Робочий день добіг кінця. Співробітники офісу вимикали комп’ютери, замикали свої кабінети та йшли додому.
– Дмитре, ти скоро? – гукнув друга Артем.
– Іди, не чекай мене. Потрібно зробити дещо ще, – не відволікаючись від монітора, відповів той.
Коли за дверима кабінету затихли кроки, Дмитро задоволено оцінив свою роботу, закрив файл, зберіг його у робочу папку та вимкнув комп’ютер.
– Як добре, що ти ще тут, – у двері зазирнула Аліса. – Не допоможеш? Потрібно роздрукувати листа, а принтер не працює.
– Ходімо, глянемо, – Дмитро підвівся з–за столу.
Аліса зробила крок йому назустріч і зачинила за собою двері.
– Як я скучила за тобою, любий мій, – зашепотіла вона, закидаючи руки йому за шию.
Її губи, що шукали його, вперлися в підборіддя.
– Не треба. Між нами давно все минуло, – Дмитро перехопив її руки за зап’ястя і опустив униз, відсторонившись.
– Нічого не минуло. Я бачу, як ти дивишся на мене, – Аліса знову зробила спробу притиснутись до нього.
– Припини! – Дмитро відштовхнув її від себе.
Вона розгублено подивилася на нього, а потім звузила гарно підведені очі.
– Що ти знайшов у ній? А якщо я розкажу твоїй дружині про нас із тобою? – запитала вкрадливо.
…Дмитро влаштувався на роботу в офіс два роки тому і одразу звернув увагу на гарну Алісу. Артем попередив його, що вона крутила з усіма чоловіками, включаючи його.
– Зрозумів, – сказав Дмитро.
Але на новорічному корпоративі вони цілувалися під сходами.
А вранці він прокинувся в ліжку з Алісою і не міг пригадати, як опинився там.
Потім вони провели ще кілька ночей разом. Але Аліса занадто тиснула на нього, відверто поводилася з ним на очах у інших співробітників. Це відлякувало Дмитра.
Так, красива, але надто нав’язлива і доступна. А потім він зустрів Наталку, закохався і через чотири місяці зробив їй пропозицію.
Аліса злилася, підстерігала його в коридорі та на парковці, змушуючи Дмитра уникати її. Виручав вірний Артем.
І ось сьогодні Аліса знову вирішила заманити його.
– Нас із тобою немає і ніколи не було, – Дмитро схопив з вішалки куртку і відчинив двері. – Іди, Алісо.
– Ти ще пошкодуєш, – прошипіла вона і пройшла повз нього до дверей.
Дмитро замкнув кабінет і швидко пішов коридором до сходів, думаючи, що нічого вона не скаже Наталці, а якщо й скаже, це нічого не змінить, бо дружині він не зраджував.
З неба сипала дрібна снігова крихта. На тонкому шарі білого снігу, що покривав парковку, виразно виднілися сліди ніг та шин автомобілів.
Дмитро їхав додому і думав, що Наталя вже приготувала вечерю і чекає на нього. Мила рідна Наталя… Він піднявся на третій поверх і відчинив двері своїм ключем.
– Наталю, ти вдома?! – гукнув він і увімкнув світло в коридорі.
Дмитро здивовано глянув на порожню вішалку, роззувся і пройшовся по квартирі, вмикаючи скрізь світло.
На плиті стояла сковорідка з вечерею. Чайник був ще теплий. На столі лежали помідори та огірки для салату…
Дмитро дістав з кишені куртки телефон і набрав номер дружини.
З кімнати почулася бадьора мелодія мобільного дружини. Телефон Наталі лежав на дивані!
Дмитро не розумів, що відбувається.
– Ну і де ти?! – вигукнув він. – Якщо не взяла із собою телефон, то мабуть, вийшла ненадовго десь, в магазин може…
Він заспокоївся, зняв куртку і відніс її в коридор. Потім увімкнув телевізор і почав дивитися новини. Час минав, а Наталя не поверталася.
– І що робити? Де її шукати?
Дмитро вимкнув телевізор і зателефонував мамі Наталі.
– Ольга Сергіївно, Наталя у вас? Ні, не посварилися… Прийшов з роботи, а її немає вдома… Мабуть, у магазин вийшла… Гаразд, подзвоню… Не хвилюйтесь.
Своєї матері дзвонити він не став, Наталя з нею не ладнала. Дмитро глянув у вікно. Дрібний сніг усе сипав і сипав, вкриваючи тонким полотном землю.
Кілька ланцюжків слідів вели подвір’ям до під’їзду. Якщо так піде й далі, завтра будуть кучугури.
Де її носить? Може, Аліса таки виконала свої слова і зателефонувала Наталці?
Дмитро взяв телефон дружини і переглянув останні виклики та повідомлення. Аліса Наталі не дзвонила.
Просто сидіти і чекати Дмитро не міг. Він одягнувся, вийшов надвір і дійшов до магазину.
Крізь скляні двері проглядалася зала майже порожньої крамниці. Дмитро пішов далі, до кінця вулиці, до великого супермаркета, сподіваючись зустріти дружину по дорозі.
Ще здалеку він побачив швидку, що від’їжджає від магазину.
Вона виїхала на проїжджу частину і промайнула повз нього.
Дмитро розвернувся і побіг назад до будинку. У їхніх вікнах світилося світло. Тільки відчинивши двері квартири, він зрозумів, що сам забув його вимкнути.
Дмитро з тугою подивився на порожню вішалку, дістав із кишені телефон і зателефонував у швидку.
– Вибачте, до вас зараз був виклик… Вагітна жінка, двадцяти п’яти років… Куди її повезли? Та я чоловік її! – кричав він у слухавку.
Нарешті, на тому кінці сказали номер лікарні, і Дмитро кинувся геть із квартири.
Він мчав машиною містом, обганяючи автомобілі. Кілька разів його заносилона. Перед очима миготіли двірники, а він думав тільки про одне, щоб усе обійшлося, адже Наталя всього на шостому місяці.
Біля дверей з написом «Приймальне відділення» стояла швидка.
Дмитро залишив свою машину поруч, навіть не замкнувши її. Забіг у відділення і побачив на кушетці молоду жінку.
– Чоловіче, ви зовсім чи що? Негайно вийдіть! – висока медсестра у білому халаті загородила йому дорогу, відтісняючи назад, до дверей.
– Наталя! – крикнув Дмитро.
Жінка підвела сумні очі. Дмитро позадкував назад.
– Все, йду. Скажіть тільки, чи до вас не привозили молоду жінку.
– Вийдіть зараз же! – медсестра виставила його і зачинила двері.
Клацнув замок.
Дмитро підійшов до машини і підняв очі у темно–сіре небо, з якого все сипав сніг. Він тут же перетворювався на краплі води на обличчі.
– Якби Наталя повернулася, давно б подзвонила мені. Значить… Нічого це не значить…
Він зупинив машину біля під’їзду будинку та глянув на вікна квартири.
М’яке жовте світло привітно манило. Дмитро пам’ятав, що не вимкнув світло, але все ж таки в душі теплилася надія, і він знову бігом долав проліт за прольотом, піднімаючись сходами.
Важко дихаючи, він натиснув на кнопку дзвінка і притулився вухом до дверей. Але почув лише звуки свого серця.
Раптом замок клацнув, двері відчинилися і перед ним з’явилася усміхнена Наталя.
– Де ти була? Я бігав у магазин, за «швидкою» поїхав до лікарні… Скільки разів казав, щоб брала з собою телефон… — Дмитро говорив голосно, але, побачивши зляканий погляд дружини, замовк і підійшов до неї. – Вибач…
– Я пішла в магазин і зустріла Надію Степанівну… – Наталка притулилася до його вологої від снігу куртки.
– Ти весь цей час була у сусідки? – Дмитро відсторонився від дружини. – На вулиці слизько. Так і знав, що ти в осінніх чоботях… – сказав він уже спокійно і глянув на чоботи Наталі, що стояли біля дверей.
– От і Надія Степанівна відмовила мене йти в магазин по майонез. Покликала до себе, ми розмовляли… – в очах Наташі стояли сльози.
– Наталочко… – Дмитро обійняв дружину і міцно притис до себе. – Я так злякався. Я не переживу, якщо з тобою… З вами щось трапиться, – сказав він, торкаючись губами її чола.
– Ось, – Наталка трохи відсторонилася і дістала з кишені фартуха свій мобільник. Навіть на кухню взяла, – вона винувато посміхнулася, і Дмитро засміявся.
– Наталко, як же я люблю тебе!
Після вечері вони стояли біля вікна і дивилися на сніг.
– Я так злякався, – знову повторив Дмитро. – Років за п’ятдесят я і не згадаю цей шалений вечір.
– А може, навпаки, – Наталка потерлася головою об його плече. – Через п’ятдесят років ми будемо ось так само дивитися у вікно, і згадувати сьогоднішній вечір і багато таких же інших вечорів. Скільки переживань ще чекає на нас попереду…
Дмитро вже пригорнувся до дружини. В очах чомусь защипало…
З неба сипав дрібний сніг, приховуючи сліди та перші тривоги…
