Оля сиділа зі своєю подругою Катею в кафе.
Незважаючи на прекрасну погоду, Оля була похмура – недавнє розлучення з чоловіком не давало їй спокою.
– Уявляєш, який дріб’язковий: «Віддай мені кавоварку, яку мої батьки подарували нам на весілля, і срібні ложки теж». Ложки, Катю! Жив у мене в квартирі, отримував копійки, і ложки йому знадобились!
– Олю, ти просто спочатку нічого не помічала за ним: «Ох мій Олежик, ох мій коханий! Поїж і відпочинь – ти втомився»! А він собі насолоджувався і користувався тобою. Навіть дітей не хотів, бо сам був, як дитина. І взагалі…
– Ну годі тобі, Катю, самій гидко! Наступного разу чоловіка через лупу розглядатиму.
– Але зізнайся, Олю, ти ж іще любиш свого Олежика? Ти мені, хоч би, не бреши!
– Не знаю, може й так. Треба все це якось переварити, а потім уже робити висновки.
У цей момент поруч із Олею присів якийсь чоловік і обійняв її за плече.
– Привіт, красуне!
Оля аж оторопіла від такого нахабства. Вона відразу відсунулась від цього хамовитого пана.
– Пробачте, мадам, переплутав, – сказав він, підвівся з–за столу і пересів до іншого столика, де його вже чекала чашка гарячої кави.
– Дивись, який зухвалий! Катю, в мене що на лобі написано, що я розлучена і вільна жінка? Це як розуміти?
– Ну може він справді переплутав тебе з кимось?
За спиною Олі почулися смішки. Оля обернулася – там сиділа компанія молодих хлопців – вони дивилися на дівчат і реготали.
– Що в нас такого кумедного? – гнівно спитала Оля.
– Розумієте, – сказав один із хлопців, стримуючи сміх. – По вашій сукні, по спині повз величезний павук, ми з друзями навіть сперечалися, як ви поводитись будете, коли він залізе на ваше плече. Але до вас підсів цей мужик, зняв павука, викинув за огорожу, а ви його виставили!
О Боже! Олю аж пересмикнуло, коли вона уявила таку картину – на її плечі повзе павук!
– Ви що – зовсім,чи що? – обурилася Катя. – Хіба це смішно? Ще й сперечались вони!
Хлопці продовжували сміятися, але вже якось ніяково, а Оля, не відриваючись, дивилася на спину чоловіка, який її врятував.
Він сидів, трохи згорбившись, не поспішаючи пив каву і дивився на монітор телевізора без звуку, бо в кафе грала музика.
Сорочка його якась старомодна, комірець трохи пом’ятий.
Або дружина у нього нечупара, або він живе один і не вміє доглядати за собою.
Чоловіка стало якось шкода, чи що. Оля підійшла до його столика і сіла навпроти.
– Вибачте мені, я нічого не знала про павука! Ви мене справді врятували. А звідки ви знали, що я павуків не люблю?
– Майже всі жінки їх не люблять за малим винятком…
– Але ви могли б просто зняти павука, а не ризикувати так.
– Але тоді ви б злякалися. Я ж не знав, що ті хлопці вам все розкажуть. А так – трохи романтики, відволікання на себе і павука нема, а ви нічого й не зрозуміли.
Правда, я не очікував, що ви так мене виставите. Та нічого.
– Як ви взагалі павука побачили? Ви ж сиділи за столиком?
– Ні, я виходив ненадовго, щоб зателефонувати, а коли повертався, подивився на вашу витончену спинку. Каюся, помилувався, але ж я чоловік.
Оля посміхнулася. Їй дедалі більше подобався цей незнайомець. Йому близько сорока років, приблизно років на вісім старший за Олю.
Гладковиголений, але волосся скуйовджене. Не сказати, щоб красень, але очі такі, що потонути в них хочеться, і приємна усмішка.
– Я можу якось вам віддячити? – Оля явно робила перші кроки до зближення.
– Можете! Ходімо завтра зі мною на виставку?! До речі, моє ім’я – Микола. Ну то що, згодні?
Несподівано! На виставку її ще ніхто не запрошував на перше побачення.
Дорогою додому Катя бурчала на Олю за її легковажність – щойно Оля обіцяла кожного чоловіка через лупу вивчати, але одразу розтанула від першого зустрічного.
– Подивися, який він несимпатичний: пом’ятий і кудлатий! – бубоніла Катя. – Ти що, тепер на кожного мужика будеш кидатися? Давай, повторюй свої колишні помилки – доглядай цього мужика, прасуй йому сорочки, розчісуй волосся, супчики вари!
Оля мовчала і посміхалася. Вона відчувала якусь радість від недовгого спілкування зі своїм новим знайомим і з нетерпінням чекала на завтрашній день.
Наступного дня, зателефонувавши, Микола під’їхав до її під’їзду своєю машиною. Цілком собі симпатичний автомобіль, хоч і старенький.
Приїхали на виставку, де було багато картин. Оля взагалі нічого не розуміла в мистецтві, але відчула себе легко й невимушено у незвичній їй обстановці.
До Миколи підходили якісь люди, плескали його по плечу і питали про Олю, бажаючи дізнатися – хто ця чарівна пані?
– Знайомтеся, це Олечка, моя чудова подруга.
Олі було приємно. Вона зупинилася перед великою картиною, на якій були зображені рудий кіт, який сидів в осінньому саду на лавці. Він сидів, відвернувшись, і дивився у бік горизонту.
– Подобається? – запитав Микола. – Я малював цю картину у батьків на дачі.
– Ти художник?! – ахнула Оля. – Це все твої картини?
– Не всі, лише кілька. Але цю картину я теж дуже люблю, тут ми з тобою зійшлися. Але я не художник, це моє хобі, професія моя нудна – я програміст: сайти, розробки та інші нісенітниці. Не розповідатиму – заснеш від нудьги. А це – краса, правда?
Оля була в захваті від вечора – їй подавали ігристе на підносі, говорили компліменти, довкола було стільки приємних та усміхнених людей, голова обертом.
Коли вона, трохи весела від ігристого та компліментів, приїхала додому, то їй захотілося покликати до себе Миколу.
Але той вийшов з машини, поцілував у щоку Олю і сказав:
– До зустрічі!
А потім поїхав у нічне місто. Ох, як же шкода…
– Хто цей мужик? – почула Оля знайомий голос біля під’їзду.
– Ого! Яка зустріч! – сплеснула руками Оля. – Невже це ти Олежику, власною персоною?!
– Олю, та ти гуляла десь! – здивувався Олег. – Ну, зрозуміло, важко тобі без мене. Значить так – я прийшов миритися! Нехай ми й розлучилися, але я вирішив повернутися до тебе. Без розпису теж жити можна.
Біля Олежика стояла якась дивна велика коробка. Оля придивилася до неї й ахнула!
То була кавоварка… А срібних ложок не було…
Оля попрямувала вгору по сходах, а Олежик задріботів услід з важкою коробкою.
Перед дверима він нерішуче зупинився – не знав, чи пустить його Оля.
Але вона залишила двері відчиненими – значить все виходить!
– Олю, давай все забудемо, ну посварилися та й досить! Розлучення – теж плюс, ми стали трохи вільнішими один від одного, можемо робити такі вчинки, які раніше собі забороняли. Ти згодна, що все в нас тепер вийде?
З цими словами Олежик витяг із коробки кавоварку і спробував її встановити на колишнє місце.
Оля дивилася на нього і думала – ще б добу тому вона здалася, почуття не згасали попри все, але зараз їй все це було гидко.
– Не вийде, – сказала вона з іронією. – Срібних ложок немає! А без них – не вийде!
– Я їхнім батькам відніс, – зніяковіло відповів він. – Але якщо треба – заберу.
Оля з жалем і усмішкою дивилася на нього.
У цей момент задзвонив телефон. Дзвонив Микола, щоб дізнатися, як Оля добралася додому.
– Нормально, – відповіла Оля. – З’явився мій колишній чоловік, притягнув своє майно, щоб знову жити зі мною.
– А ти що?
– А я проти! Даремно я перед його носом двері не зачинили, а тепер шкодую. Сидить тут.
– Зрозуміло! Зараз буду.
Дивно! Звідки Микола дізнався про номер її квартири? Ах так, вона ж йому сама сказала перед виставкою, назвавши докладно всю адресу.
За п’ять хвилин Микола вже дзвонив у двері. Олежик напружився.
– Це що, твій програміст? Ну, дивись, сварка зараз буде шалена!
Оля тільки посміхнулася – вона знала, що Олежик зовсім не до сварок, а Микола показав себе як врівноважений чоловік, який вміє переконувати словом.
Сварки точно не буде. Але все одно – було якось лячно, адже Миколу вона знала тільки добу.
Через скляні кухонні двері з матовим покриттям вона бачила образи чоловіків, які спокійно сиділи за столом.
– Бу, бу, бу! – чула вона їхній невиразний діалог.
Було незрозуміло – про що вони розмовляють за зачиненими дверима.
Потім Олежик зібрав свою кавоварку в коробку, і, йдучи, зарозуміло сказав Олі:
– Я все зрозумів! Будьте щасливими, якщо ви так хочете!
Микола підійшов до Олі, коли Олежик пішов, і спитав:
– Я все правильно зробив? Нічим тебе не образив?
Оля закивала головою, а Микола поцілував її у губи. Олі так хотілося попросити Миколу залишитись, але той швидко пішов, вона навіть слова сказати не встигла. Ех!
А далі були побачення – гарні та ніжні. Микола дарував троянди та цукерки, казав, що його фантазія поки що на цьому обмежується.
– Нічого собі! Ти такі картини малюєш! Та вона в тебе безмежна.
На одному з побачень Микола розповів про себе. Після 30 років, коли він в усьому себе забезпечив, він одружився з жінкою з дитиною.
Спочатку все було чудово, але потім почалися причіпки, мовляв – нічого відволікатися на своє хобі, більше працюй, більше грошей отримуй.
Із донькою дружини теж якось не клеїлося, мати їй прищеплювала любов до грошей, а Микола намагався прищепити дівчинці любов до прекрасного – намагався навчити малювати.
Дівчинка начебто тягнулася до малювання та жадібність дружини перемогла.
Отак і розлучилися, дружина навіть хотіла Миколину квартиру відсудити, але це ж безглуздо – яка її в цьому заслуга?
Микола на неї заробив сам, ще до одруження. А все нажите у шлюбі та подарунки він і так їй сам віддав – заслужила.
– Ось і в мене так само: кавоварка, ложки, – сумно посміхнулася Оля. – І чомусь я була впевнена, що Олежик у мене справжній мужик.
– Так, справді дивний хлопець, – погодився Микола. – Він мені скаржився, що шпалери купив і сам, власноруч, поклеїв їх у кімнаті. Велике досягнення! Причому кілька разів про це повторив.
Я говорю:
«Давай, йди зривай шпалери, а компенсацію за твою роботу я оплачу».
Але ж не зірвав, і грошей не взяв – шляхетний чоловік.
– Що ж! Шпалери клеїли разом, а він увесь час намагався прилягти, мовляв – втомився, ну та гаразд, що вже старе згадувати.
Були нічні зустрічі – вдома у Миколи, чи Олі. У Миколи затишна квартира, але варто було б жіночу руку прикласти – трохи по–холостяцьки все.
Їздили знайомитись у заміський будинок до батьків Миколи.
Приємні люди, і той самий рудий кіт, який був зображений на картині, лагідний та пухнастий теж був там.
Провідали й маму Олі. Микола пішов мити руки перед вечерею і покликав у ванну Олю.
– Є якісь інструменти? У вас тут кран тече, ще трохи і затопіть сусідів.
Пошукали, знайшли інструменти. Оля була вкотре вражена вчинком Миколи – ось ніхто його ні про що не просив, просто побачив і зробив!
Здавалося б дрібниці, але з таких дрібниць і складається думка про чоловіка.
Мама прошепотіла Олі на вухо:
– А чи не застарий він для тебе?
– Ну мамо, ми просто зустрічаємося, він мене заміж не кличе.
Мама промовчала, але за столом її як прорвало:
– А ви знаєте, Миколо, у мене чудова донька! Вона так смачно готує, така хазяйська, та й взагалі, розумниця і красуня. На такій жінці одружуватися – горя не знати.
Головне, щоб чоловік був добрий, а не цей ледар Олежик. Якщо що – сміливо одружуйтеся з моєю Олечкою.
Вже дорогою додому Оля ніяково вибачалася за мамині слова, але Микола сказав:
– А що, вона права!
– Невже заміж мене візьмеш? – здивувалася Оля.
– Швидше за все – так, але не одразу. Потрібно пожити разом, перш ніж робити серйозний крок. Перевірити себе на сумісність. А жити ми будемо в мене, бо це мною зароблена квартира, а в тебе – від бабусі у спадок, правда ж?
Значить, квартира не твоя, а мамина. Вона пенсіонерка, може здавати та отримувати надбавку до пенсії.
А для тебе є завжди надійний тил, у разі чого є куди повернутися.
– Миколо, та що з тобою не так? – Оля уважно на нього подивилася. – Де каверза? Ти ж у всьому ідеальний.
– Немає тут каверзи. Повір мені, таким я був не завжди. У юності – робив багато помилок, але ж на них і вчаться, правда? Із роками таким і став…
Коли відбулася «перевірка на сумісність», відгуляли весілля.
Оля приколола до простенького літнього плаття блискучу брошку у вигляді павучка.
Вона пояснила чоловікові, що це просто символічно – з павучка–свата і розпочався їхній роман…
