Тоня сіла на диван відпочити, як тут хтось подзвонив у двері.
– Андрійку, відкрий будь ласка! – гукнула вона чоловіку.
Андрій відкрив двері і аж стрепенувся. В коридор по–хазяйськи зайшла його теща! В руках вона тримала дві важкі сумки з продуктами.
– Ну привіт, зятьку! – заспівала вона єлейним голоском. – А де моя люба вагітна донечка?
Андрій мовчки показав рукою. Олена Василівна поставила сумки і попрямувала в кімнату.
Вона приїхала відвідати Тоню за кілька днів до терміну пологів.
– Все для дитини купили? – строго запитала Олена Василівна у зятя, перебираючи в руках пелюшки й сорочечки майбутньої внучки.
– Та все, мамо, все, – відповіла за чоловіка Тоня, притримуючи руками свій величезний животик. – Ти, будь ласка, не хвилюйся.
– Як же мені не хвилюватись? – зітхнула нервово Олена Василівна. – Я ж ночами не сплю, за тебе переживаю. До речі, майте на увазі, ми з батьком ліжечко вам уже купили. Як тільки народиш, одразу до вас привеземо. Раніше, кажуть, не можна таке в будинок привозити.
– Мамо, ти це вже казала, – кивнула Тоня. – Як тільки народжу, Андрійко одразу вам віддзвониться.
– У мене в пологовому будинку знайома, – махнула рукою нервово Олена Василівна. – Я її попередила, що тебе днями привезуть. І сказала, щоб вона мені одразу після пологів зателефонувала. Бо поки твоєму Андрію додзвоняться, поки він мені передзвонить, стільки часу мине.
– Та що ви говорите?! – усміхнувся Андрій. – Я ж сам там… На пологах буду присутнім. Отже, це я вам повідомлятиму новину, а не хтось інший.
– Як це ти будеш бути присутнім?! Де?! – теща так і застигла від несподіванки, і з подивом подивилася на дочку. – Тоня, ти що, зовсім вже, чи що?
– Чому зовсім? – усміхнулася Тоня. – Зараз багато чоловіків так роблять. Андрійко хоче бути присутнім при народженні доньки, і я цьому тільки рада.
– Ні! – ахнула Олена Василівна. – Тоня, тільки не це! Благаю тебе, не допускай такого! Ти що хочеш, щоб наша дівчинка налякалася?
– Що значить налякалася? – напружився Андрій. – Ви на що натякаєте?
– Я не натякаю! Я прямо кажу, що твоєю бородатою фізіономією можна налякати навіть дорослу людину. Коли ти мені двері відчиняєш, я аж здригаюся.
– Мамо, припини чіплятися до Андрійка! – невдоволено вигукнула Тоня. – Нині борода в моді.
– А до чого тут ваша мода? Наша маленька дівчинка, коли народиться, адже вона знати не буде, що це зараз мода така. Вона відразу побачить перед собою таке бородате, і злякається. Дитина з народження має бачити тільки прекрасне. Ясно вам?
– Але ж я буду в масці! – сказав Андрій.
– Тоді буде ще гірше. З маскою в тебе вийде он яка фізіономія – ширша за телевізор! – і теща, як рибалка, розвела руки в сторони.
– Добре! – вигукнув Андрій. – Якщо ви хочете, я можу заради такої справи поголитися! Прямо зараз можу.
– І не тільки у твоїй бороді справа, – видала раптом теща. – Батьки взагалі не повинні бачити, як народжуються їхні діти. Це я точно знаю.
– Що ви знаєте? – здивувався Андрій. – Навпаки, фахівці стверджують, що чоловікам при пологах бути дуже корисно. Батьки потім відповідальніше ставляться до своїх дітей. Я також хочу бути відповідальним батьком. Вам зрозуміло?
– Відповідальним батьком бути добре… – закивала теща. – Але тільки ви ще життя не знаєте, тож у казки вірите. А в мене, між іншим, моя мама, Тоніна бабуся, влітку просто у полі народилася. Під кущиком. І пологи у бабусі приймав мій дідусь, власноруч. І знаєте, що потім вийшло?
– Що? – хором спитали Тоня з Андрієм.
– А те, що дідусь моїй мамі своєю уважністю та відповідальністю прямо набрид. На решту всіх дітей – а їх у нього крім мами ще шестеро було – на всіх крізь пальці дивився.
А з мами постійно очей не спускав. Як що так відразу:
– Куди пішла? Що вдягнула? Скільки отримала? Чому матері не допомагаєш? Я каже, тебе власноруч народив і тому несу за твою долю особливу відповідальність. Бабуся обурювалася, кричала на нього – дай дівці спокій. Набридла вже твоя опіка. Але поки мама заміж не вийшла, так і терпіла його настирливу увагу.
– Хіба це терпіти треба? – здивовано спитав Андрійко. – Просто ваш дідусь вашу маму дуже любив. І все.
– Так? – теща хитро подивилася на зятя. – А чого ж ти тоді злишся, коли я твоєю Тонечкою досі опікуюся? Адже злишся? А я ж її мама. Але якби ще й тато Тоні нею так само опікуватись почав, що б ти тоді нам сказав?
– А те, що вона вже заміж вийшла, – розгубився Андрій. – Поопікали й досить. Тепер моя черга прийшла.
– Але ж ми її любимо. Дуже любимо.
Андрій невдоволено глянув на тещу і промовчав…
…На пологах він наступного дня таки не був присутнім. Сидів у квартирі у тещі з тестем, і здригався від кожного телефонного дзвінка.
А коли, нарешті, подзвонили і сказали, що пологи пройшли чудово, він пробурмотів:
– І все одно, я своєю донькою опікуватимусь… Тому що я її вже сильно–сильно люблю…
