– Я все знаю, – сказала Лариса Віталію. – І відпускаю тебе на всі чотири боки! Іди до своєї ненаглядної, як її там!
– Ти зараз серйозно?
Віталій не міг повірити, що чує від неї ці слова!
…П’ять років тому вони зійшлися.
Він одразу зрозумів, що Лариса – його людина, і жодні штампи на це не вплинуть.
Віталій по–батьківському прийняв її доньку від першого шлюбу – Ганнусю.
Третьокласниця душі не чула у Віталії. Татом його називала, любила з ним бавитися і радитися.
Жили вони чудово.
Буває така внутрішня спорідненість людей: сумують разом, веселяться на повну котушку і глибокодумно мовчать.
А помовчати Віталій любив і навіть дуже. Все з нього треба було витягувати.
Все носив у собі, окрім любові до Лариси!
Жили вони в атмосфері повного порозуміння.
Віталій був із тих чоловіків, які не гуляють від жінок, бо їм це не властиво.
Вони цінують сім’ю та вміють подарувати своїй половинці щастя.
…І раптом настав момент, коли Лариса вловила у Віталії якусь напругу.
Спочатку вона дуже здивувалася.
Не очікувала. Це було щось новеньке!
Він начебто тут, а сам відсутній. Щось думає, сумнівається…
Лариса питала, чому він раптом засмутився. Відповідав Віталій, що їй здається. Тільки, не надто переконливо…
Але, Лариса знала!
Навчилася відчувати його за п’ять років, і вирішила, що справа в іншій жінці.
Залишалося лише дізнатися, хто вона така.
І зустріла Лариса на вулиці Світлану, колишню однокласницю Віталія.
– Ларисо, привіт! – зраділа Світлана і стала красуватися перед нею в новому пальті.
– Яке ж у тебе пальто, Світлано! – щиро захопилася Лариса. – І беретик стильний! Супер!
– Дякую! А у вашій школі буде зустріч однокласників? Я тут вдягнулася, хочу виглядати надзвичайно! – говорила Світлана.
– Не люблю я ці зустрічі, – відповіла Лариса. – Якась демонстрація досягнень або провалів! “Миколка подавав надії, але гульбанить. А Оля була “ні про що” – а тепер директорка…” Світлано, просто тих, кого я насправді хотіла б побачити, там не буде. Вони, хто за кордоном, хто з дітьми малими сидить…
– А–а–а, – простягла Світлана. – Ну тоді хоч Віталію передай про зустріч однокласників нашої школи! Ми з в ресторан підемо. Може, й він захоче. А я думаю, він точно захоче, – загадково сказала вона.
– Чому це?
– Так ти що не занаєш?! – здивувалась Світлана. – З’явилася ж… «Ця»…
– Хто? – незрозуміла Лариса.
– Ти що, не знаєш історію про Жанку? Ну ти даєш! Віталька твій її любив більше за життя, а батько у Жанки був крутий. Він чи то збанкрутував, чи що, і відвіз її в невідомому напрямку, не давши їм з Віталькою навіть попрощатися… Це одразу після школи сталося.
Довго переживав Віталій цю історію!
Лариса так і застигла від несподіваної здогадки.
– Він потім служити пішов, – нічого не помічаючи, говорила Світлана. – Повернувся, працював… А там і тебе зустрів.
У душі він уже впокорився і Жанну поховав. Думав, раз вона безвісти зникла, значить, на тому світі вже.
– Світлано, стривай… А мені який інтерес йому це передавати? Я його що, своїми руками маю підштовхнути до якоїсь Жанки? Ти розумієш взагалі, що верзеш?
– Ой! Та облиш ти, Ларисо! У нього все давно пройшло, він з тобою живе і дочку вашу обожнює.
Якщо ця там і буде, він з нею просто переговорить, раптом питання які залишилися без відповіді, і все!
– І все? – зло перепитала Лариса. – Дякую за інформацію, Світлано, ти мені дуже допомогла.
Поки Світлана стояла і кліпала своїми блакитними очима, Лариса зрозуміла:
– Ось воно! Все сходиться!
Напевно, Віталій давно знає, що повернулася ця Жанка, ось і втратив спокій і сон!
Дорогою додому Лариса приймала важливе рішення.
Віталій же ж переживав і вона це бачила!
Не могла і не хотіла вона більше бачити, як він переживає від неможливості прийняти рішення. Нехай іде до своєї Жанки!
Увечері вона відвезла Ганнусю до мами з ночівлею, і, поки їхала додому, наважувалася на розмову.
…– Ларисо, я прийшов, а тебе нема, – розгублено сказав Віталій. – А що відбувається?
– Я Ганнусю відвозила до мами. Віталію, ти мені дай відповідь на кілька запитань, гаразд? Ти хотів забути Жанну, і тому живеш зі мною? Клин клином хотів? Тільки не крути. Ось, чесно скажи!
– Що? З чого ти таке взяла?
– А що? Адже ж була Жанка у твоєму житті, зізнавайся?
– Жанка була. То Світлана тобі розповіла? Ну, я їй влаштую…
– Чому Світлана?
– А більше нікому таку нісенітницю говорити! І про те, що я переживав, набрехала тобі?
– Ну…
– Не вір їй, вона балаболка, яких світ не бачив. Вона сама придумала все, і всім понаговорювала, що це через Жанку!
– Гаразд… Ти правий. Бачила я Світлану, і вона мені розповіла про те, що ця Жанка з’явилася. Що вечір зустрічей випускників у вас буде, і щоб я тобі це передала.
– Не збираюся я туди! Вже хто–хто, а Жанка ця мені точно не потрібна!
У Лариси відлягло. Але вона не могла так просто розлучитися з версією про Жанку. Надто довго себе накручувала.
– Ти знаєш, не переживай особливо, адже я тебе не засуджую… – опустила очі Лариса.
– Ти ось так одразу висновки зробила? Значить, Жанка з’явилася, і я до неї побігти мушу? По–твоєму, я настільки недолугий?
– Ну, ні… А що мені подумати? Ти відмовчуєшся і зітхаєш! Любий! Я тебе, навіть, десь, розумію, це перше кохання, а ми досі не одружені… Якщо вже зовсім відкинути це егоїстичне почуття, що я не хочу тебе нікому віддавати, то…
–… Ларисо! Ларочко! Про що ти? Кому ти зібралася мене віддавати? – спитав він з очима, сповненими прикрості.
– Їй, – уперто сказала Лариса. – І знай! Я відпускаю тебе на всі чотири боки! Іди! – вона театрально вказала на двері рукою, а голову відвернула в протилежному напрямку.
– Виставляєш, значить, навіть не дізнавшись істини? – застосував він свій улюблений прийом. – Не дарма ж я дещо приховав від тебе. І правильно зробив, коли ти така різка стала!
– Що приховав? – якомога байдужіше запитала вона.
– Я… не можу тобі цього сказати.
– Чому це? – образилася Лариса.
– Не зрозумієш. Все одно ти вже все вирішила і зробила висновки! – резюмував він.
На Ларису це завжди впливало безпрограшно.
– Ну, Віталій… Ну скажи…
– Я піду! Навіть, у “нікуди”! А Ганнусі ти що скажеш? – тремтячим голосом запитав він.
– Ну, Вітаалій! Ну, пробач… Ну, скажи мені праавдуу…
Він глянув у вікно і засумував.
Валив густий сніг. Він розворушив у ньому спогади дитинства, зими, свята. Не хотілося більше цієї “вистави”…
І він уже нормально запитав:
– Лариско, як ти дивишся на те, щоб нам взяти на виховання дитину? – раптом спитав він.
– Що–о? – запитала вона.
– Тепер готова мене вислухати?
…Віталій та його сестра Олена були з дитинства дуже дружні. Вони стояли один за одного горою. Олена була старша. Якось вони довго не спали перед Новим роком, чекали подарунків і підсміювалися, що батьки їм розповідають про Миколая, а самі підкладають під ялинку подарунки.
Якоїсь миті в них настала хвилина одкровення.
– Знаєш, Віталію. Якщо в мене народиться син, я назву його як тебе.
– Добре. А я тоді доньку Оленкою назву, – пообіцяв він.
…Лариса дуже уважно слухала історію Віталія, але на цьому місці зупинила.
– Не в’яжеться.
– Що не в’яжеться? – не зрозумів він.
– За твоїми словами, ти дуже сестру любив, а щось я про неї жодного разу не чула за п’ять років!
– Бо ми з нею посварилися! – занервував Віталій.
– Чому? – розпитувала Лариса.
– Мені не сподобався її обранець. Ось так одразу – не сподобався. Вона стала нас з ним знайомити: маму, тата й мене.
– Чим він тобі не догодив?
– Було в ньому щось слизьке, фальшиве. Посмішка ця з прищуром.
– І що ти зробив?
– Завів Оленку на кухню, і став відмовляти. “Подивися на нього! Та він же ж ніякий!”
Він це почув, і, звісно, образився.
– Звісно, – кивнула Лариса. – Мені б теж таке не сподобалося.
– Оленка теж образилася. Потім він не пускав її до мене на дні народження і був проти нашого спілкування.
– І що далі?
– Олена лежить зараз у лікарні, а цей втік. Він дуже посварився з нею. прогнозів поки що не дають. А її синок, Віталій… Він у мами поки що. Йому три роки.
– Ого… – не одразу змогла усвідомити почуте Лариса. – А ти ходив до лікарні?
– Спершу до неї не пускали. Потім ходив.
– І мені нічого не казав? Це як?
– Це наші справи сімейні. Ось тому мені і не до Світлани та її випускників!
– Віталію! Так не можна! Чому ти такий потайливий?
– Мені треба було рішення ухвалити. Я все думав, як вчинити. Моя мама не встигає за Віталієм, батько весь слабий. Мама в Олени багато часу проводить. Хлопчик без нагляду. Думаю, забрати Віталія і оформити опікунство, якщо щось з Оленкою трапися.
– Зрозуміло…
– Я сам хотів все зважити спочатку. Дуже хвилююсь за неї… Розумієш? А раптом вона…
– Та ти що! Олена одужає! Все буде добре, от побачиш!
– Це я її не вберіг…
– Що ти міг зробити? Вона вибрала не того… Не картай себе!
– Ларисо! Як ти дивишся на те, щоб ми забрали хлопчика?
– Як я дивлюсь? А хіба ти сам готовий залишити племінника у біді?
– Ні! Я просто думаю, а раптом тобі це не потрібне?
Віталій насупився.
– Ми ж з тобою заразом, чи не так? – запитала вона.
– Безперечно.
– Ось і в цьому питанні я з тобою. Знай про це.
– А я так переживав, – відчайдушно сказав він. – Думав, навіщо воно тобі?
– Ти що! Я не проти! Нехай Віталій живе з нами, скільки треба. У нас Ганнуся, йому веселіше буде з нею, аніж із бабусею. В одному тільки ти був неправий
– У чому? У тому, що Олену тоді не відмовив?
– Ні. У тому, що так довго проблему в собі носив і мені не хотів довіритись. Я на Жанну подумала… А тут…
– Пробач! Ходімо моїй мамі дзвонити!
– Ходімо! – погодилася вона.
Лариса й Віталій обійнялися, і набрали його маму.
…Віталій прожив з ними три місяці, і потім його мама повністю одужала!
– Ларисо, виходь за мене, – сказав їй Віталій. – Ти така… Така… Таких більше немає…
Вона, звісно ж погодилася! Бо любила його усією душею!
А через два роки у Віталія з Ларисою народилася донечка. Оленка…
