По своїй Ларисі часто доводилося їздити у відрядження. Приблизно раз на місяць вона виїжджала на два-три дні до центрального офісу, що знаходиться в іншому місті. Чоловік її Віктор звик до відряджень дружини, і його все влаштовувало. Працювали вони у різних компаніях, зустрічалися вдома вечорами, проводили разом вихідні, та й то не завжди. У Віктора хобі – риболовля. Виїжджав із друзями на вихідні частенько. Лариса розуміла чоловіка і ніколи не перечила йому зустрічатися з друзями та проводити час на рибалці.
Разом вони прожили двадцять чотири роки, довіряють і ніколи не контролюють один одного. Дочка нещодавно вийшла заміж і поїхала з чоловіком у Київ, він у неї звідти родом.
А Лариса, залишившись сама, займалася своїми справами, читала, зустрічалася з подругами. І було в них у родині все тихо, спокійно, бо у дружини був поступливий характер, сварок не любила і намагалася одразу ж вгамувати, якщо раптом щось намічалося. Віктор теж все влаштовувало.
Але в деяких чоловіків настає такий момент, коли «сивина в бороду». Ось такий момент і настав у Віктора. Закохався він у колегу Олену, яка молодша за нього, не критично, але на десять років. Олена нова, незаміжня, симпатична і комунікабельна. Швидко з усіма потоваришувала, майже з усіма порозумілася, і поклала око на Віктора. З усіх чоловіків в офісі Віктор виглядав найбільш впевненим у собі, симпатичним, одягнений зі смаком, і як би ненароком, постійно опинявся поряд з Оленою.
Колеги, як тільки побачили, що на їхніх очах розвивається роман, здивувалися, тому що Віктор мав славу порядного сім’янина. А ось взяв, і закохався! Попередили Олену, що Віктор глибоко одружений, у нього симпатична дружина. Але кому вони говорили, незрозуміло? Олена з категорії тих молодих жінок, які і гоняться за такими чоловіками, доброчесними і сімейними. Так легше його привабити, а вони ведуться на це. У неї до речі в цій справі досвід. Вона й пішла з попереднього місця роботи, бо її викрили у стосунках із начальником. У нього дружина виявилася ще тою жінкою, і Олені мало не здалося від тісного спілкування з нею. Довелося швидко змінити місце роботи.
У Віктора, який ніколи не зраджував своїй дружині, раптом знесло «дах». Закохався, як хлопчик, він ще у розквіті сил, йому сорок сім. А оскільки він відкритий чоловік, у зрадах дружині у нього досвіду не було, він навіть не приховував від колег, що Олена дуже йому подобається. У вихідні майже не бував вдома, посилаючись на друзів та рибалку. Дружина трохи запідозрила, і жартома запитала:
– Вітя, щось останнім часом я тебе вдома у вихідні не бачу, змінився ти, втомлюєшся, моментально засинаєш. Раніше за тобою такого не було. Не завів ти когось на стороні, га дорогий?
– Ну, про що ти говориш, Ларисо? Друзі запрошують, ти знаєш, а я не відмовляюся.
Минуло приблизно півроку, як Віктор веде подвійне життя. Олена подобається йому все більше, все більше часу він проводить з нею, і навіть коли дружини не було вдома, запрошував її додому.
Лариса їхала не поспішаючи, відрядження цього разу вдалося, швидко здала звіт, захистила свій проект і на день раніше поверталося додому з гарним настроєм. Її невелика машина сріблястого кольору майже нечутно їхала трасою, а Лариса слухала приглушену музику в салоні.
– Завтра на роботу не піду, завтра п’ятниця, я маю тільки завтра приїхати з відрядження. Тому зараз заїду до супермаркету, куплю гарного червоненького і посидимо з чоловіком, бо знову намилиться на свою рибалку на всі вихідні, – думала вона.
Відчинивши двері ключем, раптом побачила взуття чоловіка та білі, модні кросівки, причому жіночі. Швидко майнула думка:
– Мабуть донька прилетіла відвідати батьків
Але ступивши в кімнату, застигла. На дивані сиділа молода жінка у коротенькому халатику, а чоловік виходив із спальні, одягаючи на ходу штани.
– Ларисо? Ти звідки? Ти ж завтра повинна… – здивовано вимовив Віктор.
– А я ось сьогодні! Що тут відбувається і хто ця дівчина? – ледве стримуючись, казала Лариса.
– Доброго дня, я Олена, разом працюємо з Віктором, потрібно було дещо по роботі …
– Зрозуміло, а як ще, тільки по роботі… у такому вигляді! – Розвернувшись і гучно закривши двері, Лариса вибігла з квартири.
Ледве добігши до машини, сіла і дала волю сльозам. Вона ніколи не могла подумати, що може опинитися в положенні ошуканої дружини. Хтось раніше розповідав про якісь випадки, але її це не стосувалося, вона не надавала значення. І ось сама зіткнулася з підлістю та зрадою чоловіка.
– Оце так! Ось це Віктор! А я наївна, вірю йому. Цікаво, давно це у них? Швидше за все так, не вперше, бо вже й додому привів.
Переночувала у матері. Наступного дня з ранку купила новий замок у двері, попросила чоловіка сестри замінити. Потім склав у сумку речі чоловіка, поставила біля порога. У матері вона звичайно не спала всю ніч, обмірковувала свої дії і дійшла висновку, що відразу подасть на розлучення. Знаючи Віктора, вона не буде його слухати, тому що в нього є така риса, він може будь-кого переконати і вмовити.
Увечері зустріла чоловіка у повній готовності. Поки він, щось бурмотів, намагався своїм ключем відкрити новий замок, Лариса відчинила двері і виставила сумку з речами за поріг, а сама загородила двері до квартири.
– Забирай речі та йди. Бачити тебе не можу і не хочу. Ти мене знаєш, цього тобі ніколи не пробачу. Гаразд би на стороні, але ти привів дівчину до нашої спальні. Зустрінемось при розлученні, – сказала вона чоловікові, і хотіла зачинити двері, але Віктор поставив ногу у двері.
– Ларисо, прошу тебе, вислухай. Я все поясню. Вибач, не знаю, що на мене найшло, – намагався розговорити дружину він.
Але Лариса зачинила двері. Віктор зустрічав її після роботи біля будинку, біля офісу, біля її матері та подруги. Але дружина на контакт не йшла. Вона подала на розлучення, зустрілися там. Віктор ще раз спробував поговорити з дружиною, вибачався, переконував, але натикався на холодний погляд.
З Оленою теж поступово охолонуло стосунки, він був дратівливий, а вона не хотіла зрозуміти його. Але раптом до неї дійшло, що чекає на дитину від Віктора, довелося сказати йому:
– Олено, яка дитина? Мені незабаром п’ятдесят, і зовсім не хочеться чути плач дитини ночами. Хочеться спокою.
– Говори, що хочеш, але я народжуватиму, мені дитина потрібна. У мене теж для цього мало часу. Потім народжувати буде пізно. Не хочеш, значить платитимеш аліменти, я вже постараюся!
Довелося Вікторутвиховувати сина, жити із Оленою, яка вимагала дуже багато. Ось уже синові три роки і Віктор замислюється, як піти від Олени. Багато разів пошкодував, таку дружину, як Лариса, йому більше не знайти, навіть кажуть його друзі.
Лариса майже за п’ять років самотності звикла до свого життя. Пережила і перенесла зраду чоловіка. Зараз уже все позаду, подруга постійно їй каже:
– Ларисо, ти маєш вийти заміж, навіть просто на зло своєму колишньому. Досить сидіти одній, давай займемося підбором кандидатури. Я скажу свому чоловіку, нехай озирнеться, може у нього є хтось на прикметі для тебе!
– Не потрібний мені ніхто. Не хочу, точніше, переживаю, я надто розчарована у чоловіках!
Звичайно Лариса трохи лукавила, насправді одній їй сумно, але зізнаватись у цьому не хотіла навіть близькій подрузі. Вона розуміла, що не потрібно спеціально шукати когось від самотності, щоб скрасити її кимось. Порожнечу скільки не крась – залишиться порожнеча. Тому й вирішила жити вона для себе та ще й для своїх рідних, правда вони далеко, але час від часу зустрічаються.
Всю ніч Лариса не спала, через зуб. Промаявшись до ранку, поїхала до спеціаліста. Як завжди багато відвідувачів. З реєстратури направили її до оглядового кабінету і чоловік у білому халаті, оглянувши її, сказав:
– Схоже, у Вас зуб мудрості росте. Отже, мудрість вона приходить вчасно. Потрібно зробити знімок для достовірності. Сходіть у кабінет.
Там теж сиділи відвідувачі із схвильованими виразами на обличчях. Після знімку їй сказали:
– Зачекайте кілька хвилин у коридорі, Вам винесуть.
Але хвилин через п’ятнадцять дівчина в білому халаті, сама понесла знімки в кабінет, кивнувши їй на ходу, на кшталт «слідуйте за мною». Лариса попленталася слідом. У кабінеті працювали два чоловіка, один зовсім молодий, а другий у віці. Лікар, який у віці запросив її у своє крісло, друге було вже зайняте. Лариса переживала, уважно подивившись знімок, він промовив:
– Так Так. Видаляємо другий та четвертий. Відкрийте рота…Так-так, нічого не розумію. У вас все гаразд.
Лариса, видихнула, і наважилася сказати:
– Мені просто сказали, що у мене росте зуб мудрості.
Чоловік знову глянув на знімок.
– Як ваше прізвище?
– Кравчук…
– А тут написано – «Кравченко»
З сусіднього крісла почувся слабкий голос:
– Це я. Це я Кравченко.
Всі дружно розсміялися, а потім той, який дивився знімок Лариси, промовив крізь сміх:
– Мабуть ненароком поміняли ваші знімки. Прізвища майже однакові! Добре, що вчасно все з’ясувалося. А то б не знаю, що сталося… – якось тепло сказав чоловік і глянув прямо в очі Ларисі. – Не хвилюйтеся. Скоро Ви станете набагато мудрішою, бажаю якнайшвидшого одужання. А за два дні приходьте на огляд, я записую Вас на сім вечора.
Потім вона розповіла по телефону подрузі про свої пригоди, вони довго сміялися. Через два дні надвечір Лариса приїхала на огляд, чоловік у білому халаті сказав:
– Ну, що ж, вітаю, все дуже добре, турбує Вас щось?
– Ні, все роблю, як ви сказали, все добре.
Чоловік уважно дивився на Ларису, а потім видав:
– Мене звуть Андрій, а Вас – Лариса, якщо чесно, я прочитав на Вашій карті. Ви не проти, якщо я запрошу Вас до кафе? І ще я навів про Вас довідки, знаю, що Ви незаміжня, і я дуже радий цьому.
Лариса не чекала такого питання і застигла, але прийшовши в себе, запитала:
– А Ви всіх запрошує до кафе?
– Ні, це зі мною вперше. Як тільки Ви увійшли до кабінету, я відразу зрозумів, що це прийшла моя доля. Я давно самотній, і поки не зустрів свою жінку. Вірю, що настане час, коли доля усміхнеться мені і скаже: – Тобі достатньо випробувань, живи щасливо, – просто й відверто признався Андрій.
– Добре я не проти.
Вони допізна сиділи в кафе, потім зустрічалися ще й ще. Андрій давно в розлученні, і років шість уже не може знайти до душі жінку, хоч і не шукає спеціально, немає часу. Йому п’ятдесят два роки, і він має роботу, він сам себе завантажує, не хочеться сидіти одному вдома. Переночує у своєму великому заміському будинку та знову на роботу.
Якось увечері, сидячи в кафе, Андрій дістав з кишені червону оксамитову коробочку, відкрив її, сказав:
– Ларисо, люба, виходь за мене заміж. Обіцяю любити тебе та берегти завжди. Обіцяю, ти будеш щасливою і ніколи не пошкодуєш, що обрала мене.
Лариса дивилася на Андрія радісно та ніжно:
– Звісно я згодна. Я знаю, що буду за тобою, як за стіною. Я це відчуваю. Ми зустрілися не дарма, допомагатимемо один одному краще зрозуміти цей світ, любити один одного і дарувати щастя. Я в цьому впевнена.
