Ліда була красунею. Але належала до того типу жінок, чарівність яких змушувала не думати про красу. З ними просто хотілося бути поруч.
Такою була Ліда. М’яке, гладке русяве волосся, зібране в пучок, приємні манери, спокійний лагідний голос.
Блакитні очі дивилися на співрозмовника уважно і навіть ніжно.
Дівчина вміла слухати і підтримати, і навіть якщо не дасть поради у скрутній ситуації, то просто зітхне. І з нею поряд стане легше.
Сашко був молодший за Ліду на два роки, росли в одному дворі. У дитинстві ця різниця у віці здавалася йому значною.
Ліда була душею компанії всього двору. Час швидко пролетів. І Сашко навіть не відразу зрозумів, прийшовши, що Ліда, його чудова Ліда, вийшла заміж. Як? Коли встигла?
– А ти що думав? – засміялася бабуся. – Що вона тебе чекати буде? Навколо неї завжди вилися хлопці. Добра вона і розважлива. Ось… А ти собі шукай наречену. Та уважніше шукай.
– Таких як вона немає… – зітхнув Сашко.
Він почав ходити на танці, зав’язував знайомства з дівчатами, але все було не те. Якось на весіллі приятеля він познайомився з Вірою.
Статна, напориста, яскрава, вона була найпомітнішою з подружок нареченої. Сашко не встиг озирнутися, як Віра вибрала його у напарники для танців. А після ігристого всім було весело.
…Прокинувся Сашко в обіймах Віри у неї вдома. Ледь згадав, що було ввечері. А тут і друзі прийшли. Смішки, натяки на майбутнє весілля…
Сашко залишився у Віри ще на ніч, але затримався на тиждень. І пішло–поїхало. Віра наполягла на подачі заяви в ЗАГС.
– Я хочу за тебе заміж, Сашко! Віриш чи ні, але в мене це – кохання з першого погляду! – заявила вона.
Сашкові і лестила Верина відвертість, і відлякувала одночасно.
Не таким він уявляв своє кохання й одруження. Але Віра завагітніла і вони розписалися.
Шумного та великого весілля не було. Віра була студенткою, а батьки її не схвалювали поспішний шлюб. Так само, як і батьки Сашка.
А про те, що вони чужі один одному, Віра й Сашко зрозуміли дуже скоро й самі.
Молодята не прожили і пів року. Характер Віри – безкомпромісний, наполегливий, не давав Сашкові шансів проявити себе, як главу сімейства, як чоловіка. Віра була командиром у всьому. І постійно висловлювала невдоволення чоловіком.
Сашко втік від неї в обласний центр, як тільки знайшов там роботу з гуртожитком. Розлучилися вони пізніше, коли Вірі набридло вмовляти Сашка повернутися додому.
Дівчинку з пологового будинку Сашко прийняв, платив аліменти справно, і відвідував на свята та вихідні, коли вдавалося приїхати на батьківщину, у своє маленьке містечко.
Через чотири роки Сашко знову одружився. Цього разу він вибрав жінку зі спокійним характером, поступливу та скромну.
У неї був син від першого шлюбу. Валя чимось нагадувала йому Ліду. Тільки все одно була іншою. І цю різницю Сашко завжди відчував, ніби розумів, що вище за ідеал Ліди немає нікого на світі.
Коли мати питала Сашка про особисте життя, про те, як йому у новій родині, то він відповідав:
– Нормально. Все нормально, мамо…
– Нормально? І все? – зітхала мати і сумно кивала. – Що, все Ліду згадуєш?
– Та що згадувати? – відвертався Сашко. – У нас же й близько нічого не було. Тільки…
– Що тільки? Дружба дитяча – це одне. А кохання – зовсім інше. Напридумував собі Бог зна що, а тепер переживаєш сам і дружин своїх щасливими не робиш… Живи сьогоднішнім днем і цінуй, що маєш, синку.
– Не хвилюйся, мамо, у нас все добре, – знову повторював Сашко і їхав…
Але і з другою дружиною у Сашка не складалося щастя. Начебто й причепитися нема до чого, начебто б і все добре, але якось прісно.
Ось точно – без іскри, без почуття. Немов за потребою жили, щоб просто мати сім’ю.
Можливо, тому й загуляла його Валя після десяти років шлюбу, на що ніяк не очікував Сашко.
– Отак, а тихенька була ж… – тільки й сказав він дружині, подаючи заяву на розлучення. – Зрадниця ти, Валентино. Я тобі Василька допоміг на ноги підняти. Хлопець мене батьком називає. А ти…
Вони розлучилися спокійно, більше ні про що не говорили. Із Васильком Сашко не припиняв спілкуватися, як і зі своєю донькою від Віри – Оленкою.
А якось приїхав Сашко до батьків в гості. Він взяв у матері велику торбу і зібрався йти на базар купити продуктів.
– Ще ковбаски купи домашньої! – гукнула йому вслід матір. – Там свіженька на ринку зажди!
– Добре, мамо! – сказав він і вийшов на вулицю.
Сашко уже майже все купив і вже збирався йти додому, як раптом його увагу привернула якась жінка.
Він придивився до неї і так і застиг з торбою в руках.
– Цього не може бути, – тільки й пробурмотів він.
Це була Ліда!
Сашко дуже розхвилювався. Ліда була такою ж… Чарівною і милою.
– Доброго дня, Лідочко, – підійшовши до неї прошепотів Сашко. – А ти чому в чорному одязі?
Ліда якось байдуже глянула на нього.
– Доброго дня, Сашко, рада тебе бачити. Чоловіка я я поховала… Ось уже як вісім місяців… Так… Все не можу зняти це чорне… Важко…
– Ходімо разом, нам же ж по дорозі? – Сашко взяв у Ліди з рук сумку.
– Та не зовсім, адже я давно в іншому кінці міста живу, в новому районі, – відповіла Ліда.
– Я й туди тебе можу провести, якщо дозволиш. Хоч поговоримо. Га? – попросив Сашко.
І погляд його був таким благальним, що Ліда кивнула.
Сашко дізнався, що Ліда живе зараз з дочкою–студенткою.
Після зустрічі з Лідою Сашко підбадьорився. Він знову був закоханий у Ліду й боявся тільки одного – втратити її.
Просумувавши близько двох тижнів, він приїхав до батьків і сказав на кухні матері:
– Мамо, я з Лідою хочу одружитися. Як гадаєш, чи погодиться вона?
Мати глянула на сина і зрозуміла, що він не жартує. Сашко був білий, він помітно хвилювався, змарнів.
– Ану, сідай за стіл. Супчику мого поїж, тоді говорити з тобою стану. На людину не схожий. Та що з тобою? – строго відповіла мати.
Сашко із задоволенням поїв і запитливо дивився на матір, чекаючи на її підтримку.
– Ти стільки разів уже помилявся, що можна і знову щастя спробувати. І в кого ти у нас такий однолюб вродився? Іди до Ліди, тільки сумує вона ще дуже. Чоловіка вона любила. І будь не нав’язливим, а надійним другом. Їй нині опора потрібна. Якщо знайдеться в її серці місце для тебе, то й будете щасливі. Але не квап її…
Сашко без слів обійняв матір і пішов до Ліди. Він подзвонив їй, що хоче поговорити і попросив зустрічі у парку в центрі міста.
Ліда прийшла на зустріч, розуміючи наміри Сашка. Це було видно з його погляду. Тому, коли він, хвилюючись, простягнув їй квіти і почав говорити про свою самотність вже два роки, Ліда зупинила його:
– Сашко, я все розумію, я бачу. Так дивно, що ти раптом вирішив…
Сашко побілів. Він, попри свою сором’язливість, зупинив її промову відчайдушним поглядом і сказав пошепки:
– Ні, ні, ні… Вислухай. Прошу тебе. Якщо я зараз не скажу тобі всього… Ти не зрозумієш.
Ліда замовкла і присіла на лавку.
– У юності я з дурості втратив тебе. Проґавив, не вміючи порозумітися з тобою, та мені було й рано. Але я завжди любив тебе. Тебе одну.
Ти можеш мені не вірити. Моя перша дружина – це лише непорозуміння і бажання забути тебе. Але нічого не сталося.
Друга дружина сама не витримала мого рівного, спокійного, чи не батьківського ставлення…
Там не було кохання. Розумієш? Я завжди всіх жінок порівнював з тобою. І вони не винні, що порівняння було не на їхню користь.
Просто ти – найкраща. Не лише для мене. Ти просто така одна. І я тебе не можу знову втратити, Лідо… Виходь за мене!
Деякий час вони мовчали. Сашко теж сів поруч. Він виговорився і чекав бодай одного слова від Ліди.
Ліда дивилася на нього і розуміла його стан.
– Якби я не знала тебе з самого дитинства, Сашко, я не повірила б тобі. Але ти – дуже добрий, чуйний і завжди був сором’язливим і скромним.
– Що це означає? – хрипко спитав Сашка, дивлячись собі під ноги.
– Це означає, що мені потрібен час. Ось і все.
– Я буду чекати. Скільки? – запитав Сашка.
– Сама не знаю… – прошепотіла Ліда і зітхнула. – Але ще рано. А тобі дякую. Я хоч знатиму, що є людина, якій я потрібна. Це дуже важливо для мене.
– Але ж ми будемо разом? Зараз хоч би як друзі? Я не можу й думки припустити, що хтось інший сподобається тобі… І ти…
– І я такої думки не хочу припускати. Це чесно, – відповіла Ліда. – Ти тільки не поспішай…
Вони розійшлись. Сашко поїхав В область, йому треба було працювати. Але він і не думав надовго залишати Ліду.
Тепер він усі вихідні був біля неї. Приїжджав із гостинцями, завалював подарунками. Ліда соромилася такої швидкої появи у неї залицяльника.
– Сашко, давай зустрічатися не біля будинку. Сусіди осудять. Нехай хоч рік мине, будь ласка…
– Як скажеш. Мені б тільки бачити тебе. Ходімо до мене, я тебе познайомлю з кішкою Ларискою.
Вона така красуня. У мене зараз два тижні відпустки. Батьки в санаторії. Так що кішку треба годувати і розважати.
Заодно оціниш ремонт, який я там затіяв.
Того вечора Ліда не пішла додому. Вона залишилася у Сашка.
А коли батьки Сашка повернулися, то одразу помітили зміни в настрої сина.
Сашко ремонтував коридор, наспівував щось собі під ніс, насвистував, у квартирі було чисто і стояли квіти у двох вазах.
На запитання матері, Сашко урочисто сказав:
– Так! Мамо, так. Ми живемо з Лідочкою. У нас все чудово.
– Ось варто було нам з тобою поїхати, як син знову одружився, – засміявся батько.
– Та ні, тату, вона категорично проти розпису. Але я стоятиму на своєму.
– Правильно вона вирішила, – сказала мати. – Досить дрова ламати, поживіть, а потім і зважиться все само собою.
– Добре б, – сказав Сашко. – Найголовніше, що вона їде зі мною післязавтра. До мене перебирається.
– Молодець, Сашко, – знову порадів батько. – Скромний, скромний, а лямку свою тягне куди треба. Правильно. Сподобалася жінка – не пропускай.
– Ох, він уже давно за нею сохне, – махнула рукою мати.
Перед від’їздом Ліда з Сашком обідали зі своїми батьками, які давно знали один одного по-сусідськи. Ці посиденьки були на кшталт батьківського благословення.
З того часу пройшов не один десяток років. Сашко і Ліда досі разом. Вони з ніжністю і повагою ставляться один до одного, ніби все життя були разом, немовби й не було між ними тих років розлучення: з дитинства до зрілих років.
Дітей та онуків вони не поділяють. Усі люблять бувати у них в гостях: і Сашка рідні, і Ліди.
Сашко інакше як Лідочка свою дружину й не називає.
Здається, і не старіють обоє. І радіє Ліда, і ходить до церкви.
– Свічки ставлю, молюся і дякую Богові за свою долю, – говорила вона якось матері Сашка. – Хоч і відібрав у мене поганий випадок чоловіка, так послав Господь гідну і люблячу людину. Такого, кого я знала з дитинства… Треба ж. Ось як буває…