Наталя йшла по алеї повільно, невпевнено. Жінка ніби сумнівалася, чи варто їй продовжувати шлях, чи краще повернутися туди, в кімнату з блакитно-білими стінами, з ритмічними звуками приладів.
Андрій ніколи не скаржився на здоров’я, хоча його фактично вже й не було. Тоді в 45-му, він повернувся абсолютно сивим чоловіком. Волосся він потім зістриг, але це раннє, непоправне дорослішання не можна було стерти з його очей.
Молода людина з поглядом мудрого, який вже відкинув все рутинне, дідуся – ось таким Наталя зустріла його тоді біля дверей квартири…
-Кохана! – шепотів він їй ще кілька днів тому. – Я так втомився. Так хочу відпочити, ти собі не уявляєш…
Жінка зітхала і крізь сльози говорила, що скоро стане легше, що їй обіцяли, що…
-Не треба, Наталко! Не сумуй тільки, чуєш! Знаю, що будеш, але не дуже, добре? Мені так краще, я більше не можу…
Останній рік був для нього особливо важким. Щось вдіяти вже не було змоги.
-Потрібно відпустити, він просив! – шепотіла собі Наталя, йдучи на автобусну зупинку. – Втомився він…
І відпустила. Через сльози, через відчуття чорноти, що насувається і застилає її життя…
Вранці зателефонували з лікарні…
Дочка, двадцятирічна Оленка, вибігла з кімнати і заплакала. На підлогу посипалися кисточки, зібрані для художньої школи.
Батько був для неї всім. Іноді, наставником іноді і критиком. Наталя іноді ловила себе на думці, що Олена для неї начебто людина з іншої планети. Вони з дочкою ніколи не були особливо близькі, Оленка сприймала матір, як суперницю у володінні батьком. Її слово проти батьківського завжди програвало, втрачалося в його басистому, розкотистиму “Так!” або м’якому, як ніби вибачався “Ні!”.
Наталя була завжди більш категоричною. Не гаючи часу на вмовляння і сюсюкання, вона відразу робила зауваження і давала керівництво до дії. Олену це злило, пробуджуючи всередині дівчинки щось, що вказувало робити все наперекір.
Батько діяв хитріше. Міркував, м’яко підводячи до потрібного рішення, давав добро на ініціативу, кажучи тихо:
-Ну, ти ж дівчинка, придумай що-небудь!
І Олена придумувала. Допридумувалася до художньої школи. Тепер полотна юрмилися в її кімнаті, немов покупці в черзі. Вони тяглися дружним табором вздовж стін, сиділи, як горобці, на полицях, громадилися на підвіконні нестійкою, значною пірамідою. Андрій сам допомагав дочці натягувати тканину на підрамник, спорудив їй перший мольберт…
Наталя була дуже прямолінійною. Вона твердо вела свою сім’ю вперед. Але Оленка протестувала. Носила туфлі взимку, почала фарбуватися тоді, коли, на думку Наталії, це ще було вкрай рано, перешивала одяг, все скорочуючи і скорочуючи спідницю, змушуючи маму закривати очі.
-Ну, і де ти будеш працювати? – хитала мати головою. – Вільний художник багато зараз отримує? Пішла би краще, як Рита твоя, в педагогічний!
А Андрій тільки підморгував. Він знав, що дочка досить розумна, в ній є той самий стрижень, на який, як би не старалися, не пристане нічого низького, вульгарного і грубого. Вона завжди залишиться його Оленкою, правильною і чистою.
А тепер батька не було. Світ дівчини зупинився. Заради чого тепер все? Як далі?..
-Олено, ти зрозумій, – поклавши руку на кучеряву, скуйовджену голову дочки, тихо говорила Наталя. – Він просив його відпустити. Йому тепер добре. Йому вперше за багато років краще. Він…
-Неправда! Це ти у всьому винна! Ти просто його не любила і мене не любиш! Тобі все одно, це ти його відпустила, а я? Як я тепер буду жити?
Олена недобрим поглядом дивилася на матір. Дівчині потрібно було знайти того, хто став би винуватим у всьому, хто був би відповідальним за все. Поруч була Наталя, з її суворим поглядом і стиснутими губами. Вона не втримала, не вберегла батька! Вона винна в тому, що життя раптом розділилося на до і після.
-Я не хочу бачити тебе! – крикнула дівчина і вибігла геть із квартири.
Наталя, повільно дійшовши до дивана, сіла і закрила очі. Сліз не було. Вони всі були виплакані ще вночі, в темній кімнаті, що стала раптом такою великою і порожньою…
Минуло кілька місяців. Олена пропадала в художній школі, приходячи пізно ввечері, буркнувши матері “на добраніч” і закриваючи двері своєї кімнати.
-Ти вечеряти будеш? – розгублено запитувала жінка.
-Ні, я їла! – коротко зупиняла перерахування меню Олена. – Дякую.
Наталя любила готувати. А найбільше вона любила годувати людей.
“Візьміть ще шматочок!”, “Ну, що ж ви зовсім нічого не їсте!”, “Давайте, я ще покладу” – ці фрази так і витали, ганяючи своє відлуння під високою стелею вітальні, коли в їхню сім’ю приходили гості.
Тяжкі часи, маячили в пам’яті, змушувало Наталю, ніби, надолужувати згаяне, немов, якщо ти не спробуєш, то тушкована морква замість ситного, ароматного обіду, знову займе місце на столі, наповнюючи кімнату ненависним, солодкуватим ароматом.
-Наталю, та всі вже наїлися! – зупиняв її чоловік.
-Так як же! Зовсім нічого і не брали! – засмучувалась вона, прибираючи зі столу після свята.
Спочатку приходили друзі чоловіка, родичі. Потім – Оленині друзі по школі. У вітальні часто було весело і шумно. Наталі подобалися ці дивні, незрозумілі, диваки-художники, що дружили з дочкою. Олену навіть часто нервувало те, що їх витівки беззастережно прощалися, тоді як її вільні вчинки відразу засуджувалися і ініціативи зупинялися матір’ю на корені.
А Наталя нічого не могла з собою вдіяти. Дочка стояла в її свідомості якось особняком від її ровесників. Мабуть, не відчуваючи міцного духовного зв’язку з нею, мати не хотіла дати хоч якусь слабину, упустивши Олену із зони свого впливу…
А тепер не приходив ніхто. Друзі та родичі соромилися, думаючи, що своєю присутністю порушать тиху скорботу сімейства, Олена теж більше нікого не запрошувала, дивилася строго.
Готувати було ні для кого. Справа, якій Наталя приділяла так багато часу, вважала своєю місією, зупинилася, накопичуючи в душі невитрачену, гнітючу енергію…
Будинок поступово занепадав. То умивальник потече, то світло зникне. Багато років за порядком в квартирі стежив Андрій, не підпускаючи чужих “умільців”, лагодив все сам. Тепер, коли його не стало, господарство пішло в розлад.
Наталя намагалася викликати когось із майстрів, приходили люди, брали гроші, а кран починав текти знову вже на наступний ранок. Жінка, як виявилося, зовсім не була пристосована до самостійного життя, занадто м’яко і ненав’язливо вона намагалася розмовляти з чужими.
Не вистачало тут дзвінкого, суворого Олениного голосу. Але та, плекаючи образу на матір, взагалі не вникала в те, що відбувається вдома…
… Петро Федорович, погасивши світло, ліг в ліжко. Чоловік швидко заснув. І ось уже він бачить себе на лавці біля свого невеликого, свіжопофарбованого в небесно-блакитний колір, двоповерхового дачного будиночка.
Він міняв підошви старих, колись чорних, а тепер незрозуміло-сірих чобіт. Вони вже потріскались на місцях згинів, але Петро не викине ці чоботи. Аж надто зручно вони сіли по нозі, “приносилися”, зріднилися з ними.
-Привіт! – почув чоловік тихий голос поруч з собою і обернувся.
Перед ним стояв Андрій і посміхався. Він сильно змінився з тих пір, як хлопці бачилися востаннє. У 1950-му, десь на зборах, кивнули один одному, але поговорити так і не змогли. Кожен жив своїм життям, намагаючись забути те, що було пережито. А зустрітися, сказати один одному щось – означало знову згадати переживання, які хотілося стерти раз і назавжди.
-Привіт, – Петро відклав чобіт і встав. – Ти як тут опинився?
-Так ось, заїхав до тебе, справа у мене є, прохання! – гість, примружившись, дивився на зарослого щетиною, огрубілого в сільській місцевості свого товариша.
-Так? – простягнув Петя. – Ну, давай!
-Ти тільки не дивуйся, вислухай до кінця! – почав Андрій. – Розумієш, я дуже надовго поїхав, сім’ю довелося залишити. Наталя там і дочка, Оленка… Їм би допомогти, важко без чоловіка, сам розумієш…
-Так сам поїдь! Розлучилися ви, чи що? – Петро здивовано скосив очі на Андрія.
-Не можу я. Не по дорозі мені. Сходи ти. Ну, крани полагодити, ще щось. Для тебе ж Наталя не чужа, я знаю! Допоможи їй! Та й поїсти ти любиш, а їй ні для кого зараз готувати… Порадуй жінку! Так і скажи, що я тебе прислав.
-Так що за дурниця така? – Петро насупився. – Щось ти темниш. Скажи прямо, як є!
-Прямо? – Андрій посміхнувся. – Ну, слухай! Не стало мене, розумієш ти, яка оказія… Вже кілька місяців, як. А вони там без мене… Оленка матір зовсім визнавати перестала, сама Наталя, сумна ходить, ніяк не відійде. Коротше кажучи, твоя допомога потрібна!
Петро, відкрив широко очі і вперше уважно придивився до обличчя колишнього друга.
-Тобто, як це “не стало”? Розігруєш мене? – його губи ледве вимовляли слова. Сон був настільки реальним…
-Ні, на жаль, не розігрую, – голос Андрія став сумним, тихим. – Відслужив я своє. Я Наталю благав не тримати мене, вона відпустила. А ось Олена ні. Так і ходжу я неприкаяний. Тягне мене до себе, щоночі кличе. Хоча вже не маленька…
Петро, потерши спітніле чоло, намагався усвідомити, що відбувається.
-Але чому ти до мене прийшов? Наталя мене і близько не підпустить! Я тільки все зіпсую!
-Мені нема до кого більше! Хоч і не спілкувалися ми з тобою багато років, це правда… Але немає у мене іншого знайомого, хто знає Наталію так само добре, як я сам… Сходи, з Оленкою поговори теж! Як одного прошу! Умов відпустити мене, а то бовтаюся тут, набридло вже! Гаразд, ти подумай, а я піду…
Андрій, відкрив хвіртку і пішов по стежці в поле, відпочиваюче в цьому році і тому буйно заросле польовими квітами. Його спина швидко зникла з очей. А Петя все сидів на лавці, забувши про чобіт, і намагався осмислити те, що відбувається. Сон його затягнувся, розпластався по повітрю, не даючи можливості перервати це видіння.
Таке рідко займало його думки. Рідних давно не стало, дружини не було. Ніхто за ним би не сумував, якщо щось трапиться. Просто жив собі і жив. І тут таке…
Вірити чи ні непрошеному гостю? А раптом це просто поганий жарт?..
Петро Федорович прокинувся і швидко сів на ліжку. Андрій, який наснився досі стояв перед очима, не даючи займатися звичними справами.
Петро вийшов з кімнати в коридор. Телефон стояв на комоді, підставивши свій круглий, з прорізами для цифр п’ятачок під промені ласкавого сонця.
Набрати номер Наталі виявилося не так важко. Він сам якось згадався в голові, ніби чекав, коли господар попросить про це.
-Алло! – тихо відповіли на тому кінці дроту. – Алло! Вас не чути!
Наталя зітхнула, повітря зашуміло в динаміці, тоскно і монотонно.
Чоловік швидко поклав трубку. Вона… А голос сумний, глухий…
Спогади нахлинули потужної, високою хвилею, змітаючи на своєму шляху одномоментні проблеми і пусті думки…
…- Олено! Підійди до мене після занять! – літній викладач пильно дивився на дівчину, намагаючись вгадати хоч що-небудь за цим кам’яним виразом на блідому обличчі.
Уже ввечері, коли закінчився останній урок з теорії живопису, Оленка зайшла в учительську. Вона переминалася з ноги на ногу, намагалася витерти з рук залишки масляної фарби.
Олег Ігорович якраз розклав на столі останні начерки своєї учениці. – А, Оленко, заходь!
Оленкою, немов героїнею казки, кликав її тільки він. Лагідно, по-батьківськи, як ніби вона росла у нього на руках, і він бачив кожну мить її дорослішання. Дівчина довіряла старому вчителю, було в ньому щось рідне, по духу близьке. Те, що вона втратила після відходу батька.
-Спасибі, що прийшла, – сказав він, трохи помовчавши. – Що з тобою відбувається?
-А що? – підвела вона голову, сміливо дивлячись в його очі.
-В твоїх малюнках немає душі. Техніка, зв’язок квітів, перехід відтінків – все це є. А почуття немає…
Олена стиснула губи. Вона і сама відчувала, що всі останні роботи були виконані абияк, але бажання повертатися до них не було. Не було і почуттів. Вони ніби все зникли, розлетівшись по кутах її кімнати сірим попелом, символом тліну і безвиході.
-Я знаю, – буркнула вона. – Не можу я по-іншому зараз. Після того, як не стало батька начебто все зникло…
Олег Ігорович похитав головою і зітхнув. Що він міг їй сказати? Порадити триматися, сказати, що все пройде? Порожні фрази так і залишилися не вимовленими. Адже вона напевно чула їх багато разів, але, мабуть, не допомогло…
-Знаєш що, я відправляю тебе на канікули. Їдь куди-небудь, відпочинь, зміни обстановку. Я домовлюся. Але з однією умовою. Ти повернешся з хорошою картиною. Доброю, гідною тебе, чуєш?!
Олена, задумавшись, дивилася у вікно. Жовте, майже кольору яєчного жовтка, світло струменіло крізь запітнілі скла вуличних ліхтарів. Темрява розступався під м’яким натиском цього сяйва, залучаючи в свій нічний танець сніжинки, повільно падаючі з синьо-чорного, низького неба.
Вдома було недобре, але і на заняттях, серед цих захоплених, палаючих своєю справою людей вона не відчувала себе добре.
-Добре, – тихо сказала вона. – Спасибі.
-Іди, вже пізно. Від завтрашнього дня у тебе канікули. Як надумаєш, приходь. До побачення, Оленко!..
…Петро Федорович пам’ятав їх адресу напам’ять. Триповерхова, з обсипаючимся облицюванням будівля в кінці тихого провулка, димчасто-сонні тополі, кидають тіні на великі, високі вікна, вишні, що пригнулись від снігу. Все було, як тоді, багато років тому.
Ось і Петя, стояв біля дверей і не знав, як повідомити Наталі, що Андрія більше немає. Він був у цьому впевнений, сам бачив…
Наталя тоді довго не відкривала, як ніби відчуваючи. Уже з порога вона зрозуміла, що він хоче сказати, замахала руками, щось шепочучи, а потім просто сиділа на стільці в кімнаті, опустивши голову…
Петро був упевнений, що зробив все правильно, що краще почути про все від когось, ніж отримати лист від командира. Але він помилився. Лист так і не було відправлено, тому що Андрій був живий.
Коли чоловік все-таки повернувся додому, Петро намагався вибачитися, але Наталя навіть не пустила його на поріг, виставила його, щоб більше ніколи не зустрічатися з тим, хто півроку її життя зробив таким…
Андрій намагався заступитися за Петра, але дружина була непохитною…
Минуло стільки років, і ось тепер Петро знову стоїть біля тих самих дверей. Тому що Андрій попросив його.
Жінка відкрила двері і мигцем оглянула гостя.
-Ви з приводу крана? Ви сантехнік? – втомлено запитала вона.
Петро Федорович розгублено кивнув.
-Заходьте, а що ви без інструментів? Гаразд, тут у чоловіка залишилося все. Він, знаєте, сам раніше все лагодив…
Наталя, не обертаючись, вказала рукою на шафу, яка стояла в коридорі.
-Так, я знаю… – тихо відповів Петро Федорович.
-Як вона змінилася, – з сумом думав він про дружину друга, длубаючись у ванній. – Андрій був правий…
Наталя спочатку не впізнала його, не побачила в цьому оброслому, з густою сивою чуприною чоловікові молодого Петьку. Може й на краще.
Кран, скрипучі двері, похилені полички на кухні – Петро Федорович швидко лагодив усе, що траплялося на очі. І тут з кухні долинув аромат засмаженої курочки.
Наталя метушливо ходила з кухні в коридор, де примостився холодильник, і назад. У будинку з’явився гість, його потрібно було нагодувати!
Олена повільно відкрила вхідні двері і раптом відчула ту затишну, теплу, рідну атмосферу будинку, що так давно була загублена.
Дівчина пройшла на кухню. За столом сиділи двоє. Її мати і якийсь незнайомець.
-Мамо! – раптом голосно обурилася дочка. – Хто це, і чому він сидить на татовому місці?
-Олено, це Петро Федорович, татів друг. Тільки вони давно не бачилися…
Чоловік підвів голову, заглядаючи Наталі в очі.
-Впізнала?
-Звісно. Не відразу, але потім згадала…
Олена дивилася на них. В душі творилося щось дивне. Ці двоє – її мати і цей дивний гість – були носіями пам’яті про батька, квінтесенцією спогадів, які не можна було втратити.
-Розкажіть про тата! – Олена з палаючими очима вже сиділа за столом. – Все все! Будь ласка!
І Петро Федорович розповідав. Довго, докладно, посміхаючись і сумно зітхаючи. Його життя було вплетена в існування цієї сім’ї, їх лінії не могли йти, не стикаючись. Тому що Андрій пов’язував дорогих його серцю людей, беріг їх одне для одного.
Дівчина слухала, не перебиваючи, іноді кидаючи швидкі погляди на матір. Тут уже не було місця ревнощів до батька, а тільки єднання, загальне покривало спогадів, яке зігріває і дає сили жити далі…
Петро Федорович пішов пізно.
Олена допомогла матері прибрати зі столу, а потім, трохи повагавшись, взяла Наталю за руку і повела в свою кімнату.
-Я хочу тобі дещо показати!
Дівчина відчинила двері і клацнула вимикачем. Світло від люстри висвітлило портрет Андрія. Саме його Олена малювала довгими ночами, сяк-так відбувшись від завдань додому. Кинула всю себе на те, щоб вкласти в малюнок ті почуття, що переповнювали, що рвалися невисловленими словами, що змушували замружуватися від сліз.
З картини дивився молодий чоловік, усміхнений і щасливий. Саме таким він спливав у пам’яті дівчинки, що колись бігла по доріжці парку назустріч військовому. Той розправляв плечі і ловив дочку в свої обійми. Вони сміялися і йшли до Наталі, яка стояла біля лавки, тримаючи Оленині іграшки.
-Мамо, у мене вийшло? – тихо запитала Олена.
Та тільки кивнула головою. Слова загубилися, поступившись місцем нахлинувшим почуттям…
