Їхній «цукерково-букетний» період розпочався з невинного флірту – погляди при зустрічі, знайомство, потім листування по смс і нарешті таємні побачення, але невинні.
Чому таємні? Та тому що мати Оленки одразу не схвалила знайомство з хлопцем старшим за дочку на сім років, який винаймав квартиру поверхом вище.
Хоча за місяць вони обоє зрозуміли, що закохані один в одного.
Вони намагалися бачитися частіше, все ще ретельно приховуючи свої стосунки від Алли Олександрівни, а та старанно пильнувала за дочкою, як їй здавалося, і контролювала кожен її крок.
Але Оленка тільки закінчувала одинадцятий клас, а лицар її серця вже працював.
Микита тим не менш знаючи, що дівчина має здавати іспити, поставив їй умову – зустрічаємося, тільки якщо ти будеш добре вчитися, щоб здати все на відмінно.
Мамі її, до речі, навпаки, треба було б сказати хлопцеві:
-Дякую тобі, бо Оленка склала всі іспити з високими балами, і тому вступила спокійно на бюджет в університет.
І вони вирішили почати зустрічатися відкрито…
…Того дня Алла Олександрівна вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі.
Вона відчистила плиту на кухні, вимила вікна, ванна сяяла й блищала чистотою!
На вулиці вже стемніло, коли жінка закінчила мити підлогу і втомлено зітхнула.
-Фух, нарешті закінчила! – подумала вона і раптом сплеснула руками. – О, Боже! А де ж це Оленка ходить так пізно?! – схаменулась Алла Олександрівна.
Вона швидко накинула кофту, відкрила двері в підʼїзд і ахнула!
Її дочка йшла з кимось під руку! Алла оторопіла, коли побачила з ким.
Вона стояла в під’їзді в очікуванні дочки, яка провинилася, і вже хотіла було сваритися, як тут Микита випередив її:
-Алло Олександрівно, прошу вас спочатку вислухати мене, а потім вже робитимете свої висновки з усього сказаного мною.
Справа в тому, що ми зустрічаємося з вашою дочкою вже більше ніж пів року і я ні словом, ні ділом не образив її, не зазіхнув на її честь, навпаки, я змушував її вчитися, щоб вона добре здала іспити і вступила вчитися далі.
Мої наміри щодо Олени найсерйозніші і тому спочатку її навчання й моя кар’єра, а потім все решта…
Хлопець замовк, а на нього з подивом дивилася мама дівчини і розуміла, що хлопець… просто золото!
Вона відчинила ширше двері в квартиру і просто сказала:
-Я пиріг спекла, ходімо пити чай.
Оленка обійняла її:
-Я знала, що ти в мене найкраща матуся на світі.
-Іди вже, підлиза…
Під час чаювання Алла Олександрівна обережно почала розпитувати Микиту про нього та його батьків. І він розповів історію його життя:
-Я з села, воно за сорок кілометрів від міста, сирота, батька не знаю, а мами не стало, коли мені було шість років.
Тож мене виростила моя улюблена бабуся, Ганна Володимирівна.
Вона колишня вчителька і мене виховувала строго, тому я добре вчився і закінчив одинадцять класів.
Буквально перед тим, як мені треба було йти на службу, її не стало. Але перед цим бабуся мені прямо передбачила моє подальше життя.
Вона часто бачила, як я вважаю, віщі сни – те, що я вчитимуся заочно і що я зустріну на першому місці проживання в місті, свою долю…
Сказала, слово в слово:
-Бережи Оленку, вона твоя доля, тільки з нею ти будеш щасливий.
Так що ось таке моє життя. Все, що бабуся мені сказала – виконується. Зараз я працюю програмістом в одній фірмі і навчаюсь заочно в інституті, вже на другому курсі.
Після знайомства з Микитою, Алла Олександрівна вже по-іншому стала ставитись до хлопця і незабаром він став частим гостем у них у хаті.
Батькові Олени хлопець теж сподобався – відкритий, розумний та шанобливий.
Через два роки молодята попросили благословити їх, оскільки Микита отримав диплом і перейшов на добре оплачувану роботу.
Будинок бабусі в селі, який Микита до цього здавав в оренду одній сім’ї, він їм же ж і продав.
Чоловік взяв кредит і купив в іпотеку двокімнатну квартиру в сусідньому кварталі.
Вони зіграли скромне весілля. Молоді самі не захотіли витрачати гроші – краще зробити гарний ремонт, вирішили вони.
І так почалося їхнє спільне життя…
Найцікавіше, що багато хто після весілля, через деякий час починає проявляти свій справжній характер, хтось у побутових дрібницях, інших починає щось не влаштовувати в партнері.
У нашої молодої пари все було просто чудово!
Ні, сварки невеличкі були, але це було не критично і вони ще до весілля домовилися, що всі розбіжності будуть вирішувати спільно і знаходить компроміс.
До кінця четвертого курсу Олена народила доньку.
Микита її просто обожнював, весь вільний час намагався проводити зі своїми дівчатками, і вони йому платили за це своєю любов’ю.
А Світланка так смішно раділа приходу тата додому.
Вона притискала кулачки до щічок і пищала, а коли вже навчилася ходити – бігла до нього назустріч і цілувала чомусь в ніс.
Щаслива родина, жити б їм та й радіти, але життя підступна штука…
Того дня Світланка пішла на прогулянку зі своїм новим яскравим м’ячиком.
Хоча Олена не хотіла його брати, вмовляла малу залишити його вдома, але дівчинка на диво, як ніколи раніше вперлася, аж до сліз.
Довелося дозволити…
І коли вони підійшли до пішохідного переходу, м’ячик у Світланки випав з рученят і покотився на дорогу…
Маленька миттю кинулася за ним на дорогу, Олена за нею… Але пролунав звук гальм…
Світланки не стало одразу…
Горю батьків не було межі.
Олена звинувачувала тільки себе в тому, що сталося. Вона аж заслабла й злягла…
Микита хоч і сам був на межі, але тримався та підтримував дружину.
Він сам доглядав за нею і через місяць Олена почала потихеньку пересуватися по квартирі.
Коли відбули сорок днів, Олена ввечері сиділа біля фотографії малюка і безперервно дивилася на неї.
Підійшов Микита, сів поруч.
-Ти знаєш, я багато думала, немає мені пробачення, я розумію, ти мене, мабуть, не любиш. Якщо ти хочеш піти, тримати тебе я не стану, я зрозумію…
Чоловік прикрив їй рота своєю рукою, потім обійняв і сказав:
-Ми разом переживемо нашу біду. І ти ні в чому не винна, це доля така коротенька у нашої малечі була…
Пам’ятаєш, я тобі розповідав, як бабуся моє життя описала й зустріч з тобою…
Так от, вона тоді ще передбачила, що ми з тобою втрату велику переживемо, яку саме, не сказала, але тільки якщо ми підтримуватимемо один одного, то не зламаємось…
А за кілька років після цього, у нас знову все налагодиться і потім до кінця наших днів усе буде добре.
І вони справді стали ще ближче один до одного, лихо їх згуртувало.
Микита допоміг дружині остаточно одужати, він був ніжний і дбайливий, і вони так і йшли, пліч-о-пліч по житті.
А через два роки Олена зрозуміла, що чекає дитину.
Вони тихо раділи, боячись злякати щастя, на яке вони чекали весь цей довгий час.
І народився синочок, маленький, міцненький, дуже схожий на свого тата… А очі у нього були Світланки…
Батьки дуже любили свого сина, але Світланка – це світлий спогад та тихий смуток на все життя.
Завжди страшно, коли батьки переживають своїх дітей.
Не дай Боже нікому такого…