Віктор обережно вкрив сина ковдрою, зітхнув і подивився у вікно. Скоро Новий рік. У світлі ліхтаря, снігові пластівці, ліниво та зачаровано, опускалися на землю, покриваючи білою ковдрою дерева, тротуар, лавки.
З кухні долинав приглушений спів мами. Віктор усміхнувся. Він вже забув цю мамину звичку.
– З піснею, завжди краще виходить, – сміялася вона. – Я співаю, значить настрій гарний. А з гарним настроєм, і їжа виходить смачною!
Віктор рішуче підвівся і вийшов із кімнати.
– Мамо, тобі допомогти? – заглянув він на кухню.
– Заснув?
Віктор кивнув головою.
– Що робити будеш? – Мама присіла за стіл і запитливо зиркнула на сина. – З Аллою розмовляв?
– Ні. Вона кидає трубку, – зітхнув Віктор. – Розмовляти не хоче.
– Це добре.
– Не зрозумів. Поясни, – Віктор здивовано дивився на матір.
– Це просто, – Мама знизала плечима. – Якщо жінка сердиться і ображається, кидає слухавку, значить вона ще любить тебе. Є надія, що вибачить. А от якби вона розмовляла з тобою рівно і байдуже, то це вже все. До розлучення рукою подати. Вона права. Ти винен. Дуже винен. Дай їй час прийти в себе і все обміркувати.
– Мамо, ти за кого? – Віктор відкинувся на спинку стільця.
– Я за онука! – Вона кивнула у бік кімнати. – Завтра Новий рік! Залиш його в мене, а сам їдь до Алли. Спокійно поговоріть. Може, все й владнається. Я впораюсь.
– Я подумаю, – Віктор підвівся і вийшов із кухні.
***
Віктор з Аллою одружилися рано, ще на першому курсі інституту. Все було добре. Відмінна робота, кар’єрне зростання, квартира. Тільки за п’ятнадцять років прожитих разом, в будинку так і не пролунав дитячий сміх. На оглядах розводили руками. Все гаразд. І в чоловіка, і в дружини.
На початку лютого подружжя сильно посварилося. Віктор гучно закрив двері і подався до мами. У продуктовому магазині, біля маминого будинку, він розмовляв із симпатичною, молоденькою продавщицею. Він пригощав її ігристим та шоколадом, та й сам добряче «напригощався». Вранці, прокинувшись у кімнаті гуртожитку, Віктор захвилювався і швидко пішов. Деякий час він переживав і почуття провини перед дружиною не давало спокою, але згодом, ця невелика пригода, швидко вивітрилася з пам’яті чоловіка.
Наприкінці листопада зателефонувала мама. Голос її був схвилбований і розгублений. Віктор, кинувши всі справи, поїхав до неї.
– Проходь. У кімнаті тобі подарунок лежить, – з порога сказала мама. – А, я чаю зроблю, заспокоюся.
На ліжку, дивлячись у стелю, мирно лежав малюк і не в такт водив крихітними рученятами.
– Це чий? – захвилювався хлопець. – Мамо, звідки у тебе дитина?
– Дівчина, колишня продавщиця, з магазинчика принесла, – знизала плечима мама, – Каже, що твій. Тиждень як народила. Вона не хоче його. Жити їй нема де, та й хлопець у неї з’явився. Залишила зі словами: – “Хочете – візьміть собі, а якщо ні, то в будинок малюка віднесіть.” Ти з ним посиди, а я в магазин збігаю. – Жінка зітхнула. – Його годувати треба і хоча б пелюшки купити.
– Я нічого не розумію…
– Я теж, – зупинила його мама. – Але малюк не винен у цьому. Це хлопчик. – уточнила вона. – Годувати, по-любому, треба, а там розберемося.
Після цього все закрутилося. Сварка із дружиною. Переїзд до мами. Тяжка розмова з колишньою продавщицею. Тести на батьківство. Оформлення документів.
Віктор був засмучений. Але це просто сказано. Він не знаходив собі місця. Його життя, таке затишне, спокійне і зручне, відразу зійшло на нівець. Чоловік невзлюбив малюка. Він навіть почав подумувати, віддати його.
– Значить, так, – не витримала мама, – Ти справ наробив, дитина народилася. У чому винний цей хлопчик, якщо в нього батько негідник? А мати… – жінка махнула рукою. – За все у цьому житті треба платити. За будь-які вчинки. Ти як хочеш, але онука я не віддам. Тільки народився, а вже сирота при живих батьках.
Через два тижні, після цієї розмови, малюк занедужав. Віктор захвилювався. Він взяв малюка і притулив до себе. Він, тихенько плескав оченятами. А потім м’яко пригорнувся до батька. Віктор тримав сина на руках і почуття величезної любові та відповідальності огорнуло його. Чоловік від хвилювання заплакав.
***
Віктор тинявся з кімнати в кімнату, іноді заглядаючи в ліжечко. Синочок, підклавши долоньку під голову, мирно сопів.
Пролунав дзвінок у двері. Віктор, невдоволено скривившись, глянув на сина. Малюк спав спокійно.
– Вітя, – мама зазирнула в кімнату. – До тебе Алла прийшла. Ідіть на кухню. Я тут посиджу.
Чоловік радісно побіг до дверей.
Розмова з дружиною була важкою і довгою. Алла плакала, Віктор вибачався.
– Як ти назвав сина? – Наприкінці розмови, спитала Алла. – Нашого сина, – уточнила вона.
– Я не знаю, – чоловік розвів руками, – Тебе чекав. Разом і назвемо.
Жінка зайшла до кімнати і схилилася над ліжечком.
– Може, Андрійко? – посміхнулася вона. – Андрій. Гарне ім’я.