Віра неквапливо припаркувала машину, глянула на годинник, і побачила, що їй ще хвилин двадцять чекати на доньку Оленку з музичної школи. З дверей школу виходили діти, і радісні розходилися в різні боки, помахавши на прощання один одному рукою.
Увагу Віри привернули двоє, молода жінка та чоловік. Зовні він здавався старшим, причому пристойно. Вони завернули за ріг, з хвилюванням озирнувшись, чоловік обійняв жінку і притиснувши до себе, поцілував у щічку. Потім радісно про щось поговорили і, попрощавшись, розійшлися в різні боки. Вигляд у них був невпевнений, наче хвилювалися від чогось. Віра дивилася на них і розуміла, що між ними стосунки, і можливо він одружений, а вона незаміжня. Або навпаки, обидва пов’язані сімейними узами, але як би там не було, Віра раптом згадала, як вони ховалися від своєї начальниці з Михайлом, їй стало смішно. Це зараз смішно, через шістнадцять років, а тоді було не дуже.
Віра сама не знає, чому до неї прилипло слово «красуня». Так, вона була гарненькою дівчинкою з дитинства. Найприкріше, що до неї це слово прилипло так міцно, починаючи з дитячого садка. Вихователька завжди зустрічала Віру однаково:
– Ну, привіт, красуня, – і заводила за руку в групу, кивнувши її мамі головою.
У школі теж Віру називали не інакше, як наша красуня. Хтось із добрими намірами, а хтось єхидно чи із заздрістю. Особливо у старших класах. Їхній класний керівник, улюблена історичка наприкінці дев’ятого класу, пішла в декрет, і на її місце призначили нову класну. Нею виявилася Надія Іванівна, жінка солідного віку, про неї говорили – «стара діва». Однокласники всі завили від такої новини, бо вона викладала біологію, була твердою, і ніколи не йшла на компроміси. Особливо вона не любила дівчат, і особливо симпатичних.
Лялькова зовнішність Віри їй одразу впала в очі, вона її дратувала найбільше. І коли викликала Віру до дошки, завжди вимовляла єхидно одну й ту ж фразу:
– А зараз ми послухаємо нашу красуню з третьої парти.
Віра не доставляла Надії Іванівні радості, завжди відповідала чітко та правильно, навіть на додаткові запитання. Вона знала, що тільки так вона вбереже себе від їдких слів вчительки. Їй нічого не залишалося робити, як знову сказати:
– Ну що ж, красуня, цього разу чудово! Подивимося надалі…
Віра закінчила школу з пристойним атестатом і вступила до інституту. Студентські роки минули звичайно веселіше, ніж шкільні. Віра мала багато шанувальників, ну дуже багато, одного разу навіть близько року стався бурхливий роман зі студентом з четвертого курсу, але нічого хорошого з цього не вийшло. Андрій дуже ревнував Віру до всіх поспіль, і в той же час хвалився всім однокурсникам:
– Заздрите мені? Ось і заздріть, що мене любить така красуня, найкрасивіша дівчина в інституті.
А одного разу навіть дуже посварився з Вірою, коли вона в кафе зустріла свого сусіда Сашка. Поговоривши із сусідом, вона пішла до гардеробу, де чекав Андрій із її пальто в руках. Не встигла Віра надіти на себе пальто, як Андрій взяв її за руку і буквально вивів її на вулицю, зупинився і… щось стримало його, Віра сама не зрозуміла, можливо її хвилювання. Вона пішла від Андрія.
В інституті, зустрівши її наступного дня, Андрій вибачився:
– Віро, вибач, я сам не зрозумів, що зі мною. Але я думав, що то твій черговий шанувальник.
Але вона дівчина розумна, і вдома увечері все обміркувавши, вирішила від нього бігти подалі, інакше…
– Андрію, між нами все, я не хочу більше тебе бачити поряд. Мені набридли твої ревнощі та сварки. Ми ще зустрічаємося, а що буде, якщо раптом у нас буде сім’я. Та ти просто мене.., і вона гордо пішла.
Від безвиході та образи він подзвонив матері Віри, наговорив купу образ і сказав:
– Передайте своїй красуні, що вона про це пошкодує.
Мати здорово запереживала, попереджала дочку, щоб подалі трималася від нього. Але невдовзі Андрій вже завів собі іншу дівчину, і заспокоївся.
Після інституту Вірі пощастило, їй вдалося влаштуватися у велику будівельну компанію інженером-проектувальником. Колектив Вірі подобався, колеги прийняли до своїх лав нову красуню весело і добродушно. Подобався начальник, дуже літній чоловік Микола Петрович, розважливий, ввічливий, багато спілкувався з Вірою:
– Ну красуня, давайте поспілкуємося, я виявив помилку у Вашому проекті та…
Микола Петрович доступно та спокійно пояснював їй, а Віра все схоплювала на льоту.
– Ну-ну, яка кмітлива, далеко підеш. Якщо тобі твоя зовнішність дозволить, красуня!
Віра не розуміла, чому її зовнішність може щось не дозволити, але Микола Петрович через якийсь час пішов на пенсію. На його місце призначили Ірину Сергіївну, майже копію її класної класної керівнички у школі, у сенсі характеру. Вона просто виявилася її копією і також не злюбила Віру і не лише її. Жінок вона не переносила зовсім, а тим паче гарних.
Незважаючи на те, що Віра одягалася пристойно, скромно, Ірина Сергіївна щоразу оглядала її прискіпливо з голови до ніг:
– Що Ви ходите, як на показі мод, з довгими сережками у вухах, які бовтаються мало не до колін, а замість спідниці якась пов’язка на стегнах? Це Вам не ресторан, це офіс, і потрібно суворо дотримуватись правил. Красуня, те ж мені!
Хоча в офісі немає дрес-коду, і одягаються всі, як хочуть, спідниці надягають набагато коротші, але не могла вона пройти повз Віру, щоб не зачепити її. І коли Віра спробувала виправдатися, що спідниця її всього на два сантиметри вище колін, начальниця раптом видала:
– Загалом так, красуню – або Ви ходите на роботу в пристойному вигляді, або нам доведеться розлучитися.
– Добре, я подумаю, – сказав Віра, і таким поглядом обдарувала Ірину Сергіївну, що та навіть трохи знітилася, але одразу ж взяла себе в руки.
Колеги слухали мовчки, уткнувшись у комп’ютери, а деякі з розумінням і підтримкою поглядали на неї, вони, звичайно, були на боці Віри, але начальниця…
Коли Віра розповіла вдома мамі та бабусі про начальницю та її ультиматум, мама засмутилася. Донька справді одягалася на роботу скромно, але, як відомо, красу нічим не прикриєш. А бабуся категорично сказала:
– Твоя начальниця недалекого розуму, а ще зла, а ти звільняйся! Тримайся дитино, заздрісників багато, але справедливість переможе! Пора б тобі вже й про заміжжя подумати.
Віра звільнилася, і за місяць влаштувалася до Конструкторського бюро. Усі чоловіки були неймовірно здивовані, коли до них у відділ прийшла така красуня, та ще незаміжня. Колеги наввиперед пригощали її кавою, пропонували підвезти до будинку, або повечеряти в кафе, навіть ті, хто був із категорії одружених. Але Віра стійко переносила усі пропозиції. Жінки поглядали теж з цікавістю, дивлячись, як їхні колеги чоловіки пожвавились і стрибають біля новенької, але поки вони бачили, Віра нікому не надає уваги.
Через місяць до них у відділ прийшов Михайло, неймовірно гарний молодий чоловік, і перед його чарами багатьом жінкам встояти було неможливо. Він звичайно відразу звернув увагу на Віру, але вона зайняла стійку позицію. А тут ще Катя зі своїми порадами:
– Віра, будь обережнішою, бачу, як Михайло з тебе очей не зводить. Але на нього наша шефиня поклала око.
– Шефиня? Наша начальниця? Так вона ж набагато старша за нього, в матері йому годиться, – з подивом сказала Віра.
– Неважливо! З її грошима вона будь-кого отримає. А тобі краще триматися від Михайла, інакше вилетиш звідси. Вже був такий випадок, – дружньо порадила колега.
У середу Михайло приніс шоколадку і, підморгнувши, поклав на стіл перед Вірою. Вона відсунула на край столу.
– Дякую, я не їм солодке.
– Ну не тобі Віро, говорити про фігуру, ти молода і гарна. Справжня красуня.
Обережно торкнувшись її плеча, Михайло запитав:
– Ну, добре, солодке не їсиш, а в кафе тебе запросити можна?
– Не можна, – різко і сердито відповіла Віра, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Але Михайло наполегливий, він сів перед нею навпочіпки:
– А чому?
– Просто не хочу, а що такого не може бути?
– Гаразд, я читав у казках, що серце Снігової королеви важко розтопити. Але можливо!
Віра уткнулася в комп’ютер, Михайло пішов собі за перегородку. А на душі у Віри робилося незрозуміло що. Цей Михайло дуже подобався їй, чорні очі, що неможливо притягують погляд. Вона думала:
– О, Господи, дай мені сили встояти.
Наступного дня у неї на столі лежали три білі троянди. Вона знала, що це він, але здивувалася, що їй дуже подобаються саме білі троянди. Подумала: “Треба ж, вгадав!” Але квіти сховала в шухляду стола, про всяк випадок, раптом зайде «шефиня».
Михайло підійшов ближче кінця робочого дня.
– Віра закругляйся, я довезу тебе до дому.
– Дякую, не треба, – уткнувшись у папери, сказала вона.
– А на вулиці злива, ти хіба не бачиш?
– Ну і що, у мене є парасолька.
– Ну, що ти так переживаєш Віро? Я не ображу тебе, ти мені подобаєшся і хочу тобі допомогти.
– Гаразд, поїхали. Тільки без будь-яких недвозначних розмов, – рішуче відсунувши всі справи убік, сказала вона.
– Згоден. Підвезу і все.
Вони їхали і розмовляли спокійно на різні теми, Михайло не обдурив, просто довіз до дому, сказавши:
– До завтра, – поїхав.
Віра забігши в під’їзд, трохи постояла, а на душі було так хвилююче, але впоравшись із собою, викликала ліфт.
Вдома вона думала про Михайла, а сама переживала:
– Господи, що ж я роблю, я знову втрачу роботу, якщо начальниця дізнається …
Цілий тиждень вони разом ходили на обід, вірніше він підсідав за її стіл, і іноді приносив квіти, а вона прибирала їх у стіл.
Після роботи, збираючись додому, вона говорила, вона просила Михайла:
– Слухай, не підходь до мене на роботі та в обід, хочеш, щоб мене звільнили?
– Ні, я хочу, щоб ти мене покохала. Тому що я шукав і чекав на таку жінку, як ти. Я знаю, що ти моя доля.
В цей час на порозі їхнього відділу з’явилася начальниця:
– Ну, треба ж яка ідилія! Яка ніжність! А ти, красуне, чому не поспішаєш додому? Там, мабуть, на тебе хтось чекає? Ну, що ж я тебе відпускаю, твій робочий час закінчився.
Віра, не чекаючи сама від себе такої рішучості, раптом сказала:
– Між іншим, у мене є ім’я, мене звуть Віра!
– Щооо? Віра? Ти ще й хамка? – вся почервоніла, казала начальниця.
– А ви, а ви негідниця. А Михайлу я подобаюся, що, не вірите, то спитаєте? – несподівано дзвінко сказала Віра.
Начальниця повернулася до Михайла:
– Це правда, Михайле?
Той мовчки кивнув, потім підійшов до свого столу, дістав невелику коробку і почав складати свої речі. Віра все зрозуміла, посміхнулася йому, а начальниця вийшла, голосно зачинивши двері. Віра знала, як нелегко втрачати гарну роботу, вона торкнулася Михайла за рукав, щоб підтримати його. Коли вони вийшли з офісу, Михайло закинув коробку в машину, весело глянув на Віру і не змовляючись, кинулися один до одного в обійми, голосно сміючись від щастя.
– Слухай, Віро, ти не переживаєш, вийти заміж за безробітного?
– Звичайно ні, адже я теж безробітна!
Звичайно, їх звільнили, а вони одружилися, і з того часу щасливо живуть уже шістнадцять років разом. Працюють теж разом в одній компанії, і думають однаково: – Що Бог не робить, все на краще.
Віра, отямившись від спогадів, побачила, як із музичної школи вийшла донька, і махнувши їй рукою, попрямувала до машини.
– Привіт, мамо, а я думала, що сьогодні тато приїде за мною, як завжди.
– А тато поїхав на вокзал, зустрічати бабусю, ти що забула? – весело казала Віра.