Наталя йшла повільно… Втомлена від нескінченних процедур, вона вже не боролася…
Наталя вже мріяла швидше звільнитися від цього всього, що триває останні місяці.
Вона постійно була напівсонна. Іноді прокидалася, немов виринала з води, і знову занурювалася в рятівну дрімоту, що огортала її.
Оленка приходила зі школи, входила в кімнату, наповнену специфічним запахом і дивилася на маму довго й пильно.
Мама зовсім не була схожа на ту колишню, сміливу і веселу маму.
Вона лежала із заплющеними очима, і Оленка напружено стежила за її рухами.
-Мамо. Мамо, ти мене чуєш? – кликала Оленка.
Повіки Наталії здригалися, але підняти їх у неї не було сил. Приходила бабуся і забирала Оленку з кімнати.
-Ходімо, сонечко, погодую тебе, потім уроки робитимемо. Хай мама спить.
-Бабуся, вона і так весь час спить. Коли вона, нарешті, видужає? Хочу, щоби все як раніше було.
-Ох, дитинко, мені теж дуже цього хочеться. Сон – це перші ліки для одужання, – бабуся ставила перед Оленкою тарілку наваристого борщу і сідала навпроти, стримуючи сльози.
-Яка несправедливість, що я живу, а молода дочка йде… І нічого не можна вдіяти. Скільки ж я молилася, у церкву ходила… І чим я прогнівала Бога? Що не так зробила? – думала вона, зітхаючи…
…Наталі не стало під ранок. Марія о третій годині вставала в туалет, заглядала в її кімнату. Дочка лежала нерухомо в ліжку, але розмірено дихала.
Потім вона лягла і довго крутилася в ліжку. А коли Марія заснула, їй наснилася маленька Наталка.
Вона сміялася, махала ручкою і тікала, раз у раз оглядаючись.
-Стривай, куди ж ти? Повернися! – гукнула уві сні Марія і раптом прокинулася.
Вона одразу встала і пішла до дочки. Та лежала спокійна… Й чужа…
Марія зачинила двері. На кухні вона закипʼятила чайник, підігріла сирники Оленці і тілдьки потім її розбудила.
Олена поснідала. Вдягла шкільну форму і пішла до мами.
Перед школою вона завжди заходила до неї попрощатися.
-Не ходи, хай поспить, – гукнула її Марія. – Ось, краще яблуко поклади в рюкзачок, – вона простягла Оленці червонобоке яблуко.
Вони йшли у школу, і Марія неуважно слухала Оленку.
-Ти чого сьогодні така? – запитала Оленка.
-Я погано спала, не виспалася, – пояснила свою неуважність бабуся.
Коли вона повернулася додому, то одразу викликала швидку.
-Коли це сталося? Чого так пізно зателефонували? – допитувалася строга лікарка.
-Внучку у школу проводжала… Не треба їй бачити цього… – плакала Марія.
Потім вона чекала на перевезення. Дякувати Богу – недовго.
Встигли відвезти Наталю до повернення Оленки.
Дорогою до школи Марія все думала, як їй сказати, що мами більше немає, але так нічого і не придумала…
А вдома забарилася і не встежила, і Оленка забігла у кімнату матері.
-А де мама? – Оленка розвернулася до бабусі.
Марія втомилася від запитань, від турбот і сказала те, що спало на думку:
-У лікарню відвезли… – і відвела погляд.
Мабуть, дівчинка здогадалася про щось чи образилася, що бабуся не попередила її, відмовилася їсти, сіла в куток дивана і відвернулася до вікна.
Сил заспокоювати дівчинку не було. Її б саму хто заспокоїв…
Марія закрилася у ванній, увімкнула воду і зателефонувала Олегу, колишньому чоловікові Наталі.
Вона ще вранці знайшла у телефоні дочки його номер.
-Чого тобі? – роздратовано, без вітання відповів Олег, думаючи, що дзвонить Наталя.
-Це Марія Степанівна, мама Наталі. Її не стало сьогодні вранці. Ти не міг би Оленку взяти до себе дня на три?
Я сказала, що її мама в лікарні. Мені стільки всього зробити треба, вистачило б сил… Не можу сказати їй правди…
-Так, зараз приїду, – відповів Олег уже спокійнішим тоном.
Через пів години він уже дзвонив у двері. Оленка побачила батька і навіть зраділа. Вона все ще ображалася на бабусю.
-Як життя? – він підсів до Оленки на диван. – Школа не набридла?
-Ні, – відповіла Оленка. – Мама в лікарні. А бабуся їхати туди не хоче, – поскаржилася вона йому.
-Значить, поки не можна її відвідати. А я хотів запропонувати тобі погуляти. У парк сходили б, морозива поїли, у кіно…
-Що, справді? – зраділа Оленка.
Марія тим часом збирала речі Оленки. Перед їхнім відходом вона дала в руку Олегові сумку. Він пішов, а вона поїхала у лікарню. Стільки потрібно всього зробити, не забути б щось…
Метушня з організацією поминок втомила Марію.
Надвечір вона ледь трималася від втоми. Не було сил навіть плакати.
-Тільки б витримати. Аби не зламатися, – твердила вона.
Після поминок, надвечір подзвонив Олег і запитав, коли привезти Оленку.
-Набридла вже? – хотіла єхидно сказати Марія, але вийшло якось жалісно…
-Вона додому рветься. Ми зараз приїдемо. Мені треба з вами поговорити…
-Що ще? – напружилась Марія. – Чого ще мені чекати?
Вона важко встала. Поставила на газ чайник, дістала з холодильника тарілки з нарізкою, що залишилися після поминок, млинці, поставила на стіл біленьку. Нехай згадає Наталю, чоловік все ж таки, хоч і колишній…
Коли вона побачила Оленку, то заплакала і зрозуміла, як сильно вона за нею скучила. Оленка притулилася до бабусі.
-Ходімо, я млинців напекла…
Вони сіли за стіл. Олег одразу взявся за біленьку. Хотів сказати щось, але побачив застережливий погляд Марії й замовк.
Потім бабуся попросила Олену піти у кімнату, бо їм треба з татом поговорити.
Оленка невдоволено вийшла, а Марія щільно зачинила двері.
-Ну що ти сказати хотів? – спитала втомлено Марія.
Олег раптом єхидно посміхнувся.
-Не треба на мене так дивитися, Маріє Степанівно. Я вам добра бажаю.
-Одній ти вже стільки добра зробив, що не витримала, – сердито відповіла Марія.
-Ой, ось тільки не треба мене звинувачувати у всьому. Ваша дочка теж не янголом була, – підвищив голос Олег.
-Тихо ти, – шикнула на нього Марія. – Говори по ділу. І не смій навіть імені вимовляти моєї дочки.
-Гаразд, – Олег знову взяв біленької, навіть не скривившись. – Я ось про що хотів з вами поговорити. Оленка ще маленька, а ви пенсіонерка. Варто натякнути куди слід, що в неї матері не стало, її тут же заберуть…
-Ти натякнеш, чи що? – обурилась Марія.
-Ви, м’яко кажучи, у віці… Дівчинку вам не залишать. А я рідний батько, живий і здоровий…
-І що ти пропонуєш?
Марія мріяла швидше покінчити з усім цим і лягти відпочити.
-Ви ж знаєте, я не маю свого житла. Живу як птах, де доведеться.
-У чергової довірливої дівки. У тебе все було, але ти профукав…
-Я б попросив мене не ображати, – прошипів Олег, і Марія примирливо махнула рукою. – Так ось. Якщо я житиму зі своєю рідною донькою, ніхто не посміє навіть подумати забрати її в дитбудинок.
-Ось ти про що, – Марія намагалася приховати свій страх.
-Ну так. Не хочете зі мною жити, розмінюємо вашу квартиру. Формально Оленка буде прописана в мене, а житиме з вами. Але краще разом. Все ж таки батько поруч. Мало що.
Я діло пропоную, щоб усім було добре. Ви ж не хочете, щоб Оленку у дитячий будинок відправила?
Марія важко дихала. Вона встала й відкрила кватирку, зробила глибокий вдих і обернулася до Олега. Він уважно стежив за нею.
-Ти ж не любиш Оленку. Вона не потрібна тобі. Тобі квартира потрібна. Ти одразу залишив її жити зі мною, щоб не заважала дівок водити, – сказала Марія.
-Зрозуміло, домовитись не вийде…
Марія відмовлялася вірити у те, що відбувається. Щось подібне вона завжди від нього чекала. Але Оленка … Вона не могла втратити ще й її.
-Гаразд, мені треба подумати, – сказала вона квапливо.
-От і добре, – Олег подивився на біленьку і встав. – Дні три вистачить? Я зателефоную. Оленко, бувай!
Коли за ним зачинилися двері, Олена увійшла на кухню.
-Чому ти мені не сказала? Я вже не маленька.
-Що не сказала? – Марія злякано розвернулася до неї від мийки.
-Що я в нього житиму.
Марія зітхнула.
Хоч і втомилася, але вночі вона не спала.
-З ким порадитись? – думала вона. – У кого просити допомоги? Візьмеш його до себе, так швидко на вулиці опинишся. Квартиру розміняєш, так він свою продасть, гроші спустить і знову прийде до нас. Ох, біда. І чому, дочка мене не послухалася тоді? Вийшла заміж…
Наступного дня Марія відвела Оленку у школу, а по дорозі назад зайшла до сусіда з другого поверху. Він на пенсії, а раніше служив. Все розповіла йому, нічого не приховуючи.
-Допоможи, Петровичу. Нема до кого мені звернутися. Може, ти щось порадиш?
-Поставила ти мені завдання, Степанівно…
Він довго думав.
-Ти ось що. Подзвони своєму зятю, скажи, що прийняла рішення і чекаєш його на розмову. І біленької купи побільше. Закуску приготуй, але не старайся. Я ніби випадково зайду. А далі буде видно. Три дні дав, кажеш? Вистачить.
Зраділа Марія повернулася додому. Хоч якась надія з’явилась. Петрович мужик нормальний, скільки разів виручав сусідів із різних приводів.
Через три дні зайшов Олег. Побачив накритий стіл, задоволено усміхнувся. Вирішив, що теща погодилась.
Вона не встигла йому сказати, на що вона погодилася, як у двері подзвонили. Марія відчинила і завела на кухню сусіда.
-А хто це в тебе? Що за свято? – весело спитав Петрович.
Побачивши біленьку, він задоволено потер руки і одразу підсів до столу.
-Це колишній зять. А відзначаємо розмін моєї квартири, – сказала Марія.
-Як так? Що це ти надумала? Навіщо?
-Ну поговоріть, Олеже, – сказала Марія і вийшла з кухні, залишивши чоловіків одних.
А Петрович непомітно увімкнув диктофон на телефоні і записав усю розмову з Олегом. Тільки потім Марія дізналася про далекосяжні плани свого зятя, коли прослухала запис.
Веселий Олег, хотів одразу й залишитися в них, але Марія сказала, що вільне ліжко тільки те, на якому Наталя була… А в неї ще не було сил прибрати і простирадла поміняти. Олег і зник тут же ж.
Потім Марія слухала запис і ахала.
-Все розрахував, пройдисвіт. І не потрібна йому Оленка, придбає квартиру і здасть її в дитбудинок. Так і сказав, що якщо слухатись не буде…
-Ти слухай далі, – сказав їй Петрович.
-Але краще, звичайно, умовити її взяти мене до себе. Марія стара, квартира рано чи пізно мені дістанеться, – виразно говорив Олег на записі.
-Правильно. Сам дружини давно позбувся б, але куди її подінеш? – підтакував Петрович.
-Так можна придумати так, що комар носа не підточить, – понизивши голос, сказав Олег.
Марія так і ахнула.
А наступного дня сусід зайшов і сказав, що знайшов на Олега стільки всього, що сидітиме тихо.
Олег справді більше не приходив і не дзвонив. Спочатку Марія здригалася від кожного дзвінка, а потім потроху заспокоїлася. Якось зустріла Петровича на вулиці і спитала:
-Чим ти його налякав?
-Краще тобі не знати, бо ще пошкодуєш зятя. Не жартую. Він боягуз і завжди намагався за рахунок когось вилізти, і не чистий на руку. Живіть спокійно. Якщо прийде, дзвоніть мені. А там, дивись, і Оленка вже виросте…
…Олена збиралася на випускний.
-Як на маму стала схожа. Тепер спокійно піти можу, – сказав Марія, милуючись красунею онукою.
-Бабуся, ти що? А як же я? Заміж вийду, дітей народжу. Хто мені допоможе? Не думай навіть, – напівжартівливо, напівсерйозно сказала Олена.
-І то правда…
І Марія жила. А Олена всіх хлопців, з якими зустрічалася, приводила знайомити з бабусею. По-перше, дивилася, як молодий чоловік реагує на те, що про стареньку бабусю доведеться дбати. По-друге, бабуся відчувала людину, ставила запитання, робила висновки, потім давала вердикт Олені. Після маминого невдалого заміжжя, про яке бабуся їй розповіла, Олена прислухалася до думки бабусі.
І не прогадала. Вийшла заміж за хорошого хлопця. А що там буде далі, хто знає? Дорога життя довга, з крутими поворотами та вибоїнами.
А Марія звикла до храму. Ходила на служби, молилася, ставила свічки за здоров’я своє і Оленки, про упокій дочки Наталії, яка передчасно пішла…
Стояла перед іконою Спасителя і шепотіла йому:
-Я змирилася. Але якщо ти забрав дочку, то хоч мене не забирай раніше, дай пожити, внучці допомогти. І самому Тобі тоді менше турбот буде.
Я не торгуюсь, а домовляюсь, щоб по справедливості було…