Яна підхопила паперовий пакет із химерними візерунками і, посміхаючись, вийшла з магазину.
Вона завжди раділа, коли йшла в гості до Наталі, своєї подруги з минулої роботи.
Так, Яна тоді звільнилася і вирішила працювати вдома. Чоловік увесь час був у роз’їздах, мама багато була слаба. З донькою допомагати було особливо нікому.
Рішення далося нелегко, але зараз вона не шкодувала. Роботи було достатньо і іноді вона навіть засиджувалась до глибокої ночі.
Грошей вистачало, щоб жити не гірше за інших. Хотілося, звісно, і на море їздити щороку і переїхати з їхньої тісної квартирки в більшу квартиру… Але поки що це були тільки мрії. Не всім так пощастило, як її Наталці.
З роботи Яна тоді пішла, але спілкуватись жінки не перестали. І ось сьогодні Наталя знову запросила Яну в гості, на жіночі посиденьки, як вони їх називали.
У пакеті лежали солодощі і подарунки для дітей Наталки. Вони завжди із задоволенням зустрічали тітку Яну і вона не могла прийти з порожніми руками.
Оксанці нещодавно виповнилося п’ятнадцять, зовсім доросла.
Їй презенти було вибирати особливо важко. Однак Яні завжди вдавалося порадувати дівчину. Молодшому Сергійку було вісім і він радів будь–якій приємній дрібничці.
Особливо він любив машинки, як і будь–який хлопчик. У нього навіть був таксопарк, як він називав невелику дворівневу будову у своїй кімнаті, яку змайстрував разом із батьком.
Яких тільки машин там не було! Хлопчик чудово знав усі марки, розбирався в характеристиках і мріяв про той день, коли зможе отримати права.
Яна дуже любила приходити у гості до цієї родини. Завжди тішилася за цю міцну дружну сім’ю і наводила як приклад знайомим.
Як тільки Яна зайшла в будинок, назустріч їй кинувся рудий песик, а потім ліниво вийшов кіт. Жінка погладила і того, й іншого, а потім підвела очі на усміхнену Наталку.
– Як доїхала?
– Та нічого. Дороги погані, звісно, добиралася до вас довше, аніж розраховувала. Далеко ви забралися, але місце… Просто неймовірне! Щоразу їду й насолоджуюсь краєвидами. А повітря! Не те що в місті, навіть порівняти не можна.
– Так, у нас добре. Треба вам продати квартиру і поряд з нами купувати будиночок! У нас саме сусіди з’їжджають.
– Мрії–мрії, Наталко. Де взяти стільки грошей? Віктор все у відрядженнях, живемо вже як чужі, коли він приїжджає. Ось і зараз. Приїхав. А говорити нема про що. Відвіз Риту до свекрухи і ніби зітхнув з полегшенням. Не знаю, чи довго я так не витримаю. І грошей все одно не вистачає.
Наталка обняла Яну за плечі.
– Це просто такий період, люба. Він же сам казав, що допрацює до кінця року за таким графіком і його переведуть на нормальний. Буде поряд, все налагодиться.
– Ох, твої б слова та Богу у вуха. У вас он з Ігорем… Так усе добре. Я завжди як приклад вас приводжу. Кажу, буває ж, що половинки знаходять один одного. Ви, напевно, взагалі не сваритесь.
– Ну як же ж, сваримося. Як і всі. Просто йдемо на компроміс, от і все.
– А квіти й сюрпризи? Мій хоч раз мені щось подарував. Хоч би трояндочку якусь. Ні, ти мені вже не кажи. Любить тебе Ігорчик, і дітей любить. Просто душі не чує в них. А мій поїхав і все…
Двері відчинилися і з’явився Ігор. У руках у нього був мініатюрний кошик з яскравими квітами.
– О, Яночко, а я й не знав, що ти у нас! Радий тебе бачити.
А потім підійшов до дружини і ніжно поцілував у щічку.
– Це тобі. Побачив і не зміг пройти повз, – він продовжив її цілувати і Наталя зі збентеженою усмішкою відсторонилася.
– Ігорчику… Яна на мене чекає. У нас дівич-вечір!
– Все–все, дівчатка, не затримую вас!
Він жартівливо підняв руки і пішов у вітальню.
– А де Оксанка з Сергійком?
– Оксана у подруги ночує, а малого до мами відправила. Бо з ними спокійно не посидиш!
– Подарунки передай же ж, не забудь.
– Звісно! А тепер ходімо. Я тортик спекла, фруктів нарізала!
…Минуло два місяці з тієї їхньої зустрічі. Подруги регулярно зідзвонювалися, але зустрітися все не виходило. То одне, то інше…
…В той день Яна вже спала, як раптом на тумбочці задзвенів телефон. Яна сонно глянула на екран. Дзвонила Наталя.
– Дванадцята ночі… – ахнула Яна. – Що ж там таке в неї?
Яна стривожено взяла слухавку. Невже щось трапилося?
– Привіт, Наталочко! – сказала вона.
У слухавці раптом почувся плач…
– Наталочко, що сталося?! – Яна аж присіла на ліжку. – З дітьми щось?
– Ігор… Мені зрадив…
Яна не вірила своїм вухам.
– Що–о? – Яна ледь не впустила телефон. – Ігор? Наталю? Зрада? Та не може бути!
– Наталко, заспокойся. І розкажи по порядку. З чого ти це взяла? Може, ти щось не так зрозуміла?
– Все так, Яно! – закричала її завжди спокійна та розважлива подруга. – Він сам розповів…
– О, Боже… – тільки і змогла вимовити Яна. – Ти одна? – вона не уявляла, що робити, як допомогти своїй подрузі.
– Ні, він удома, а я закрилась у ванній. Діти ні про що не здогадуються. Слухай, здається, Сергійко прокинувся, він заслаб трохи. Ти зможеш завтра приїхати? Я попрошу Ігоря пожити у мами, не можу його бачити.
– Звісно! Завтра я в тебе. Наталко… Тримайся там. Будь ласка! Я з тобою…
Подруга схлипнула, прошепотіла «дякую» і скинула виклик…
…Усю дорогу лив неприємний дощ і Яна подумала, що погода якнайкраще відображає настрій.
Вона ніяк не могла повірити, що таке могло статися у цій прекрасній родині. Адже вони завжди жили душа в душу! З яким поглядом дивилися один на одного! Що, ну що могло сприяти зраді Ігоря?
Наталка відчинила двері. У халаті, з неохайним пучком на голові і з червоними очима, вона ніби постаріла на десять років.
– Оксанка про щось здогадується. Приховувати довго не вдасться, – сказала вона і розплакалася.
Яна міцно обійняла подругу, а потім вона вийшли на теплу скляну веранду, де так любили сидіти.
Звідти відкривався чудовий краєвид на доглянутий садок, у який Наталя й Ігор вклали стільки сил.
Яна зітхнула. У них стільки всього! Діти, будинок, купа спільних захоплень…
Як же можна було одним безглуздим вчинком перекреслити все це?
Наталка довго сиділа, дивлячись в одну точку. Нарешті важко зітхнула і промовила.
– Так банально, Яно, не повіриш. У них на роботі молода співробітниця. Мужики, звісно, одразу задивлятись почали. Он Сашко заїжджав нещодавно. Олечка те, Олечка це. Олечка! Уявляєш?
Ну Ігор все посміювався. Тобі, каже, турбуватися нема про що.
Це нехай Сашка дружина турбується – адже він уже Олечку додому регулярно підвозить.
А Ігорчик мій ніби ні при чому. Не на його смак вона. І що ти думаєш?
Олечка вибрала його! Скільки мені Сашко потім зізнань зробив, про які я й не підозрювала.
Що весь офіс за Олечкою сох, а вона Ігоря мого обрала.
Каву йому тягала, фліртувала, запрошувала. Ну треба віддати йому належне! Чоловік рішуче протистояв такому.
А на корпоративі розвеселився і все… А потім прийшов додому і все це мені розповів! Може, пожаліти мені його тепер? Йому ж нестерпно! Він не розумів, що робить. Він мене кохає, а не її!
Наталя знову розплакалася. Яна навіть не знала, що тут можна сказати. Слова підтримки порожній звук. Не допоможе. Адже тепер тільки Наталка сама може вирішити, що далі.
– Наталю, – обережно почала вона. – Ти тільки не гарячкуй. У вас діти! Ви любите один одного! Він помилився…
– Помилився?! – скочила Наталя. – Так ти це називаєш?! Може, ти ще зраду виправдовуєш?!
– Ні, Наталю, не виправдовую, але… Чоловіки помиляються і можливо, варто пробачити. Якось забути…
Наталя різко встала.
– Тобі краще піти. Вибач, Яно. Мені не до гостей…
Яна й сама не розуміла, чому їхні стосунки так різко зіпсувалися. Невже подруга вважала, що вона взяла сторону Ігоря?
Тільки коли дзвонила, весь час тепер відчувався якийсь холод. Відчуження. Сама Наталя не дзвонила. І через якийсь час спілкування взагалі зійшло нанівець.
Через спільних знайомих Яна дізнавалася про новини про Наталю.
Адже дуже переживала. Через кілька місяців відчуження, Наталя зателефонувала сама.
– Яно… Привіт. Вибач, сама не своя була від усього. Приїдь, посидимо як раніше…
Тільки як раніше вже не вийшло. Наталя запустила садок і будинок зустрічав непривітною тишею.
Тепер тут було якось сіро й похмуро. Навіть кіт із собачкою не оживляли картини.
Очі подруги наче згасли. Вона вийшла назустріч не як зазвичай в кольоровій сукні, а в сірому розтягнутому светрі та легінсах. Обличчя теж ніби набуло сірого відтінку.
Вони пили чай на веранді, а Яна не знала, з чого почати. Наталя заговорила перша:
– Я не пробачила його, Яно… Я довго думала – то виставляла, то брала назад.
А потім заспокоїлась. Стало все одно. І ніби стало легше. Розплутала я цей клубок.
Оксанка ще нічого, але Сергію від усього цього було дуже недобре. Одним словом ми розлучаємося… Живу далі, Яно. Вибач, що я отак от зникла. Розізлилася я тоді на тебе! І на весь світ я тоді злилася! А вже ця Олечка! Ох, як же я її незлюбила!
Зараз все пройшло. Мені взагалі зараз якось все одно. У душі порожнеча. Може, воно й на краще. За Сергійка переживаю. Але йому начебто краще…
Яна похитала головою. Може, згодом Наталя стане колишньою? Адже час лікує, кажуть? Але поки що вона розуміла, що від колишньої Наталки не залишилося й сліду…
Вони сиділи недовго. На душі було важко і говорити особливо не було про що.
Яна впіймала себе на думці, що з полегшенням сідає в машину.
Повертатися до цього похмурого місця більше не хотілося.
Але Наталя для себе все вирішила. Вона була впевнена, що вчинила правильно. А життя ще налагодиться… В цьому вона не сумнівалась.