– Вітя ти що, знову? – Запитала Оля.
– Та, посиділи трохи з Миколою, – відповів чоловік.
– Це ти називаш трохи? Та ти ж ледве стоїш. Ти ж сказав, що пішов на роботу влаштовуватись.
– Ось ми якраз про роботу і говорили з Миколою.
– Я це вже сто разів чула.
Віктор ледве роздягся і завалився на диван.
Олі було тридцять два роки, вона працювала товарознавцем. З Віктором вони одружилися три роки тому. Раніше він працював на будівництві, але потім почав гульбанити та перебивався тимчасовими заробітками. Жили вони здебільшого на зарплатню Олі.
Разом із ними жила мати Олі – Антоніна Іванівна. То була її квартира. Все життя мати Олі пропрацювала на зараз і зараз була на пенсії. У шістдесят років її здоров’я зовсім здало, вона пройшла огляд і в неї виявили важку недугу. Коли Віктор і Олею почали зустрічатись, Антоніні Іванівні здавалося, що з Віктором донька ніколи не пропаде – працьовитий хлопець, завжди гроші заробить. А тепер, коли вона занедужала, щодня чула, як дочка із зятем сваряться.
Оля ледве справлялася і з роботою і з доглядом за матір’ю, яка нездужає, найняти доглядальницю їй було просто ні на що. Іноді вона просила посидіти з матір’ю сусідку і сплачувала їй невеликі суми.
Дівчина думала про розлучення. Коли вона говорила про розлучення Віктору, він ставав іншою людиною. Переставав гульбанити, влаштовувався працювати. Але вистачало його ненадовго. Через місяць він загулював і вилітав із роботи.
– Вітя, ти розумієш, що нам жити нема на що? Я всю зарплату на маму витратила.
Віктор відкрив холодильник і дістав пляшку мінералки.
– Оля, не сварися, і так важко, – сказав він, приклавши холодну пляшку до чола.
Щоранку він валявся на ліжку після чергового застілля, а дружина збиралася на роботу.
– Якщо не перестанеш, я з тобою розлучуся! – сказала Оля, гучно закривши двері.
Пройшов місяць. Антоніна Іванівна вже лежала в палаті. Всі процедури не давало жодних результатів. За прогнозами, їй залишалося не більше трьох місяців.
Оля місця собі не знаходила, вона дуже переживала за матір, але при ній намагалася не плакати.
Якось увечері у двері зподзвонили. Дівчина розраховувала в чергове побачити чоловіка в ненайкращому вигляді, але Віктор здивував.
– Оля, привіт! Я приніс гроші! – радісно сказав Віктор.
– Що?
Віктор простяг дружині п’ятнадцять тисяч.
– Ого! Де ти заробив?
– Я ж казав, Микола мене влаштував.
– Молодець, нарешті ти за голову взявся, – Оля обняла чоловіка.
За тиждень Віктор знову загуляв.
– Вітя, ну ти ж тільки почав нормально заробляти?
Вона допомогла йому роздягнутися і провела до дивана. Оля не могла більше бачити чоловіка таким. Вона пішла до кімнати матері, сіла поряд з нею і взяла її за руку.
– Мамо, як ти почуваєшся?
– Поки що тримаюся. Набридло лежати, вже. Так хочеться до вікна підійти, на небо подивитися, – тихо сказала Антоніна Іванівна.
– Мамо, а може ми диван переставимо?
– Ні що ти. Не турбуйся, Олю.
Олі було важко дивитись на матір. На такого чоловіка. В неї більше не було ні сил, ні бажання. Вона пішла до ЗАГСу і написала заяву про розлучення. Виходячи із будівлі, вона з полегшенням видихнула.
На стіні під’їзду дівчина побачила рекламу «Натяжні стелі. Справжнє небо у вашій квартирі. Оля вирішила здійснити мрію матері, чого б їй це не вартувало. Якщо вона не може побачити небо, вийшовши на вулицю, або просто підійшовши до вікна, то нехай вона хоч побачить його на стелі.
Оля зайшла на сайт компанії та переглянула їх роботи. Стеля була настільки реалістичною, що здавалося, посеред квартири втиснули блакитне небо. Дівчина взяла гроші, відкладені із зарплати та зайняла у подруги десять тисяч. Цих грошей мало вистачити на матеріали та роботу майстра. Вона залишила заявку на сайті та покликала сусіда з квартири навпроти. Він допоміг їй перевезти матір в іншу кімнату і прибрати меблі, які заважатимуть роботі. Віктор пішов із дому за день до цього і так і не повернувся.
У суботу приїхав майстер. Оля відчинила двері. Перед нею стояв симпатичний чоловік років сорока.
– Здрастуйте, ви заявку на сайті залишали. Мене Андрій звати.
– Доброго дня, проходьте, будь ласка, в кімнату.
Чоловік почав роботу, а Оля пішла в кімнати до матері. Вона сіла поруч і гладила її руку.
– Дівчино, приймайте роботу, – сказав Андрій.
Оля увійшла до кімнати і підвела голову.
– Яка краса! Приголомшливо! Дуже вам дякую! Я зараз схожу по гроші.
Оля пішла до кімнати. Гроші віж чоловіка вона ховала в книжковій шафі, на найвищій полиці. Вона дістала коробку, але всередині вже було пусто. У Олі затремтіли руки, вона насилу встала і схопилася за голову. У коридорі на неї чекав майстер.
– Оля, що трапилося? – Запитала Антоніна Іванівна.
– Нічого, мамо.
Оля вийшла до майстра з схвильованим обличчям.
– Вибачте, але мені нема чим вам заплатити.
Оля, яка звикла завжди тримати себе в руках, раптом заплакала. Андрій розгублено дивився на дівчину.
– Ну, ви залиште мені свій номер, – сказав він.
– Я вам п’ятнадцятого числа все переведу.
– Добре, не плачте, дівчино, заспокойтеся.
– Розумієте, у мене мама нездужає. Їй два місяці лишилося. Це я для неї стелю хотіла… Розумієте, це чоловік гроші взяв.
– Я вас зрозумів. Не засмучуйтесь так, – спокійно сказав чоловік, подивившись у її величезні, сповнені сліз очі.
Вони попрощалися. Увечері Віктор повернувся додому.
– Де гроші? – З порога запитала Оля.
– Оля, вибач. Я не думав, що все так вийде, – сказав Віктор.
– Негідник! Ти гроші взяв!
– Так, я взяв! Я думав виграю! Я ж виграв того разу п’ятнадцять тисяч. Мені щастило! І ось, все в нуль!
– Як ти міг? Я думала, ти знайшов роботу! У мене мама за крок до…, а ти!
– Та скільки можна гроші на неї витрачати? Нехай піде вже спокійно! Тобі ж сказали, що все марно!.. Я ж для нас хотів заробити!
– Негідник, вимітайся! Геть із квартири!
Оля зібрала речі чоловіка і виставила у під’їзд.
– Та йди ти! Залишайся зі своєю мамочкою! – вигукував він, спускаючись сходами.
Оля знову покликала сусіда, і вони повернули матір до її кімнати.
– Мамо, дивися, яка краса на стелі.
Жінка підвела голову і відкрила рота з подиву.
– Оля, це ж справжнє небо! Як це ти зробила? Сонечко моє, яку красу ти зробила! Дякую, доню!
Оля була щаслива, що змогла хоч якось порадувати матір.
Через два тижні вона отримала зарплатню та зателефонувала Андрію.
– Здрастуйте, це Оля. Ви у нас стелю робили. Я хотіла б переказати вам гроші.
– Здрастуйте, давайте зустрінемося з вами в центрі.
– Добре, – погодилася вона.
Увечері вони зустрілися неподалік торгового центру, в якому працювала Оля. Вона не очікувала побачити Андрія із квітами.
– Здрастуйте, Оля. Це вам, – сказав він і простяг їй букет.
– Мені? – Здивувалася дівчина.
– Так. Ви так плакали, мені стало незручно, що така вродлива дівчина плаче.
– Дякую. Я принесла гроші. Ви ж, напевно, від начальства через мене отримали.
– Не маю начальства. Ми з другом удвох працюємо. Гроші я з вас не візьму.
– Ні, це незручно.
– Оля, заберіть гроші в сумочку. Як ваш чоловік, до речі? Сподіваюся, ви розлучилися?
– Так, розлучилася.
– Отже, ви – абсолютно вільна дівчина? Можу я запросити вас на чашку кави?
– Я б із задоволенням, але з мамою зараз сусідка сидить, і мені треба бігти.
– Тоді давайте я вас підвезу?
Оля погодилася, Андрій підвіз Олю до будинку.
– Може, зайдете на філіжанку кави? – Запитала Оля.
– Зайду, – з усмішкою відповів Андрій.
Оля та Андрій почали зустрічатися. Антоніна Іванівна прожила ще рік. Її не стало вдома уві сні. Щодня вона бачила блакитне небо, але найголовнішим для неї було бачити свою дочку щасливою.
