Теж, звісно, погано, адже бабуся зовсім самотня, та й вік – під вісімдесят.
– Ой, у Ніни Олександрівни ж кішка, якщо до лікарні заберуть, доглянути її треба буде, – міркувала Віра, піднімаючись на свій поверх.
Біля дверей сусідки панувало пожвавлення. Відчинені навстіж двері, ноші, і чоловік Віри, Олексій, який допомагає фельдшеру вести літню жінку.
– Там зараз водій ще піднімається, разом упораємося, – говорив фельдшер.
Ніна Олександрівна, побачивши Віру, дуже зраділа:
– Вірочко, ось, у лікарню мене забирають. Я тобі ключі від квартири залишу, ти вже за моєю Муркою придивися. Корм на столі на кухні, туалет вже в неї, не гидуй, раз на день поміняй. Сподіваюся, до Нового року повернуся, – Ніна Олександрівна дала в руки Віри ключ від квартири.
– Звісно, пригляну я за вашою кішкою, ви одужуйте швидше! – Віра співчутливо накрила своєю долонею руки сусідки.
– Лежіть, вам не можна рухатися, – дорікнув її фельдшер. – А ось і ще один помічник, ну, всі ходімо…
– Стривайте, – сказала Ніна Олександрівна. – Вірочко, у мене до тебе ще одне прохання буде. Там, на тумбочці у коридорі листок із номером телефону. Якщо щось зі мною погане трапиться, ти зателефонуй за цим номером. Це моя донька, Світланка. Посварилися ми з нею, ось уже багато років не спілкуємось…
Віра запевнила, що все обійдеться, а коли сусідку таки відвезли, вона взяла листочок із номером, перевірила, чи все гаразд із Муркою і закрила квартиру.
– Ти уявляєш, стільки років живемо на одному майданчику, а я навіть не знала, що Ніна Олександрівна має доньку, – заявила вона чоловікові, коли той повернувся.
– Я теж, жодного разу нікого в неї в гостях не бачив, – сказав Олексій. – Ми їсти сьогодні будемо?
Віра ахнула і закрутилася в домашніх клопотах, а коли всі справи були перероблені, сини відправлені спати, вона згадала про доньку сусідки, взяла в руки вирваний із блокнота листочок із записаними на ньому цифрами і задумалася.
Поглянувши на годинник, вона дзвонити не стала – пізно вже, навіть якщо додзвониться до незнайомої їй Світланки, ту все одно в лікарню не пустять.
Наступного дня Віра згадала про прохання Ніни Олександрівни. Вона якраз навідувала Мурку і була в неї в квартирі. Вдячна сита кішка застрибнула до жінки на коліна і замуркотіла, а Віра сумнівалася – дзвонити чи не дзвонити тій самій Світланці.
Потім таки наважилася:
– Алло, Світлано, – сказала вона, коли та взяли слухавку. – Ви мене не знаєте, я сусідка вашої мами. Її швидка вчора в лікарню забрала. Ви б її відвідали.
– Мені зовсім немає діла до цієї жінки, – різко відповіла їй Світлана. – Вона мені вже багато років не мати.
– Господи, ви що, зовсім, чи що! – обурилася Віра. – Мало що там між вами сталося! Можливо, Ніна Олександрівна не повернеться більше додому… Невже ви настільки образилися на неї, що не хочете навіть бачити!
– Жіночко, це не ваша справа! – Світлана і не думала розчулитись.
– Ви – безсердечна! Якби я мала можливість хоч на хвилинку зараз побачити свою маму, то пів життя за це б віддала!
Повірте, коли її не стане, ви багато чого зрозумієте. Я за своєю мамою шість років доглядала слабою, всяке було!
Навіть, каюся, часом вже зовсім нестерпно ставало. Ви не уявляєте, що таке за лежачою доглядати.
А зараз, коли її вже майже десять років немає, думаю, краще б вона ще десять років лежала, аби жива була!
Віра спересердя кинула слухавку.
– Ну що, Мурко, – звернулася вона до кішки. – Якщо твоя господиня не одужає, доведеться тебе до себе забрати. Сподіваюся, ви з нашим Барсиком вживетеся. Я в лікарню сьогодні дзвонила, ніяк легше Ніні Олександрівні не стає…
…Наближався Новий рік. Віра з чоловіком поверталися з магазину з покупками. Олексій ніс у руках пухнасту ялинку.
– Зачекайте, притримайте нам, будь ласка, двері! – Віра кинулася до під’їзду, в який заходили дві жінки, а потім гукнула до чоловіка:
– Олексію, давай швидше!
Чоловік поквапився зі своєю розлапистою ношею.
Раптом Віра кинула погляд на тих жінок, які саме заходили у підʼїзд. Вона придивилась до них і застигла від побаченого!
– Ой, це ви?! – ахнула вона. – Ніно Олександрівно, вас виписали?!
– Так, випросилася, краще мені стало, от і відпустили додому Новий рік відсвяткувати. Познайомтеся, до речі, це Світлана – моя донька! – обличчя Ніни Олександрівни осяяла щаслива посмішка.
– А ми знайомі, – засміялася Світлана. – Правда, заочно!
Вся компанія почала дружно підніматися додому, Світлана дбайливо притримувала матір під руку, а потім прошепотіла Вірі:
– Дякую вам, що очі вчасно мені відкрили. Можна, я до вас трохи пізніше зайду?
– Звісно, – здивовано кивнула Віра.
Через пів години Світлана стояла на порозі квартири Віри та Олексія з тортиком у руках. Вони пили чай, а Світлана розповідала:
– Ми з мамою десять років тому посварилися через нісенітницю. Навіть до ладу не пам’ятаю, яку. Вона ж у мене колишня вчителька, все життя мене повчає, от і того разу, мабуть, вирішила виховувати, а я у відповідь розізлилася.
Образилися один на одного. Рік взагалі не розмовляли – обоє ще ті гордячки. А потім тільки на свята одна одну вітали і то по телефону.
Адже я тоді мамі заявила, що краще б її не стало, аніж вона мене весь час виховувати буде.
А після того, як ви, Віра, зателефонували і повідомили, що мама в лікарні, я навіть зраділа спочатку.
А коли ви про свою маму сказали, я злякалася. І справді, не стане її, це ж значить, що моє дитинство з нею піде, і не буде кого мамою назвати, і залишуся я сиротинкою на цьому світі…
Світлана розповідала, що вона два дні думала над словами Віри, а потім, заспокоївши свою гордість, вирушила до мами в лікарню.
– Ви й не уявляєте, вона після мого візиту майже одразу ліпше почуватися стала, більше я її ніколи не кину! – Світлана тепло розпрощалася з сусідами і поспішила назад до матері.
– Що ти їй там такого наговорила? – здивувався після того, як вона пішла чоловік.
– Так, правду сказала, мабуть… Насправді тільки правда може людині очі відкрити, – тихо відповіла Віра. – Ти давай, любий, не забудь своїй мамі сьогодні подзвонити. А може, ми краще до неї підемо Новий рік відзначати? В нас же ж тепер одна на двох мама залишилася…