Як добре, коли після всіх цих проблем випадає вільний тиждень-другий. Такого важкого літа у Наталі ще не було – випускні іспити у школі, підготовка до іспитів в інститут, самі іспити…
І ось вона – свобода! Хоч і ненадовго – скоро розпочнуться заняття.
Коли вона встала вже була одинадцята година. Могла б і пізніше, але незабаром подруга має прийти.
Зібралися востаннє цього року на пляж сходити.
Не встигла Наталя приготувати каву, як пролунав дзвінок домофона.
-Ось і вона! – подумала Наталя.
Дівчина взяла слухавку.
-Хто там? – запитала вона.
-Швидше відкривай! – раптом пролунав схвильований голос подруги.
Наталя швидко натиснула кнопку.
-Що це з Маринкою?! – захвилювалась вона.
Через хвилину подруга не увійшла, а влетіла в квартиру, і з порога закричала:
-Ти знаєш, що з Володькою трапилося?!
Наталя застигла в очікуванні найгіршого.
Володя був їх однокласником, найкрасивішим і найкрутішим хлопцем у класі.
На випускні іспити у школу він приїжджав уже машиною.
Щоправда, не на своїй, а на батьківській. Батько в нього був багатий. Жили вони у котеджі. Усі дівчата в класі, та й у школі, були закохані в нього.
І Наталя – теж. Правда, вона була далеко не красунею, і своє кохання приховувала, глибоко, в самому потайному куточку душі. А на людях вона ставилася до нього, як до друга, він до неї так само. І ось зараз їхня подруга Марина стоїть з широко відкритими очима і не може нічого сказати:
-Та кажи ти нарешті! – не витримала Наталка.
-Він їхав машиною і… Сталося найгірше… Він не впорався з кермом. Зараз… Його нога… Її нема, Наталю!
-Ти, що, Марино?! – дівчина побіліла.
-Ще в липні, вже більше місяця минуло, – сказала подруга. – Він тепер вдома весь час. Схуд, таким нещасним став.
-Ти його сама бачила?
-Ні, Ганна розповідала. Вона його зустріла й одразу навіть не впізнала. Він навіть розмовляти з нею не став, відвернувся і пішов далі. Ганна каже, що він був такий, ніби десь гульбанив…
-Маринко, невже це правда?!
-Сама подумай, хто про таке брехати буде?
-Треба йому зателефонувати, – Наталя заметушилась, схопила телефон. – У мене десь його номер є.
-Дзвонила я йому вже. Не відповідає, схоже, сімку змінив. Мабуть, зовсім не хоче ні з ким розмовляти.
-Марино, а як йому страшно і самотньо…
-Я теж про це думала. Уявила, якби зі мною таке трапилося, напевно б не витримала.
-Заходь, що стоїш? Я ще навіть кави не попила.
-То ми на пляж сьогодні підемо? – запитала Марина, прямуючи слідом за подругою на кухню.
-Щось розхотілося…
…Все, що добре було в житті – це в минулому. Їхав собі машиною і раптом… Життя «до» закінчилося. Почалося життя «після», де не буде гарних дівчат, спорту… Нічого не буде.
Отямився він у палаті. Поруч мама, якась, як постаріла.
Запитав:
-Що зі мною?
Вона заплакала. І плаче щодня вже півтора місяці…
Батько у лікарні не плакав. Намагався говорити спокійно.
Розповідав про чоловіка на «джипі», що летів містом з величезною швидкістю, про те, що буде з ним.
Володя не слухав – яка йому тепер різниця. Він дивився на батька і відчував, що стоїть за цим, здавалося б, його спокоєм.
Подруга, яка тиждень тому дивилася на нього закоханими очима, не прийшла жодного разу.
Ніхто з подруг не прийшов. Друзі приходили перші кілька днів, та з кожним днем все рідше. Тоді Володя дістав сімку і викинув її. А в нову записав лише номери батьків.
Місяць тому Володимира привезли додому. Саме привезли.
Поклали на ліжко. Як дивно після величезного прекрасного світу, раптом опинитися в світі обмеженому кімнатою, навіть не кімнатою, а ліжком…
Коли нікого не було вдома, Володя дійшов якось до холодильника і спробував біленької. Стало трохи легше. Наступного дня – ще…
Через день в будинку десь зникла біленька. Просто зникла, мабуть, батько викинув.
Мама щодня плакала, але не наважувалася щось сказати синові.
Через два дні він вийшов на вулицю і дійшов до найближчого магазину з ігристим. Ці прогулянки почали повторюватися щодня.
Галина Павлівна щодня розповідала синові про людей, у яких ще гірші були проблеми, але син ніби не чув її.
Він відчував ставлення до себе матері, батька, всіх оточуючих.
Так до нього раніше не ставились навіть, коли він був дитиною.
Він просто нічого не бачив у очах оточуючих, окрім жалю.
Вчора батько сказав, що через три дні відправить його в обласний центр на процедури. Але Володі було все одно і сьогодні з ранку він пішов у магазинчик.
Взявши ігристого, він повертався додому, низько опустивши голову.
І раптом… Дорогу йому перегородила дівчина.
-Наталка? – скрикнув він, піднявши голову.
На мить у його очах майнула радість, але одразу згасла. І він грубо спитав:
-Тобі що треба?
-Ти, що, Володя, зовсім, чи що? Міг би хоч для вигляду зрадіти, що зустрів однокласницю.
-А тобі не здається, що в мені щось змінилося? – спитав він.
-Не тільки здається, а я й чудово це бачу – одягнений, як не зрозуміло хто, не голений, ще й біленькою чути, – в тон йому відповіла Наталя.
-І це все, що ти помітила?
-А тобі що цього мало?
-Наталко, йди звідси! – злість вже переливалася через край.
-Не можна бути таким слабким!
-А ти скажи навіщо мені жити? Щоб бачити у всіх в очах жалість, – і раптом закричав. – Ну, скажи, кому я такий потрібний?
-Мені. Але тільки не такий слабкий, якого я зараз перед собою бачу.
Добру хвилину вони мовчки дивилися один на одного.
-Вибач, Наталко! – нарешті, сказав хлопець. – Я, мабуть, піду!
Він повернувся і, опустивши голову, пішов у бік свого будинку.
-Володю! – гукнула вона.
Він повернувся, в очах його знову зʼявилась радість, але знову згасла:
-Що? – похмуро запитав він.
-Ти теж вибач мене!
-Я й не образився. До побачення, Наталко!
-До побачення!
…Володимир довго сидів у своїй кімнаті. Він думав про своє подальше життя і, чомусь… Про Наталю. Потім вийшов до матері:
-Мамо, що ти там розповідала, про інших людей з такими негараздами?
-Ти просто подивися Олімпіаду для ін… для таких людей, – радісно заметушилася мати.
Вони підійшли до ноутбука.
Володимир, не відриваючись, дивився на бігунів. Він сам займався легкою атлетикою, був кандидатом у майстри спорту з цього виду спорту.
І з подивом звернув увагу, що у спортсменів, які бігли, результати не набагато гірші, аніж були в нього самого.
Мати сиділа поруч і з прихованою радістю дивилася на сина. За півтора місяці вона вперше побачила іскорки надії у його очах.
Коли син переглянув усе, вона увімкнула документальний фільм про життя з такими ж негараздами…
Увечері прийшов батько і з подивом подивився, на метушливих дружину та сина. До того ж син був гарно пострижений і поголений.
-Галю, що тут відбувається?
-Вітю, наш син збирається на процедури!
…Наталя прокинулася пізно, але сьогодні не тому, що любила поніжитися в ліжку, а тому, що заснула тільки під ранок.
-Ніби як погода псується…
Вона підійшла до вікна. Біля їх п’ятиповерхівки, трохи осторонь їхнього під’їзду, стояв… Володя. Але ще більше здивувало, що він був пострижений і модно одягнений.
Сьогодні, перший раз у житті, їй вистачило лише пару хвилин, щоб почистити зуби, вмитися і розчесатися. І ще хвилину, щоб вибігти з під’їзду.
-Володю, ти, чого тут стоїш? – запитала вона, чи то злякано, чи то радісно.
-Пам’ятаю, що ти живеш у цьому будинку, а в якій квартирі не знаю.
-У сорок дев’ятій. Це в четвертому під’їзді, і раптом запропонувала. – Зайдеш? У мене нікого вдома немає.
-Дякую, Наталко! Але не зайду. Знаєш, навіщо я прийшов? – він зніяковів і замовк.
-Володю, якимось ти скромним став. Говори!
-Батько сьогодні відвезе мене в обласний центр на три місяці, – раптом усміхнувся він. – Дай мені телефон! Бо я стару сімку викинув.
-Звісно! Пиши номер!
Вона продиктувала свій номер. Той записав та натиснув виклик. На її телефоні заграла мелодія. Він усміхнувся, але одразу сказав:
-Гаразд, Наталко, я пішов.
-Давай, я тебе хоч проведу!
-Ні.
-Гаразд! – дівчина зрозуміла чому.
Він обернувся й пішов. Раптом зупинився, обернувся:
-Наталю, ти в інститут вступила?
-Так.
-Теж хочу на заочне відділення.
-Ти молодець, Володю!
Він кивнув головою і пішов у бік свого будинку…
…За вікном був вогкий листопад. Викладач читав лекцію з культурології. Мабуть, цікаво. Принаймні всі уважно слухали, хоч це й остання пара.
Але Наталці щось ніяка культурологія в голову не лізла. Володя вже два дні не дзвонить і не відповідає. А щодня ж протягом трьох місяців дзвонив.
Щоправда, про свої процедури нічого не повідомляв.
Але розмови ставали з кожним днем все цікавіше й цікавіше. І жодної відео розмови.
Через місяць у думках він уже став схожим на того її однокласника, в якого вона була закохана в школі. Через два місяці – вони вже говорили про кохання, правда, не зізнаючись у цьому один одному.
І ось в останній місяць все почало якось змінюватися. А найголовніше, Наталя не могла зрозуміти у який бік.
І ось позавчора вранці він зателефонував востаннє. У його голосі відчувалася загадка і шалена радість. І все!
Два дні вже не дзвонить.
Пролунав дзвінок з пари. Наталя задумливо вийшла з аудиторії:
-Маринка заслабла. Схоже, через те, що ми з нею морозива у вихідні наїлися. Ніяк у нас із нею дитинство не закінчиться…
Група галасливо вивалила в двір.
-Дивись, який гарний хлопець! – промовила одна з однокурсниць, звертаючись до своєї подруги.
-І в наш бік іде…
Наталка обернулася.
Хлопець уже не йшов, а біг, і то був… Володя. Вона зачаровано зробила кілька кроків назустріч і опинилася в його обіймах. Поцілунок, пристрасний, нескінченний. Ось він…
-Я люблю тебе, Наталко!
-Я люблю тебе, Володю!
-Ой, на нас усі дивляться! – Наталка сховала обличчя, притулившись до його плеча.
-Поїхали до нас, – кивнув він головою на джип.
-Ти що на машині?
-Так.
-Володю, я що така поїду?
-Ти чудово виглядаєш!
Коли вони під’їхали до величезного котеджу, Наталці стало страшно. Як її приймуть його батьки? Адже вона з простої родини.
Вони зайшли у великий коридор. Чоловік в дорогому костюмі і багато одягнена жінка вийшли назустріч.
-Тату, мамо, знайомтеся! Ця моя Наталя!
Раптом на очах жінки з’явилися сльози. Вона кинулася до дівчини, обійняла:
-Дякую тобі, Наталю! Адже це ти врятувала нашого сина.
-Все, Галю, досить плакати! – підійшов її чоловік.
Потім глянув дівчині у вічі:
-Наталю, я радий, що ти з’явилася у житті нашого сина.
Далі, все, як завжди, радісні турботи з підготовки до весілля, саме весілля… Щастя на обличчі нареченої…
Все правильно – Наталя гідна такого щастя…
