Поліна з дитинства була гарненькою. Невисока, світловолоса, фігурка, те що треба на і обличчя красуня.
Після закінчення університету вона залишилася працювати в столиці.
От тільки з особистим життям у неї не клеїлося. Чоловічої уваги не бракувало, ось тільки заміж ніхто не кликав.
А їй уже ось–ось тридцять…
Спочатку вона жартувала, що поспішати немає куди, встигне. А потім засумувала…
– Може, наврочив тобі хто? Згадай, кому дорогу перейшла? – запитувала подруга матері на минуле Різдво.
– Я нікому дорогу не переходила, чужого не брала, родину не руйнувала, – впевнено відповіла Поліна.
– Значить, позаздрив тобі дуже хтось, – впевнено сказала тітка Іра, подруга матері.
Що ж, із цим твердженням Поліна сперечатися не стала. Бувало, що й заздрили їй, навіть дівчата у школі. Від хлопців відбою не було. Вчилася вона добре, але кохання залишала на потім.
Мати виховувала її сама. Не бідували, але й не шикували. Мама добре в’язала. Тонких, теплих, пухнастих модних і яскравих кофтинок у Поліни було не злічити. Мама в’язала й на продаж.
– Іро, що ти говориш? Залицяльників у неї повно. Є з кого вибрати. Тут головне не поспішати, – заступалася за дочку мама.
– Ось саме, що залицяльники. А має бути чоловік, чи на крайній випадок – хороший коханець, – не вгавала тітка Іра.
– А в чому різниця? – запитала невдоволено мама.
Вона не хотіла навіть думати, що її розумниця донька стане чиєюсь коханкою.
– Та ніякої, окрім штампу в паспорті, що важливо для майбутньої дитини. Деякі коханці кращі за чоловіка… – І тітка Іра починала всоте розповідати, як завела коханця, який і квартиру їй купив, і синові освіту дав…
А свого недолугого чоловіка, який гульбанив, вона виставила.
Тоді Поліна вирішила, що більше не поїде до мами на Різдво. Набридли їй ці розмови, одна краща за іншу. А тим часом Різдво наближалося.
Поліна йшла, уважно дивлячись собі під ноги, щоб не підсковзнутися ненароком. Вона відійшла трохи вбік, звільняючи дорогу жінці з дитиною.
– Поліна! – раптом гукнула та й зупинилася. – Не впізнала? Це ж я, Таня! – радісно сказала вона.
– Таня… – Поліна натягнуто посміхнулася. – Тебе й не впізнати. Ти тут тепер живеш? Давно?
– Та вже три роки. Треба ж, як ми з тобою зустрілися. Я чула, що ти… – Таня явно зібралася пуститися в довгі розпитування.
– Твій? – запитала Поліна, намагаючись уникнути розпитувань.
Мами люблять обговорювати переваги своїх дітей.
– Можна подивитися?
– Звісно. Це моя дочка, – у голосі Тані почулася гордість, а погляд одразу потеплішав.
Поліна нахилилася над дитиною. Серед білої хмарки мережив, у рожевій в’язаній шапочці, одягненій до самих очей, спало маленьке диво.
Довгі вії, губки складені бантиком. На Поліну з коляски пахнуло молоком, солодким сонним теплом.
– Красива. На тата схожа? – запитала вона.
– Так. Вона коли народилася… – почала натхненно розповідати Таня.
– Вибач, я поспішаю. Побачимося ще, – сказала Поліна і поспішила геть.
Настрій зіпсувався.
– І треба ж було у величезному місті зустріти її. У школі була сірою, непоказною і непомітною. А дивись ти, заміж вийшла, дочку народила. І щастя прямо через край бризкає з очей. А де ж моє щастя заблукало? Роки йдуть, а я одна… – думала Поліна.
За роздумами вона не помітила, як дійшла додому. Ялинку вона ще тиждень тому вбрала. Тільки перші дні тішилась їй, а тепер вона Поліну дратувала.
Нагадувала, що свято зовсім скоро, а зустрічати нема з ким.
Тільки Поліна перевдягнулась і поставила чайник на плиту, як голосно заграла мелодія мобільника. Дзвонив її Володимир.
– Ти вже вдома, кохана? Я скоро буду! – сказав він.
Поліні захотілося сказати, що вона не вдома, що зайшла до подруги, щоб він не приїжджав.
Перші пристрасні почуття давно минули, залишилася тільки щось на зразок звички.
Він давно розлучився, і Поліна не була причиною, але жили вони з дружиною в одній квартирі, заради доньки, як казав Володимир.
Поліна зітхнула, відповіла, що вже вдома і пішла на кухню готувати вечерю. Володимир приїхав через пів години з пакетом у руках.
– Ось, кохана. А то раптом не вдасться до свят привітати. До корпоративу готуємося, звіт річний потрібно зробити, з дочкою обіцяв на ялинку сходити… – казав він, поки роздягався.
Поліну його турботи зовсім не хвилювали. Вона відкрила пакет і аж присіла. Подарунку вона зраділа…
Жінка дістала з пакету комплект червоної білизни і довгий оксамитовий футляр.
Всередині був золотий ланцюжок із кулоном у формі серця.
– Дякую! – Поліна вдячно поцілувала Володимира в щоку. – Дуже красивий!
Настрій поліпшився.
– Я їсти не буду. Вибач, не попередив, – Володимир потяг Поліну за руки в кімнату…
Володимир довго і вдячно її цілував. Потім підвівся і почав одягатися.
– А скільки років твоїй доньці? – раптом спитала Поліна.
Вона сиділа на дивані, прикрившись простирадлом.
Володимир застиг зі штанами в руках, закотивши очі до стелі, ніби там він міг побачити рік народження дочки.
Одну ногу він вже встиг просунути в штанину. Поліну неприємно вразила інша нога.
Чорна шкарпетка на ній різко контрастувала з білою аж блакитною шкірою з рідким волоссям.
Нога виглядала неприємно холодною. Поліна відвернулася, думаючи, що даресно спитала, хай би спочатку одягнувся.
І що вона знайшла в ньому? Стільки часу була з ним і не помічала, який він їй неприємний.
Адже спочатку вона була готова навіть вийти за нього заміж, якби покликав…
– Десять, здається. Точно, десять, – сказав Володимир, натягуючи штанину на другу ногу.
Поліна пам’ятала себе в десять років худенькою, як тростинка, з тоненькими кісками та великими очима.
Батько пішов від них із матір’ю, коли їй було сім. Доньку Володимира їй стало шкода.
Коли Володимир, нарешті, пішов, поцілувавши її на прощання, вона встала, зім’яла простирадла і віднесла їх у ванну, у пральну машину, а сама стала під душ.
– Більше не впущу його. Досить. Нехай живе із сім’єю, з донькою, – вирішила вона.
У вихідний Поліна виспалася, поснідала і вирішила сходити в магазин, подивитися мамі щось на подарунок.
Першого, чи другого січня все ж таки вона поїде в гості. Нитки для в’язання вона вже купила, але потрібне ще щось.
Чоботи, наприклад, приглянути. У них із мамою однаковий розмір ноги.
Вона йшла і згадувала вчорашню зустріч із колишньою однокласницею.
– Навіть Танька одружилася. З мене вийшла б хороша дружина. Готувати вмію, в’яжу добре. Скільки б я дочці нав’язала всіляких дрібничок красивих, ні в кого таких не знайдеш…
Чому в одних щастя є, а інших воно обходить стороною?
Я ж не мрію про красеня, мільйонера. Просто хочу нормального чоловіка зустріти, щоб був завжди поруч, щоб любив. Хіба я забагато хочу?
Поліна ступила на пішохідний перехід, забувши подивитися на світлофор.
З усіх боків їй сигналили водії, різко зупиняючи машини.
А Поліна йшла через дорогу, не звертаючи на сигнали уваги, тільки втиснувши голову в плечі. Нічого не сталося.
Вона перейшла дорогу і пішла тротуаром далі, не помічаючи, що з очей її течуть сльози, залишаючи на щоках вологі доріжки.
– Ви плачете? Що у вас трапилося? Когось не стало? – дорогу Поліні перегородив молодий чоловік. – Так безрозсудно ризикувати можна лише втративши рідну людину.
Поліна, нічого не розуміючи, дивилася на нього.
– Зрозуміло. Зайдемо? – Чоловік відкрив перед нею двері в кафе.
Поліна слухняно зайшла, зняла пальто й сіла за найближчий столик.
Чоловік торкнувся її руки.
– Яка холодна. Зараз відігріємо, – він покликав офіціанта, і незабаром перед ними стояли дві чашки з кавою, що парувала.
Поліна обхопила долонями свою чашку і блаженно заплющила очі.
– То чого плакала? З чоловіком посварилася? – чоловік перейшов на «ти».
Поліна не помітила цього, як і того, що на столі з’явилися келихи з ігристим.
– Давай, візьмемо трошки, швидше зігрієшся, – чоловік першим підняв келих і відпив половину.
Поліна зробила те саме. Одразу стало тепло та легко.
– Ось це інша справа. Погляд став осмисленим. А я вже думав, біда з тобою сталася. Мене Ігор звуть.
– Поліна… – сказала вона й посміхнулася.
– Що, справді? Мою маму так звали. Розповісти нічого не хочеш?
– Нема чого розповідати. Зустріла колишню однокласницю… – і непомітно для себе Поліна розповіла про своє життя, про Володимира, про маму, яка в’яже гарні речі та продає замість того, щоб в’язати онуці, чи внуку.
Про свої майже тридцять і самотність…
Ігор слухав уважно, не перебиваючи. Потім допив ігристе й сказав:
– Та ти мрія будь–якого мужика. Гарна, хазяйська, в’яжеш. Скільки таких гарних нічого не вміють робити, тільки по клубах вештаються, і по магазинах одягу ходять. Слухай, кидай ти того свого…
– Я його вже покинула. Він має доньку…
– Чудово. Забудь, що було раніше. У мене в минулому теж… Розповім якось, – він глянув на годинник. – Ходімо, я проведу тебе додому. А потім, як годиться, я прийду з квітами, і ми почнемо з тобою нове життя.
Вони зустріли Новий рік разом. Потім разом поїхали до мами на Різдво. Із весіллям тягти не стали й у квітні розписалися…
…Теплим травневим днем, гуляючи парком, Поліна випадково зустріла Володимира.
Він ішов з великою, повною дружиною і такою ж великою донькою, як дві краплі води схожою на маму…
Поліна відвернулася і пошукала очима свого Ігоря. Він квапливо йшов від кіоску з двома пломбірами в руках.
– Ти така гарна в мене, що чоловіки так і задивляються, – сказав Ігор і поцілував Поліну в щоку…
А наступної зими у них народився симпатичний син. І Новий рік вони зустріли вже вчотирьох. Приїхала мама і привезла багато блакитних та білих комбінезонів, шкарпеток і шапочок для онука на виріст.
Якось гуляючи з дитиною, Поліна зустріла Таню. Та вела за руку доньку. Поліна з гордістю показала їй свого сина.
Вона йшла з ним додому і посміхалася. Зараз вона розцілує своє довгоочікуване щастя, приготує вечерю і чекатиме Ігоря з роботи.
А що ще жінці потрібно для щастя?..
