Баба Ніна натирала на тертку кабачки для качок, як раптом відчинилася хвіртка і на подвірʼї зʼявився її внук Іван.
– О, Боже! – ахнула старенька. – Іване, що сталося?! Ти чого не попередив, що приїдеш. Я ж нічого навіть ще не приготувала.
Іван мовчки підійшов до бабусі й похмуро привітався. З хати вийшов дід Микола. Іван мовчки потис йому руку.
– Бабусю, дідусю, можна у вас пожити? – раптом запитав він.
Старенькі аж переглянулися.
– Та що трапилося, Іване?! – не витримала бабуся.
Іван мовчки сів на лавку і закрив обличчя руками. Старенькі не розуміли, що відбувається.
– Ти з батьками посварився? – запитав дід Микола.
– Ага, – кивнув онук. – То я поживу?
– Звісно, живи! – сказала бабуся.
– Але тільки тиждень, – додав дід. – Тобі ж на роботу звідси їздити далеко. Спізнюватись будеш. І все–таки, на якому ґрунті ви примудрилися посваритися?
– На особистому.
Вони зайшли в хату, внук сів у своє улюблене крісло, і заплющив очі, показуючи родичам, що розмовляти він більше не хоче.
При цьому на обличчі у нього з’явився такий жалісний вираз, що бабуся не витримала.
– Іванку, і все–таки, що в тебе трапилося? – обережно спитала вона. – Я бачу, лиця на тобі немає. Щось страшне, так?
– Все нормально, бабусю, – тихо сказав онук. – Просто, мене дівчина покинула…
– Дівчина… – бабуся розуміюче зітхнула. – Кинула… Так… Це важко… Тільки я не зрозумію, а батьки твої до чого? Вони винні в цьому? Так?
– Ні, не винні, – невдоволено відповів Іван. – Але замість того, щоб підтримати сина, вони сміються.
– Як це сміються?
– А так. Сміються і все. Мені здається, вони раді. А мені від цього ще неприємніше.
– Виходить, це з тобою вперше? – спитав дідусь.
Онук з подивом подивився на нього, потім трохи подумав і знехотя відповів:
– Ну так…
– А покинула тебе дівчина чому? – знову поцікавився дід.
– Тому що її інший заміж покликав, – у голосі Івана відчувався розпач.
– І вона погодилася? – ахнула бабуся.
– Погодилася.
– Одразу?
– Так, бабусю, одразу, – онук закрив обличчя руками.
– Так… Майже як у кіно… – раптом хмикнув дід. – Наш Іванко, розумієш, залицявся, квіти їй, напевно, дарував… А вона, раз, і вийшла за іншого. Як її звали? – весело подивився дід на онука.
– Оксана, – онук з підозрою глянув на діда, потім обурено спитав: – А чому ти посміхаєшся, діду? Що тут смішного? У мене, можна, життя руйнується, а вам із батьками весело?
– Мені не весело, Іване, – скоріше почала виправдовуватися бабуся. – Ти не думай, я тебе розумію. І дідусь сміється зовсім не з тебе.
– А з чого?
– З ситуації, – відповів дід. – Смішно ж.
– А що тут смішного? – нервово випалив онук.
– Смішно те, що ти поки що щастя свого не розумієш.
– Якого ще щастя?
– А такого, що в цієї твоєї Оксани вчасно цей наречений з’явився.
– Що значить вчасно? – розлютився Іван. – Та я б цьому типу влаштував! Якби Оксана мене не зупинила, я б йому…
– Ну це зрозуміло, – дід так само весело дивився на онука. – Але ти уяви, що її новий залицяльник з’явився б на рік пізніше. Коли ти вже Оксану за дружину б узяв.
– Тоді б він не з’явився, – твердо сказав онук.
– Це чому ж?
– Я б йому не дозволив.
– Оце й смішно.
– Що смішно? – не розумів Іван діда.
– Те, що ти в цьому так певен.
– Звичайно, певен.
– А ти знаєш, Іванку, що твій татусь твою маму теж у іншого чоловіка забрав?
– Як це? – розгубився, Іване.
– Так само, як у тебе відвели твою Оксану.
– Дідусю, та ти брешеш, – невпевнено сказав Іван, і запитально подивився на бабусю. – Мені такого батьки не розповідали.
– А хто про такі речі синові розповідає? – знизав плечима дід. – А ти знаєш, що і я твою улюблену бабусю теж забрав в іншого? Та ще й в кого відвів!
– Ану, припини негайно! – раптом прикрикнула бабуся на діда. – Сховай свого язика куди подалі!
– Чув, як вона злякалася? – переможно засміявся дід. – Запам’ятай, Іванку – життя молоде, воно за всіх часів одне й те саме.
Дуже воно неспокійне. Поки чоловік знайде свою долю, він стільки разів отримає. Ні, бувають, звичайно, люди, які з першого разу свою пару знаходять.
Але якщо опитати всіх одружених чоловіків у всьому світі, то вийде, що вони своїх дружин обов’язково відвели у когось іншого. І ти теж у когось свою майбутню дружину відведеш.
– Ні… – гордо похитав головою Іван. – Я таку підлість робити не буду. Я не такий.
– Та це ж не підлість, любий, – засміялася раптом і бабуся. – Це життя таке людське. Коли час прийде, все те, що ти називаєш підлістю, долею обернеться. І коханням.
– Коханням? – обурено перепитав онук,
– Так, Іване, – кивнув дід. – Кохання, ох, і підла штука. Але якщо воно таки прийде, справжнє, нікуди ти від нього не дінешся. Зробиш так, як воно накаже. Так що годі сльози розпускати. Зараз бабуся нам щось на стіл накриє, і ми всі разом вип’ємо компоту, за щастя, яке тобі несподівано трапилось.
– Це ви називаєте щастям? – вигукнув онук. – Та ви що, зовсім, чи що?
– Ну, все, все… – дід підморгнув онукові. – Давай руки мий і сідай до столу. А про щастя ти пізніше зрозумієш, коли на обрії твоя справжня доля замаячить…
