– Привіт, любий мій, – відкривши хвіртку, сказала Лариса. – Ну, як ти тут… Тобто там?
Два роки минуло після того, як не стало її чоловіка, але Лариса ніяк не могла змиритися з його відходом…
Кожні вихідні вона приходила до нього на цвинтар, приносила квіти, шматочок його улюбленого пирога та його улюблені цукерки.
Вона прибирала біля памʼятника і розмовляла з ним, як із живим.
Розповідала про всі новини, про те як сумує за ним і як їй без нього погано.
Лариса з Олексієм дружили з дитинства – жили в одному дворі, ходили в один садок, навчалися в одному класі, а потім разом навчалися в одному інституті.
Одружилися вони ще студентами. Жили в любові та злагоді, зі спільними інтересами, мріями, планами.
А потім він їхав машиною… Зустрічна вантажівка… І Лариса втратила його… Втратила частинку своєї душі…
…Прибравши опале листя і поговоривши з коханим, Лариса повільно пішла додому.
Назустріч їй, по доріжці йшли якісь люди – чоловік десять. Серед них була заплакана жінка вся у чорному.
Було видно, що вона зовсім нещодавно втратила близьку людину.
Лариса дивилася на неї і щиро співчувала їй.
Раптом незнайомка спіймала її погляд і підбігла до Лариси!
– Та як ти посміла ще й сюди прийти?! Ах ти ж безсоромна! – закричала вона.
Лариса очі вирячила від здивування.
Вона вперше бачила цю жінку і не могла збагнути, чому вона підбігла до неї.
– Мало тобі було, що чужого чоловіка ледь з родини не повела, то ти й сюди приперлася! – продовжувала кричати жінка в чорному. – Це мій Миколка, мій!
Лариса зрозуміла, що її просто переплутали з іншою людиною і хотіла вже заспокоїти жінку, але жінка не вгавала.
Її зупинив якийсь молодий чоловік, який ішов поряд.
– Мамо, заспокойся, це не Світлана! – лагідно сказав він.
– Як він міг?! Як?! – плакала жінка. – Жодної спідниці не пропускав!
Лариса залишилася під глибоким враженням від цієї сцени. Вони обоє втратили чоловіків, але тій жінці було важче, бо, окрім втрати, вона ще й була дуже ображена…
…Через пів року Лариса знову зустріла на цвинтарі сина тієї жінки.
Хлопець теж ішов до виходу, але тільки тепер був сам. Вони одразу впізнали один одного.
Порівнявшись із нею, він сказав:
– Ви пробачте маму за той випадок… Вона сама не своя тоді була. Дуже переживала…
– Розумію, – співчутливо сказала Лариса. – Як вона зараз?
– Два місяці тому її не стало, – сумно сказав хлопець. – Пішла слідом за татом…
– Співчуваю, – відповіла Лариса, а про себе подумала, що ця жінка тепер здобула щастя, адже зараз вона поряд зі своїм коханим чоловіком.
Ніби прочитавши її думки, хлопець продовжив:
– Тато завжди зраджував мамі, а мама завжди його пробачала. Любила його дуже. І переживала. А перед тим, як його не стало, тато вирішив піти до Світлани – своєї молодої коханки.
Він сказав про це мамі і пішов збирати речі. Мама тоді вдала, що їй все одно.
А коли він взувся, то йому стало недобре. Його не стало… Мама так і не змогла оговтатися після того… Не могла вона без нього… Тепер вони разом…
Було видно, що хлопець дуже переживає через батьків. Лариса тільки зараз подивилась у сумні очі хлопця. Вони були дивовижного зеленого кольору. Такого рідного зеленого кольору. Як у її Олексія…
– Мене Олексій звуть, – раптом сказав хлопець.
Від цього імені у Лариси защеміло в грудях.
– Лариса, – відповіла вона.
Поки вони йшли, то говорили про тих, хто їм дорогий і кого зараз немає поряд. Вони розуміли один одного, як ніхто інший.
Олексій з Ларисою зберегли дружні стосунки і лише через півтора року вони зрозуміли, що дружні почуття давно переросли у кохання.
До кінця проживши свої втрати, вони змогли увійти в новий етап свого життя. І це не означає, що Лариса забула про чоловіка, просто це було вже інше кохання, зріліше…
Лариса з Олексієм одружилися. Вони дуже дорожать один одним, їхній шлюб із впевненістю можна назвати щасливим.
І у них росте чудова донечка із дивовижними зеленими очима…