Дуже часто на весіллях з’являються нові пари. Сама атмосфера любові та романтики сприяє знайомству.
І так хочеться вірити, що весільна музика не за горами та для новоявленої пари!
Весілля кращої подруги стало доленосним і для Віри. Саме там вона познайомилася зі своїм нареченим Миколою.
Він запросив Вероніку на повільний танець, після якого дівчина пересіла до нього за столик. Молоді розмовляли.
-Ти не лише гарна дівчина, а й дуже цікава співрозмовниця, – зауважив Микола. – Не хотілося б втратити тебе.
Віра зрозуміла, що відчуває те саме почуття. А ще їй здавалося, що знає Миколу вже багато років.
На другий день весілля вони прийшли разом, і її подруга Ольга, яка й була нареченою, прошепотіла:
-Не втрать його! Хлопець – ого-го який!
І підняла вгору великий палець.
Коли гості вийшли на прогулянку Микола й Віра йшли під руку. Гості розуміюче посміхалися.
З цього дня Микола й Віра майже не розлучалися.
-І як я жив без тебе? – сказав одного разу хлопець. – Навіть дивно це уявити.
-Мені теж, – вторила Віра і її серце застигало від захоплення.
Микола працював у притулку для тваринок, і про своїх підопічних міг розповідати годинами.
-Коли собачки слабі, вони як діти, – казав він. – Так зворушливо заглядають в очі, і треба бути не знаю ким, щоб не постаратися їм допомогти. Але, на жаль, я не ветеринар. Хоча, звісно, дещо знаю.
Вероніка працювали в архіві і щиро вважала свою роботу нудною.
-Ти не права! – завжди казав Микола. – В тебе дуже важлива професія!
У Віри щодо цього були деякі сумніви.
-Микола схильний ідеалізувати цей світ, – подумала дівчина.
Але їй подобався оптимізм коханого.
За місяць після знайомства Микола зробив Вероніці пропозицію.
-Так, – ніжно посміхнувшись, відповіла вона. – Я з радістю вийду за тебе заміж.
-Чи не задуже швидко? – із сумнівом запитала мама. – Все-таки місяць – не такий вже й великий термін для того, щоб добре дізнатися один про одного і зрозуміти:
-Так, ось він, моя людина.
-Мамо, та я з перших хвилин зрозуміла, що хочу бути з Миколою, – впевнено сказала Вероніка. – Дехто й роками живе разом, а потім виявляється, що люди толком і не знали один одного. Нам із Миколою вистачило й місяця. Мамо, та я відчуваю, що все буде гаразд! Тільки з цією людиною я зможу пережити усі випробування, які дасть нам життя.
Микола та Вероніка обмінялися обручками й клятвами у коханні та вірності.
Молоде подружжя всюди з’являлося разом, тримаючись за руки.
В кіно, так в кіно, на футбол, так на футбол!
-Скажи, а вам жодного разу не хотілося відпочити один від одного? – спитала якось Ольга.
-Уяви собі, ні, – з усмішкою відповіла Віра. – Тільки разом!
Через кілька місяців після весілля Вероніка з гордістю продемонструвала чоловікові тест із двома заповітними смужками.
-Віро, я найщасливіша людина на світі! – переможно закричав Микола і закружляв дружину по кімнаті.
-Обережніше, нас тепер двоє, – засміялася вона.
-Та хоч десять! – вигукнув чоловік. – Своя ноша не тягне!
Доля, мабуть, вирішивши, що відсипала Вероніці і Миколі надто багато щастя, приготувала подружжю нелегкі випробування.
Їхній первісток Максим народився слабим. Прогноз був невтішний.
Вони об’їздили всіх лікарів, але жоден не давав прогнозів.
Максиму призначили процедури. Самопочуття хлопчика покращало.
Пройшов рік. На обстеженні сказали, що Максимчику потрібні дорогі процедури.
Коли озвучили суму, подружжя взялося за голови. Та вони таких грошей зроду не бачили!
Микола й Віра сповістили про це родичів. Вони зібрали деяку суму, але цього було замало.
-А якщо дати оголошення? – мати Віри, була рада будь-якій, навіть найслабшій соломинці.
-Думаєш, це щось дасть? – схлипувала дочка. – Скільки їх таких на всіх грошей не вистачить. Хоча, не такий у нас і великий вибір…
І вони подали оголошення на телебачення. Якісь гроші приходили, однак, до потрібної суми було дуже далеко.
Микола й Вероніка намагалися не зневірятися. Вони розуміли, що не могли дати слабинку.
-Ми з усім впораємося, – казав чоловік. – Разом ми сила. Ти мені віриш?
-Так, – крізь сльози посміхнулася Віра. – Тільки разом!
Але біда не приходить одна. Злягла й Вероніка…
-Чудово, – думала жінка. – У мене слаба дитина, справи по дому, а я лежу.
Час від часу вона починала плакати від безвиході, але відразу ж заспокоювала себе.
Мужність Миколи не могла не викликати захоплення. Віра дивилася на нього і думала:
-Рано чи пізно Миколі це набридне, і він піде від нас. Таке часто-густо трапляється…
Але час минав, а Микола й не думав залишати сім’ю. Він доглядав за сином і дружиною, покірно прибирав, ходив по продукти, прав, прасував, словом, вів господарство.
Хоча, чого приховувати, часом Микола впадав у розпач.
-Чи скінчиться колись усе це? – з тугою думав він. – А головне – як?
Але про це Микола боявся думати…
Віра почала вставати, але Микола бачив, як їй важко. Добре ще, що бабусі допомагали, а то взагалі б…
Дорогою додому Микола вирішив заскочити в кафе. Чоловік відчував: якщо він зараз не вип’є філіжанку кави, то засне по дорозі.
Сьогодні до них навідалася теща, та й Віра почала потихеньку вставати, а отже, Микола міг дозволити собі ну хоч трохи розслабитися.
-Кава тут чудова, – вкотре подумав він, сьорбаючи гарячий ароматний напій.
І це була єдина позитивна думка цього дня.
-Микола?! – раптом почув він жіночий голос.
Чоловік обернувся й на мить аж оторопів.
Перед ним стояла Світлана, його перше кохання. До речі, взаємне.
Казали, вона вискочила заміж за багатого і поїхала з ним за кордон. Виходить, брехали? Чи повернулася?
-Я, – невесело відповів Микола. – Привіт, Світланко. Прекрасно виглядаєш.
-Дякую за комплімент! – кокетливо відповіла Світлана. – Стараємось! Мені сісти можна?
-Ох, так, звичайно, сідай. Як поживаєш?
-А я, Миколо, тепер багата вдова. Чоловічка мого не стало і залишив він мені значні гроші.
-Ясно, – задумливо кивнув він. – Прийми мої співчування.
-Приймаю, – кивнула колишня кохана. – Тільки ось співчувати нема чому. Ні, по-людськи мені його, звичайно, шкода, але…
-Але?
-Миколо, а я ж тебе не забула, – заявила Світлана, багатозначно подивившись на Миколу.
-На жаль, – розвів він руками. – Я одружений і люблю свою дружину. І, якщо мені не зраджує пам’ять, то ти мене кинула.
-Вибрала тугий гаманець, – подумав Микола, але вголос цього не сказав.
Діло минуле. У кожного своє життя, що б там Світлана не говорила.
-А! – легковажно махнула вона рукою. – Що було те було. Слухай, Микольцю, може, сходимо в якийсь гарний ресторан? Посидимо, поговоримо.
-Та ні, – сумно посміхнувся Микола. – Як небудь іншим разом. Мене вдома чекають.
-Нудний ти якийсь, – нарікала Світлана. – Мабуть, сімейне життя не з веселих?
-Не з веселих, – важко зітхнув він і розповів колишній дівчині про своє лихо.
-Та-а-к, оце ситуація, – пробурмотіла Світлана. – Ворогу не побажаєш. Але тобі пощастило. Адже в тебе є я. Так-так, Миколо, я можу тобі допомогти. Я дам потрібну суму.
-Правда, даси? – зрадів Микола. – Але, одразу попереджаю, швидко віддати не зможемо. Тільки частинами.
-А нічого віддавати не треба, – усміхнулася вона і, передбачаючи подив Миколи, додала:
-Я дам грошей, вашого сина вилікують, але ти залишаєшся зі мною.
-А ось це підло, – насупився він.
-Та годі тобі, – хмикнула Світлана. – Це лише угода. Серед тих людей, де я крутилась, усім правлять гроші. Так як?
У Миколи голова йшла обертом. Хоча, з іншого боку, а чого він чекав? Власне, Світлана завжди все міряла грошима, тому їхнє розставання було неминуче. Але пропонувати таку угоду, коли йдеться про здоров’я, нормальний розвиток і, можливо, життя дитини, просто блюзнірство!
-Мабуть, ти зараз думаєш, яка я погана. – Як нічого й не було, промовила Світлана. – Нехай так. А я борюся за своє щастя, як я вмію. Тільки не треба мені зараз говорити про те, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш. Не та ситуація. Отже, Миколо, даю тобі три дні на роздуми. Сподіваюся, що ти ухвалиш правильне рішення. Час пішов…
Вона встала з-за столу і, підхопивши сумочку, гордо вийшла.
А Микола застиг. Він міг допомогти синові, але якою ціною? Ціною зради! А чи це зрада?
Задзвонив телефон.
-Так, Вірочко? – втомлено відповів Микола.
-Ти скоро будеш? – запитала дружина. – Ми з Максимчиком скучили.
-Так, рідна моя. Я скоро буду.
Миколі важко було говорити. Адже, можливо, йому доведеться зрадити своїх рідних.
-Господи, ну, чому життя таке несправедливе? – думав Микола. – Чому такі, як Світлана живуть приспівуючи, а ті, хто заробляють своїми руками, то як риба об лід?!
Він прийшов додому і як завжди поцікавився, як Максимчик. Син спав, і Микола навшпиньки підійшов до ліжечка.
-Як він сьогодні?
-Поїв, – охоче відповіла Вероніка. – Намагався говорити якісь склади.
-Це добре, – задумливо відповів Микола.
Адже інші діти у цьому віці вже ходять…
-Ти можеш змінити ситуацію, – нашіптував йому внутрішній голос.
Майнула і така зрадлива думка: піти на умови Світлани, а потім кинути її.
Тільки ось невідомо, що може спасти їй на думку. А хіба можна назвати нормальною жінку, майбутню матір, яка пропонує такі умови?
Коли Микола лягав спати, на месенджер надійшло повідомлення:
«Я забула тобі сказати – дружині ані слова про мою умову. Ти покохав іншу, і ніяк інакше, скажеш. Інакше з тобою будуть говорити вже інші люди…»
-У тебе неприємності на роботі? – запитала дружина, помітивши стан Миколи.
Чоловік був задумливий, а іноді в його словах прослизало роздратування. Ось і зараз…
-Все нормально, – буркнув Микола.
-А може, у нього хтось є, і він не знає, як мені про це сказати? – спало їй на думку.
-Все я пішов! – сказав чоловік і вийшов з квартири.
Вероніка була недалеко від істини. Микола справді не знав, як сказати про все дружині. Він, звичайно, міг сказати їй, що Світлана виставила такий ультиматум, але ж вона дала зрозуміти, що такий варіант не пройде.
Всі наступні два дні Микола був у такому невизначеному стані.
На третій день він, немов уві сні, приїхав на роботу і дістав телефон з повідомленням від тієї, яка могла кардинально вплинути на подальше життя його сина.
«Сподіваюся, ти не забув, що сьогодні закінчується термін? Сподіваюся на твою розсудливість.»
Повідомлення було присмачено смайликами, і це особливо дратувало.
Ближче до кінця робочого дня зателефонувала Вероніка.
-Микольцю, – кричала вона в трубку. – У мене просто чудові новини!
-У мене теж, – похмуро подумав чоловік.
-Уявляєш, наше оголошення побачив один дуже багатий бізнесмен! Він переказав гроші, усю суму, уявляєш?
-Чесно кажучи, ні, – зітхнувши, відповів Микола, і тільки зараз до нього дійшло, що сказала дружина. – Віро, це правда?!
-Правда, Миколо! – сміялась Вероніка.
Він відчував, що Віра ось-ось розплачеться, але, дякувати Богові, від радості.
Микола зітхнув із полегшенням.
«Звичайно, пам’ятаю, – написав він Світлані. – І моя відповідь – ні!»
Подальше нагадувало казку зі щасливим кінцем. Підприємець, який переказав усю суму, побажав познайомитися із ними. Ним виявився приємний чоловік років тридцяти п’яти. Його звали Сергієм.
-Колись мого маленького братика не стало після кількох років того ж, що й у вашого хлопчика, – сумно сказав він. – Ось я і вирішив врятувати когось. Нехай ваше маля живе за себе і за мого бідного братика. Тільки тримайте мене в курсі, гаразд?
Максимчику зробили процедури. Віра якось теж почала одужувати.
До двох років розвиток Максимчик зовісім видужав. На його день народження, окрім бабусь, дідусів, інших родичів та друзів родини, запросили Сергія. Вони були зобов’язані цій людині всім!
Коли були проголошені перші тости за здоров’я маленького Максимчика, Вероніка запропонувала Сергію стати хрещеним Максима.
-Якщо ви, звичайно, не проти, – додала молода жінка.
-Вважатиму за честь! – з усмішкою відповів він.
А потім слово взяла Ольга:
-Я хочу підняти келиха за те, щоб надалі цю чудову пару оминали випробування. І ще я щиро захоплююсь ними. Таке пережити! Це треба бути по-справжньому сильною людиною.
-Все куди простіше, – посміхнулася Вероніка. – Наш девіз: “Тільки вдвох!” І він нас укотре не підвів!
…Пройшов рік. Вони вели сина в дитячий садок і дуже хвилювалися.
-Максимчику, хочеш у садок? – весело спитав батько.
-Так, – поважно відповів малюк.
-І плакати не будеш? – посміхнулася Вероніка.
-Ні-і, – смішно похитав він головою. – Я ж чоловік. А чоловіки не плачуть…
Перший день у садочку пройшов чудово. Максимка ріс товариською дитиною, і батьки не могли на нього натішитися. Хлопчик полюбив їздити до батька на роботу, і одного разу заявив, що хоче маленького песика.
-Треба подумати, – з усмішкою сказала Вероніка, вже точно знаючи, що песику судилося з’явитися в їхньому будинку.
Все, що завгодно, аби малюк ріс здоровеньким!
Від спільних знайомих вони дізналися, що Світлана почала гульбанити і прогуляла всю спадщину, що залишилася від багатого чоловіка.
Вона народила доньку і виховує її одна…
Дізнавшись про це, Микола подумав:
-Не дай їй Бог пережити те, що пережили ми. Нам простіше. Ми разом. Тільки разом. І ніяк інакше!
