– Здрастуйте, тут Олексій живе?
– Так… А ви з якого питання?
– Ви його мама?
– Я? Дружина! Дівчина, ви що хотіли?
– Він зараз в палаті, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть. Лише родичам. – верхня губа незнайомки затремтіла. – Можна мені увійти.
– Ну, проходь. Не розумію, а чого ти моїм чоловіком цікавишся, ти взагалі хто? – Люся вказала рукою у бік кухні. – Туди проходь.
Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала хустинку з кишені і витерла піт з чола.
Господиня заклопотала біля плити в очікуванні, коли гостя почне говорити.
– Може тобі водички?
– Ні… Так, якщо можна.
– Так і будеш мовчати? Ти посидіти в мене прийшла чи як?
– Олексій обіцяв на мені одружитися, – зробивши невелику паузу додала, – восени!
– А ну якщо одружитися, – Люся мила каструлю, – це змінює справу, то він гарем хоче зробити.
– Я не жарти прийшла жартувати.
– А я й не жартую, я не маю почуття гумору.
– Ви розумійте, він восени на мені одружується. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…
– Хм… А чого зараз прийшла? Восени тоді й приходь. Звати тебе як?
– Аня… Ганна.
– А я Люся! Аня-Ганна, а чого ж не влітку? Он з-під животика у тебе ніг не видно. Його робота?
– Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо на дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення?
– Ага, тепер зрозуміло. Ось Олексій, ну не змінюється людина і все.
– Ви про що? Я вас не розумію.
– Зате я тебе одразу зрозуміла. Звідки будеш?
– Я з села приїхала. На заводі працювала.
– Приїхала значить місто підкорювати. А Олексій мій дитячий плач не переносить. Народжувати скоро?
– Через два місяці.
– Уу, ось він і ухиляється, хоче себе поберегти. Он у нас, коли перший народився, то він жити до батьків перебрався, на роботу бачите не висипався, а робота у нього не така, що боки можна відлежати.
– То ви мені скажете, як він почувається?
– Так чого не сказати?! Важко. Та не переживай ти так. Житиме.
– Що ж мені робити?
– А я звідки знаю, що тобі робити? Ти коли в ліжко з ним стрибала мене не питала: “що мені робити?”
– Я на третьому курсі в інституті навчаюсь заочно. У мене вдома мама та брати ще маленькі. Мені йти нікуди. І Олексій казав, що ви давно живктк як чужі люди. Він просто через дітей із вами живе.
– Так?! – Люся відчувала, що її терпінню приходить кінець. – Ти мені номер телефону та адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!
– В сенсі?!
– Як його випишуть, подзвоню, щоби забирала.
– Куди?
– До мами своєї та братиків.
– У неї місця немає.
– Ну, а зараз ти ж десь живеш?
– В гуртожитку.
– Ось туди вам і дорога. Ти на квартиру мою не дивися. Вона мені від бабусі моєї дісталася, так що при разводі розділу не підлягає. Ну, чого моргаєш? Немає в нього жодних прав на мій кут.
– Даремно ви так, ми любимо один одного.
– Ну тоді в курені і проживете. А зараз йди вже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де? Тоді дорогу показувати не буду. – Люся кинула в раковину каструлю, яку мало не протерла до дірок, доки з гостею розмовляла.
Три дні Людмила не спала, після того як дізналася, що з чоловіком трапилася біда, коли він на машині повертався додому. Спочатку прогнози були не втішні, але Олексій її вибрався.
Втомилася Люда за ті дні, які чоловік між світами перебував, сили немає. Подзвонили, сказали, що перевели до палати і тепер доглядати дружині доведеться.
А тут ця дівчина вагітна намалювалася.
Іде Люся голову опустила, думає. Хочеш не хочеш, а сходити треба. Чи доглядати, чи образу висловити. Ага, зараз вона його в мить на ноги поставить, що мало не здасться. День народження він їй не хотів псувати.
Сидить Ганна на лавці біля під’їзду.
– Тітка Люся, тітка Люся.
– Ось невгамовна. Чого чекаєш? Хіба я тобі не все сказала?
– А ви не до Олексія?
– І що?
– Візьміть мене з собою.
Нічого не відповіла Люся. Ідуть – мовчать. В автобусі Анна поряд сіла. Люся відвернулася до вікна, ніби її не знає.
Провела Людмила вагітну до Олексія як племінницю.
– Ти тут почекай. Я перша схожу. – сказада дружина дівчинці і увійшла до палати.
Лежить Олексій один. Сусідів поки що не підселили.
Увійшла дружина. Подивилася пильно, Олексій від погляду її прокинувся, посміхнувся, ось тільки Людмилі невесело.
А він дивиться на неї такими очима.
– Привіт, Олексію.
– Люсю, як же добре, що ти прийшла. Я на тебе так чекав.
– Чекав він! Та хто б сумнівався?
Дружина з сумки дістає домашню їжу і на тумбочку ліжка ставить. Щоки, вуха червоні у неї.
– Картопелька гаряча з котлетками, як ти любиш Олексію. Їж, доки не охолола. – тремтячим голосом каже вона.
– Люся, чого така червона? Випадково не занедужала?
– Ні! Я ж тебе з служби колись дочекалася Олексію. Батьків не послухала та вискочила за тебе. А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні… Чого ж ти Олексію все забув?
– Хіба таке забудеш? Люсь, що ти? Знайшла час та місце згадувати. Усе пережили.
– Все та не все, Олексію. – Людмила заплакала.
– Люсь, ну ти чого?
– А того. Не чекала я такого від тебе.
– Люсь, пробач. Я не навмисне. Не винен. Я тихо їхав, помаленько, так як ти завжди кажеш мені.
– Як же ти міг, Олексію? – захитала Люда головою.
– Люся, іншу машину купимо, тільки вийду звідси.
– Тьху ти, думаєш я через машини? – Закинула в тумбочку пакет із апельсинами.
– А чому тоді? Від того, що трохи погано виглядаю?
– А ти з приводу зовнішнього вигляду свого не хвилюйся. До весілля, знаєш, все пройде. Тобто до осені як новенький будеш.
– Люся, ти про що?
– Ні про що, а про кого! Про Ганну, не знаю як її по батькові та прізвище не спитала.
– Яку Ганну? – Здивувався чоловік.
– А ту, Олексію, що дитину від тебе чекає.
– Яку дитину? Люся, ти що таке говориш?
– Він жінку молоденьку знайшов, дитину їй зробив, а я «таке говорю»? – нарешті Люся дала волю почуттям і заплакала.
– Люся, я зрозумів – це все перевтома. – Олексій спробував підвестися на ліктях.
– У мене перевтома? А я її привела з собою. Зараз покличу Ганну твою безсоромницю. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.
Олексій застиг від останніх слів дружини.
– Що, нема що сказати? – Люда схопилася зі стільця. Відчинивши двері, гукнула в коридор. – Ганно, заходь!
До палати ввійшла дівчина. Вона оглянула приміщення. Погляд її зустрівся з Олексієм. Аня змінилася на обличчі.
– А де мій Олексій?
– А це хто?
– Тьотя Люда, ви зараз посміятися вирішили? Цей чоловік не мій Олексій.
– У сенсі не твій?
– Мій молодий та красивий. Ось у мене є фото. – Анна дістала з розстебнутої куртки телефон. – Це ми з ним.
– Значить, ти не до того Олексія прийшла? – посміхнулася Люся.
Дивлячись на обличчя чоловіка, і Ганни, Людмила розреготалася, а потім повалилася на вільне ліжко, заливаючись сльозами від сміху, реготала кілька хвилин.
– Куди ж ти? – зупинила Люся дівчину, яка потрапила у незручну ситуацію. – Розказуй усе по порядку.
І з’ясувала Люся, як до них дівчина потрапила. Це її Олексій неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там також Олексій живе.
Людмила підключила всі свої знайомства та таки розшукали потрібного Олексія.
Він не потрапляв ні до якої палати. Друга попросив Ганні повідомити, що він важко занедужав, хотів від неї позбутися. І звичайно розлучатись не збирався ні восени, ні взимку.
Якщо вже звела доля, значить недарма. Люся добра жінка. Не залишилася байдужою до життя обманутої Анни. І з житлом допомогла, і з пологового будинку забрала нову знайому.
Недбайливий тато у вихованні сина не бере участі, але аліменти платить справно.
Добре, що Ганну з собою взяла коли чоловіка відвідувати пішла. Аня вдячна Людмилі, рятівницю свою кличе: “Мама Люся, мій ангел-охоронець!”
А коли син у Анни підріс, Люся її з добрим чоловіком познайомила зі свого оточення, сватала їх і на весіллі за головного гостя повеселилася.
Отак мама Люся і сама щастя не втратила та інших ощасливила.