-Ну, давай вже хвалися! – за стіл до Ліди безцеремонно підсіла коліжанка.
Дівчина здивовано глянула на Аллу.
-Ой, та не прикидайся! – продовжила Алла. – Бачила я вчора твого чоловічка – в ювелірний заходив. А я й за ним давай… Близько, звісно, підходити не стала, але чітко бачила коробочку. Ну, показуй!
Ліда очі вирячила від здивування.
-Вибач, але ти помилилася, – натягнуто посміхнулася вона. – Максим учора ввечері був удома.
-Шоста двадцять була! – не вгавала Алла. – І не треба робити з мене казна-кого! Це точно був твій чоловік, я його добре роздивилася, коли він за тобою приїжджав…
-І все-таки ти помиляєшся, – похмуро відповіла Ліда. – Вибач, перерва закінчилася, мене робота чекає.
Ліда встала з-за столу і поспішила вийти з маленького кафе.
Адже вона спеціально вибирала час, коли тут найменше людей! Їй дуже хотілося хоча б десять хвилин провести в тиші, але… Не вийшло.
Ще й компанія підібралася, ну найневдаліша! Місцева пліткарка, готова вхопитися за незначну дрібницю і роздмухати її до величезних масштабів.
-А-а-а, тепер зрозуміло! – єхидно сказала Алла. – Твій чоловічок завів собі іншу. Оце новина! Нашу неперевершену Лідію Андріївну чоловік кидає!
-Нісенітниць не говори! – різко відповіла дівчина.
Збоку вона здавалася спокійною.
-Мій чоловік мене любить. У нас росте прекрасний син.
-Який, навіть, не твій, – закінчила за неї коліжанка. – Хитрий мужичок, твій Максим. Сина на тебе залишив, а сам по відрядженнях роз’їжджає. Та в нього, мабуть, у кожному місті наречена є!
-Ще одне слово, і я піду до керівника. Будеш мати неприємності. І ніхто за тебе не заступиться, всіх уже дістала!
-І тобі я добра бажаю! – у слід дівчині прокричала Алла. – Кидай його, поки не пізно! – він не тільки в ювелірному побувати встиг. Я ж його ще й у квітковому бачила. І по телефону він з кимось муркотів! Лідо! От же ж…
Бурчачи собі під ніс, жінка вирушила на своє робоче місце.
Їй так і хотілося поділитися новиною з подругами, але знаючи Ліду… Адже поскаржиться, точно поскаржиться! І де потім шукати роботу, та й з такою зарплатою?..
…Ліду не полишали сумніви. Це при сторонніх вона могла так впевнено говорити, що все у них в родині добре, але собі брехати навіщо?
Максим справді прийшов вчора ближче до восьмої вечора, виправдовуючись купою роботи… А може, все набагато простіше?
Ліда вийшла з ліфта, підійшла до квартири й відкрила двері своїм ключем.
-Я вдома! – звично крикнула Ліда в коридорі.
Але у відповідь була тиша…
Зазвичай першим їй на зустріч біг її Юрко наввипередки з їхнім песиком Бароном. І тут уже кому пощастить першому.
Золотистий ретривер визнавав у цьому будинку тільки одного господаря – Ліду. Решту він поблажливо терпів.
А Юрко? Юрко вважав Ліду своєю матір’ю, незважаючи ні на що…
-Агов, ви де?! Максиме, коханий, ти вдома?! – здивовано гукнула Ліда.
Вона роззулася і швидко побігла в кімнату. Там нікого не було. Раптом, на журнальному столику, вона побачила якийсь великий конверт.
-О, Господи! – вигукнула вона. – Та не може бути…
Ліда застигла від несподіваної здогадки. Вона хвилюючись відкрила конверт й оторопіла.
Вона чекала такі слова, як «розлучення», «йду»… Щось на зразок цього. Ось тільки там був написаний один єдиний рядок з добре знайомою Ліді адресою.
Там було розташоване миленьке кафе, де Максим колись зробив їй пропозицію…
На таксі дівчина дісталася потрібного місця за лічені хвилини. З неприємним почуттям Ліда зайшла всередину й побачила…
Побачила всю сім’ю у зборі! Усі гарні, ошатні, щасливі… На стіні величезний плакат із ажурною цифрою «5».
-Чому там п’ять? – промайнула думка, поки до Ліди мчав Юрко.
-Мамо! Вітаю!
-А-а-а… З чим? – трохи жалібно сказала Ліда, міцно обіймаючи восьмирічного хлопчика. – Ми, начебто, тільки чотири роки одружені… Та й зараз вересень, а не липень…
-Так, це не річниця нашого весілля, – широко посміхався Максим, простягаючи коханій дружині величезний букет квітів. – Але ця дата також дуже важлива. Рівно п’ять років тому ми з тобою зустрілися вперше. Я ніколи не забуду цього дня, адже нас звела сама доля!
-Нас звів ось цей халамидник, – погладила сина по голові Ліда. – Який ніяк не хотів спокійно посидіти хоч п’ять хвилин. Так, Юрко? Хто в три роки примудрився вилити чай на незнайому тітоньку?
-Я! – заявив хлопчик і заливисто засміявся.
-Це була доля, – вперто похитав головою чоловік. – Пам’ятаєш, ти вже збиралася йти з кафе. І тут Юрко зачепив ту чашку… У мене для тебе є подарунок. Сподіваюся, він тобі сподобається.
У руці Максима, як за помахом чарівної палички зʼявилася невеличка коробочка з яскраво-червоним бантиком.
Затримавши подих, Ліда потягла за кришку й побачила дивовижної краси сережки, що ідеально пасували до кулона, що був на шиї у дівчини.
-У мене просто слів немає, – схлипнувши, прошепотіла Ліда. – Дякую вам… Всім вам!
…Наступного дня Алла з неприхованою неприязню спостерігала за Лідою, яка вперше за довгий час зібрала волосся в тугий пучок.
Неймовірно красиві сережки загадково виблискували в променях осіннього сонця…
