Марина бігла мокрим асфальтом у напрямку до будинку. Їй щойно зателефонувала її подруга Ганна і повідомила про те, що бачила її чоловіка з іншою жінкою. Вони вийшли з машини Віктора і попрямували до під’їзду, де жили Віктор із Мариною у затишній невеликій квартирці.
Ця квартира дісталася Марині від бабусі.
«Не може бути, невже Вітя мені зраджує, – гарячково думала Марина. – Адже двадцять п’ять років прожили душа у душу». Щоправда, останнім часом Віктор був якимсь дивним. На запитання Марини вважав за краще мовчати.
Марина дуже переживала, що у їхніх з Віктором стосунках зникло порозуміння. Подружжя все частіше сварилося, причому сварки виникали на порожньому місці.
Марина, не чекаючи ліфта, не відчуваючи під собою ніг, злетіла на шостий поверх. Вона зупинилася біля своїх дверей і не могла зробити останнього рішучого кроку.
Ось зараз все мало вирішитися. Гірка правда відкриється і їхньому шлюбу прийде кінець.
Марина стояла біля дверей своєї квартири і не наважувалася вставити ключ у замкову щілину.
«А чи потрібна мені ця правда? А як син Андрій відреагує на розлучення? Що я скажу мамі? Вона так любить Віктора, ставиться до нього, як до рідного сина », – кидалися в голові Марини всі ці думки відразу.
Жінка зробила глибокий вдих і повернула ключ у замку. Вона увійшла до своєї квартири, затамувавши подих.
У коридорі нікого не було. Не було чужого одягу. І куртки Віктора також не було. Вона пройшла до кімнати. Нікого. Марина відчинила двері до спальні, там теж нікого не було.
Марина без сил опустилася на стілець. Ноги її не тримали.
Тільки зараз вона помітила, що забула на роботі шарф та сумку. Чомусь тільки зараз вона помітила це. І ця деталь видалася їй дуже важливою.
Клацнув замок вхідних дверей.
– Марино? – здивувався чоловік. – А чому ти не на роботі? Щось сталося? Його голос висловлював занепокоєння.
– Ні. Все гаразд. Голова щось важка, – за мить сказала Марина. Голос її тремтів.
– Ганно, ти мене обманула, – сказала Марина подрузі в телефонну трубку. Віктора не було у квартирі, він увійшов після мене.
– Марино, але я точно бачила, як він входив у під’їзд із дівчиною. Вона, як здалося мені, набагато молодша за нього. Їй років вісімнадцять, може, двадцять. Я, правда, бачила. Навіщо мені тебе обманювати?!
Відносини між Мариною та Віктором, як і раніше, продовжували погіршуватися.
– Вітю, скажи мені правду. У тебе з’явилася жінка?
– Марино, не кажи нісенітниці, – скривився чоловік.
– Хто вона, – не вгамувалася Марини.
– Ти мене не чуєш? – знову запитав чоловік.
– Тоді чому ми стали зовсім чужими людьми? Чому ти весь час мовчиш? Ти від мене щось ховаєш?
Віктор мовчки вийшов із кімнати. Марина залишилася наодинці зі своїми думками.
«Ось знову не вийшло розмови. Він став зовсім іншою людиною», – з гіркотою подумала Марина.
– Ну що, Вітя, ти так і не сказав Марині своїй про Ларису, – запитав вірний друг Віктора Максим.
– Ні. Ти знаєш, духу не вистачає. Ну, як я можу їй це сказати?
– Але ж вона вже, мабуть, здогадується про щось? Адже дівчинка живе в одному під’їзді з вами.
– Не знаю. Не думаю. Хоча, Марина останнім часом якась смикана стала.
– Значить, щось знає, – філософськи зауважив Максим.
– Ні. Звідки їй знати? Я навіть натяку не давав.
– Ой, Вітю, ти погано знаєш жінок.
– Марина не така.
– Усі вони однакові. Коли справа стосується їхньої душі, вони незрозуміло яким носом чують, що щось відбувається. Я думаю, ти дарма приховуєш усе це від неї. Рано чи пізно все стане відомо. Марині буде лише важче. Адже це свого роду зрада щодо неї.
– Ось тому я й не говорю їй нічого. Вона мене не зрозуміє.
Марина готувала на кухні вечерю. Раптом пролунав дзвінок у двері.
Марина з цікавістю розглядала гостю.
– Ви до кого? – холодно запитала Марина. Вона вже знала відповідь.
– Мені б Віктора. Я, звичайно, обіцяла йому, що не буду до вас приходити, але в мене дуже термінова справа до нього.
– Як ваше ім’я?
– Лариса, – сказала дівчина, дивлячись прямо в очі Марині.
«Ось, нахабниця, навіть не соромиться анітрохи. Молода зовсім , а така нахабна. Не чекала я такого від Віктора.», – думала Марина.
– Його немає, але він незабаром має з’явитися. Я так розумію, що настала година «Ікс»?!
– Не зрозуміла Вас, Марино.
– Ви навіть знаєте моє ім’я, – зауважила дружина Віктора.
– Так, Віктор багато про Вас розповідав.
– Похвально, – вигукнула Марина. – І що ж він казав про мене? – З іронією в голосі промовила дружина.
– Він казав, що ви дуже гарна. …
– Так Ви проходите, Віктор зараз прийде. Що ж Ви стоїте як чужа.
– Мені правда дуже ніяково, – бентежилася дівчина.
– Нічого, це за молодістю років. А потім, пристосуєтесь і вся незручність пройде, – запевнила її Марина.
– Не знаю, я відчуваю себе зайвою і нікому непотрібною, – раптом відверто сказала дівчина.
– І саме тому Ви вирішили забрати чоловіка з сім’ї, – підсумувала Марина.
– Ні. Я нікого не забирала, – здивовано промовила Лариса.
– Не соромтеся.
– Я не розумію, про що Ви, – здивувалася Лариса.
– Ну як же, хіба Ви Віктора не забираєте собі? Як ділитимемо мого чоловіка, га? – засміялася Марина, щоб приховати сльози, що підступали.
В цей час увійшов Віктор. Марина не чула, як він увійшов.
– Ларисо? А що ти тут робиш? – здивувався Віктор.
– Твоя коханка прийшла за тобою сама, – сказала Марина.
– Я не коханка, Марино, – нарешті зрозуміла все Лариса. – Я дочка Віктора.
Марина кілька хвилин незрозуміло дивилася спочатку на Ларису, а потім запитуючий погляд перевела на Віктора.
– Так, Лариса моя дочка.
– Як це? – Запитала Марина.
– А ось так. Так, винен, так зрадив. Але це було багато років тому. Це був єдиний раз у житті, Марино.
– Я нічого не розумію, – сказала Марина.
– Ну, пам’ятаєш, ми з тобою сильно посварилися тоді. Мене не було вдома два тижні. Я жив у однокласника. А його сестра Ніна була закоханою в мене з дитинства. Ми того дня відзначали День народження Ніни. Я трохи перебрав і нічого не пам’ятав. А потім Ніна сказала, що вагітна. Вона народила Ларису і поїхала за кордон до багатого коханця. А Ларису залишила матері. Тітки Зіни кілька років тому не стало. Я й винайняв їй квартиру в нашому під’їзді, щоб поруч дівчинка була.
– Вона вже не маленька, – раптом сказала Марина. А зрадив ти мені в той час, коли у мене проблеми зі здоров’ям були, саме тоді ми сильно з тобою посварилися. Ти не хотів розуміти, як мені було важливо стати матір’ю, і як я переживала через те що сталося, ти не хотів розуміти, що я хотіла ту дитину. Ти в цей час «загуляв» на стороні, без проблем завів собі дочку від іншої жінки. Ну ти, молодець, я тобі скажу, – сказала Марина.
Марина навіть не помітила, як перейшла на вигуки. І наприкінці свого монологу вона виводила фальцетом. І заплакала.
– Марино, будь ласка, я прошу тебе, давай потім поговоримо, – просив чоловік.
– Ні, годі. Іди, – рішуче сказала Марина.
– Я чого прийшла, – раптом заговорила Лариса. – Мама приїжджає завтра зі своїм Альфредом.
Її голос начебто повернув Марину в реальність.
– Що? Хто? Мати? Чудово! Ти радий? – Звернулася вона до чоловіка.
– Марино, я прошу тебе…
– Не треба мене просити. Ідіть обоє. Негайно.
Марина залишилася сама у порожній квартирі. Вона весь час думала та не розуміла, чому чоловіки такі зрадники.