Тетяна накрутила голубців, зробила салатик, дістала сметанку й накрила на стіл.
Раптом почувся звук ключа в замку і на порозі зʼявився її чоловік Микола.
– Ой Микольцю, привіт! – кинулась до нього Тетяна. – А я тут голубців накрутила, мий руки й сідай до столу!
Микола якось дивно глянув на Тетяну і мовчки сів за стіл.
– Тетяно, я маю тобі дещо сказати, – раптом почав він. – Я йду від тебе… У мене є інша жінка і вона чекає від мене дитину.
Тетяна аж присіла від несподіванки.
– Так що виходить, весь цей час ти жив на дві родини? – запитала ошелешена таким сюрпризом жінка.
– Тепер це не має значення! – з викликом відповів Микола.
– Ах, не має! – сказала Тетяна і спокійно пішла збирати його речі.
За кілька хвилин Тетяна викинула дорожню сумку й валізу з речами Миколи у коридор. Зрадник у цей момент незворушно попивав на кухні каву.
– Ах, так, вибач, чашечку твою забула! – сказала Тетяна, забрала в нього чашку, вилила каву і кинула її в сумку.
Микола стояв мовчки, забувши всі слова на світі, і тільки кліпав білими віями.
– Все! – вклонилася Тетяна. – Концерт закінчено! До побачення! – і вона вказала Миколі на двері.
І тільки коли його кроки затихли десь унизу, а під’їздні двері голосно гримнули, Тетяна дала волю сльозам…
…З того часу минуло два роки. Два роки туги й самотності. Практично у кожному чоловікові, який зустрічався жінці на шляху, вона бачила брехуна і, як згодом з’ясувалося – не безпідставно.
А тут ще в компанії, де працювала Тетяна, почалися фінансові труднощі, і напередодні прийдешніх скорочень дівчина вирішила звільнитися сама.
– Хм, схоже чорна смуга в моєму житті закінчилася! – подумала Тетяна, коли практично на всі відправлені нею резюме прийшли позитивні відгуки.
Таким чином, всього за тиждень пошуків вона знайшла те, що шукала – гідну роботу біля будинку з досить хорошою зарплатою.
Підбадьорена таким поворотом, Тетяна вирішила, що якраз пішла така удача – якраз пора загадувати бажання.
А найзаповітнішим бажанням жінки була велика, дружна сім’я, центром якої була дитина.
Адже вік дівчини наближався до тридцяти, а мрії, так і залишалися мріями. Таня заплющила очі й тричі, як у дитинстві пошепки повторила:
– Хочу велику сім’ю й дитину!
На новій роботі Таня швидко влилася в колектив. Людиною вона була веселою, компанійською.
Та й колеги виявилися доброзичливими і ніколи не відмовляли новенькій співробітниці у допомозі з будь–якого питання.
Тут же на роботі вона познайомилася і з дуже симпатичним чоловіком.
Треба сказати, що Василь був якраз на смак Тетяни: високий, завжди акуратно одягнений, світло–русяве волосся, блакитні очі.
Крім того, він сам проявляв до неї увагу. Чоловік завжди з’являвся вчасно. Щойно дівчина в пошуках допомоги розсіяно підводила очі від комп’ютера, як він відразу опинявся поруч.
– Василю, ви мій рятівник! – вдячно казала йому Тетяна.
Таня взаємністю Василю не відповідала, але й не відштовхувала від себе остаточно.
– Треба до нього просто придивитися! – думала дівчина. – А там видно буде…
…Василь у їхній компанії обіймав посаду начальника відділу продажів, і Тані, зважаючи на свої обов’язки, доводилося з ним часто контактувати і їздити на різні зустрічі.
І ось одного разу, після однієї з таких зустрічей з клієнтами, Василь довіз Таню своєю машиною додому і, прощаючись біля під’їзду, пригорнув її до себе й поцілував.
Поцілунок виявився настільки несподіваним і пристрасним, що дівчина навіть розгубилася.
З одного боку – що приховувати, Василь їй подобався. А з іншого боку – дівчина розуміла, що якщо новий роман раптом закінчиться розлукою, то їй доведеться звільнятися, а роботу вона втрачати не хотіла.
– І взагалі, всі ці службові романи ні до чого доброго не ведуть, – думала вона.
Проте, Василь з кожним днем ставав наполегливішим, і дивився на Таню закоханими очима.
А дівчина була настільки самотня, що незабаром здалася під його натиском.
Між ними склалися близькі стосунки.
На роботі вони приховували свій роман: ні Василь, ні тим більше Тетяна пліток у колективі не хотіли.
І в офісі вони собі не дозволяли ніякого флірту, дотримувалися пристойності і поводилися навмисно відчужено один від одного.
А зустрічалися зазвичай у Тані вдома, де й віддавалися почуттям…
Однак незабаром у Тетяни з’явилися деякі підозри щодо свого коханого.
– Дивно якось все! Ночувати він у мене ніколи не лишається, разом ми ніде не буваємо! Чи не одружений він часом? – думала дівчина.
Тетяна добре пам’ятала свій стан, коли дізналася, що колишній чоловік жив на дві родини.
Вона нікому не хотіла пережити таке. Тому якось дівчина так у Василя й запитала:
– Я щось все думаю, а чи не одружений, ти, любий?!
Коханий дівчини, миттєво вловивши в її голосі осуджуючі нотки, так само миттєво відповів:
– Ні! Ну що ти! Просто вдома на мене чекає мати, вона дуже слаба, тому я не можу приділяти тобі багато часу. Мені дуже шкода…
Від такої заяви, Таня перейнялася до коханого ще більшою повагою.
– Який молодець! Він доглядає слабу маму! А я придумала тут собі… – сварилася на себе жінка.
Але, як згодом виявилося, її переживання виявилися зовсім не безпідставними…
Одного разу до них в офіс зайшла дуже симпатична дівчина, яка запитала про Василя. Секретарка Рита, біля якої Тетяна саме в цей момент стояла, пояснила дівчині, де його шукати.
– Хто це? – поцікавилася Таня. – Ти її знаєш?
– Звісно знаю! Це Лілія, цивільна дружина Василя! Вона колись у нас працювала. Дуже мила дівчина! У них і малюк є Мишко! Такий хороший хлопчик… – радісно щебетала Рита і раптом, глянувши на Тетяну, осіклася.
Жінка побіліла і стояла ледь не плачучи.
– Таню, тобі недобре? – заметушилася секретарка.
– Так, Риточко, щось мені недобре! Я потім зайду…
Дізнавшись про такий підлий обман, Таня зовсім засмутилася. Дівчина не знала, як поводитися і що робити. Вона ледь допрацювала до кінця робочого дня.
– Мені потрібно взяти перерву! Я мушу зупинитися і подумати, що робити далі! – вирішила Тетяна.
Наступного дня вона, не зустрічаючись із Василем, зайшла у відділ кадрів, взяла на тиждень відпустку за свій рахунок, пояснивши все непередбаченими сімейними обставинами, і поїхала до матері в село.
Цілий тиждень, Таня намагалася насолоджуватися спокоєм і відпочинком, але почувала себе погано, не тільки морально, а й фізично.
Навалилася якась втома…
– Я, напевно, слаба! – думала дівчина.
Повернувшись до міста, Таня негайно звернулася до лікаря, оскільки її стан не покращувався.
– Вітаю вас! Ви вагітна! – радісно оголосив їй лікар.
Таня, почувши таке не знала, чи їй плакати, чи сміятися.
–Ви не раді? – запитав лікар.
– Просто я так довго чекала цього, що трохи розгубилася! – усміхнулася дівчина.
Тетяна йшла осінніми вулицями міста, насолоджуючись мальовничими, різнокольоровими пейзажами, на повні груди вдихаючи свіже повітря.
– Я щаслива! Я скоро стану мамою! А Василь… Ну що Василь… Йому про це не обов’язково знати. Сьогодні ж скажу йому, що ми розлучаємося…
Таня, по дорозі на роботу, обмірковувала всі ті слова, які повинна сказати людині, в яку так безоглядно і необережно закохалася. І який так нахабно обманював її весь цей час.
Але життя розпорядилося інакше: говорити нікому і нічого не довелося…
Сталося лихо… Василь їхав машиною і… Його не стало…
Тепер його портрет у жалобній рамці було виставлено на вході в офіс…
Таня так розхвилювалася від цієї звістки, що так і застигла біля портрета коханого.
Тетяна довго лежала на збереженні, а після виписки з лікарні, вирішила, що зробить усе, щоб її малюк народився і виріс щасливим, чесним та відповідальним чоловіком.
Жінка звільнилася з роботи, зібрала речі, здала свою квартиру в оренду і поїхала жити в село до матері.
– Мамо, я чекаю дитину! Його батька не стало! Будь ласка, більше не питай мене ні про що! – плакала вона у мами на плечі.
А мама й не питала. Вона просто обняла дочку, і заспокоювала її:
– Нічого, доню, ми з тобою впораємося і все буде добре! Ми ж разом.
Розмірене сільське життя Тані навіть подобалося і вона швидко звикло до свого нового стану.
У Тетяни народився хлопчик Максим. Гарний, здоровий і міцний малюк.
Мати й бабуся не могли натішитися на маленького пустуна. Дитина розвивалася швидко, рано почала ходити і говорити.
Максимчик був такий спритний і життєрадісний, що за ним було потрібне око й око. Добре, мама Тані у всьому допомагала дочці.
Але чим старшим ставав малюк, тим важче було за ним стежити. А крім того, він постійно запитував:
– А тато? Де тато?
– Поїхав! – відповідали мати й бабуся.
Одного разу, коли хлопчикові було років п’ять, він зник просто з двору. Мати з бабусею оббігали всі його улюблені місця… Ніде його не було…
Дві жінки вже плакали, як у хвіртці зʼявився Максим, який вів за руку якогось чоловіка.
Поки жінки уважно вдивлялися в обличчя незнайомця, намагаючись визначити хто це такий, Максим зупинився посеред двору і оголосив:
– Це мій тато!
Таня спробувала пояснити малюкові, який насупився, що він помиляється.
Але чоловік раптом засміявся:
– Ну, а чому ні?!
І тільки тут, почувши голос, Таня з Ганною Василівною впізнали незнайомця.
– Та це ж Сашко, сусід наш! Невже не впізнаєш! – раптом сплеснула руками Ганна Василівна.
–Та де вже тут згадаєш Виїжджав він хлопцем зовсім молодим, а тепер он який дядечко! З лисинкою! – усміхнулася Тетяна.
Сашко посміхнувся:
– Є трохи! Ось, вирішив повернутися в рідні краї! Душа покликала.
З’ясувалося, що Сашко має свою, хоч і невелику фірму, якою він керує дистанційно. Тільки іноді буває там проїздом.
Через рік Сашко й Тетяна побралися, а ще через два роки, у Максима зʼявилася ще й сестричка Оксанка.
Таня щаслива – її мрія про велику родину збулася і вона впевнена, що тепер у неї попереду дуже широка біла смуга!