– От скажи, навіщо ти їх посадила? – син здивовано дивився на матір.
– Та я тільки насіння в землю встромила і все, хто ж знав, що так рости все почне і плодоносити, не викидати ж?
– Щороку одне й те саме. Я не їм кабачки, тато теж. Тільки поливаєш, доглядаєш, а потім роздаєш. Мамо, вони різного кольору, отже, не з одного куща.
– Самі вони ростуть, нічого не потребють, – виправдовувалася мати.
– Ясно, – здався Дмитро, – мені нескладно возити все це, не на руках же, машиною. Але давай закінчувати.
– Звичайно, звичайно, – дбайливо складаючи в багажник кабачки, запевняла Ганна Григорівна.
Дмитро зітхав, допомагаючи їй.
Усю дорогу додому невдало покладені овочі котилися багажником. Дмитро сердився, коли гальмував десь різко. Паркувався, укладав кабачки, але вони якимось невідомим чином знову вистрибували з багажника або викочувалися з сумки.
– Востаннє, ти обіцяла, – із серйозним обличчям звернувся до матері Дмитро.
– Ага, – не дивлячись на сина, відповіла мати.
Мати обіцяла, знаючи, що за два тижні повернеться батько з рейсу, і питання з дачею буде вирішено, не треба буде просити сина забирати врожай.
Біля під’їзду мати довго шукала сумку, потім ключі, і в результаті подивилася на сина жалісливими очима:
– Ключі на дачі залишила.
Дмитро розвів руки:
– Як так, мамо, майже годину збиралися. Як можна було забути ключі?
Мама знизала плечима:
– Чекай, може Галя вдома, я швидко. Відкрий мені під’їзд.
На “всякий” випадок мама зберігала запасні ключі у сусідки із сьомого поверху.
Мама пішла, а потім зателефонувала і сказала підніматися.
Дмитро взяв ящик з помідорами та перцями та сумку з кабачками, залишивши решту на потім.
– Зачекайте, – гукнув Дмитро, дівчині у ліфті.
Двері вже майже зачинилися, а чоловік витягнув руку з сумкою вперед. Двері ліфта обійняли кабачки і відчинилися.
– Могли б і притримати.
Дівчина, що стояла в півоберту до нього, відвернулася. Чоловік заглянув у сумку – два білі кабачки тріснули, випинаючи біле насіння.
Дмитро вийшов на п’ятому поверсі і вже у коридорі, вручаючи матері сумку з овочами, повідомив:
– Тут кабачки лопнули від несправедливості, втомилися в дорозі.
Мама нічого не зрозуміла і забрала сумку:
– Допомогти тобі чи сам інше занесеш.
– Сам, – махнув рукою Дмитро і пішов.
– Немає в мене грошей, чуєте, дайте пройти, – почув Дмитро, як тільки вийшов з квартири.
Дмитро піднявся на поверх вище. Немає нікого. Ще на поверх. На сьомому поверсі, у кутку, стояла та сама дівчина з ліфта, якийсь чоловік стояв перед нею.
Дмитро й сам не зрозумів, як зробив це. Він взяв чоловіка за футболку і одним рухом переставив у інше місце.
– Так і сказала б, що зайнята, – гукнув чоловік.
– Зайнята! – вигукнув Дмитро.
Чоловік відразу пішов сходами вниз.
– Дякую! – схвильованим голосом сказала дівчина.
Діма глянув на неї.
– Все добре?
– Так, – мотала головою вона.
– Дмитро, ти де? – почули вони голос матері.
– Зараз, мамо. Іди додому, – додав чоловік, звертаючись до незнайомки.
Дівчина подзвонила у двері. Дмитро дочекався, коли двері відчиняться і пішов.
Мама приготувала вечерю. І поки син їв, почала прибирати з коридору коробки та ящики.
– Ти поїв? – спитала Ганна Григорівна. – Посиди, я до Галі збігаю, віднесу кабачків та ключі.
– Додому поїду і віднесу сам, у вас там під’їздом незрозумілі особи ходять.
– Які ще? В нас домофон.
– Не знаю які, але на сьомому якогось незнайомця бачив. Я його відправив надвір погуляти.
– На сьомому?
– Ага, – роблячи ковток чаю, підтвердив Дмитро.
– То це Таня, дочка Галі, не пам’ятаєш її? Вона, …чекай, років на п’ять молодше за тебе. Ти служити пішов і потім переїхав до бабусиної квартири, ти її дорослою і не бачив. Красива дівчина виросла.
Дмитро знизав плечима, допиваючи чай.
– Я не розглядав.
– А треба, Дмитре, треба придивлятися. Тобі вже 25.
– Я працюю, мамо, навчаюсь, у мене інші плани.
– Дівчат розберуть добрих…
– Мамо, знову ти за своє! Я поїхав, давай свої кабачки.
– Тримай. У неділю я на тебе чекаю, не запізнюйся.
***
За два тижні святкували день народження Ганни Григорівни. Чоловік якраз повернувся з рейсу. Привіз дружині красиву постільну білизну та плед.
– Дороге? – усміхалася Ганна Григорівна.
– Не дорожче за гроші. Коханій дружині не шкода.
– Дякую, любий, – обняла вона чоловіка.
– У мене майже все готове, скоро гості збиратимуться. Дмитро не дзвонив тобі?
– Ні ще.
Ганна Григорівна швидко зібрала на стіл. До другої години почали підходити гості.
– Галю, привіт. А ти чомусь без Тані? Клич, давай, скажи допомогти потрібно. Скоро і Дмитро приїде, їй нудно не буде, клич.
Діма та Таня зустрілися на поверсі. Дмитро був з великим букетом та пакетом, у сорочці та штанах.
Таня посміхнулася. Красень.
– А я твоїй мамі варення несу у подарунок.
Таня показала святково оформлені баночки.
– А я ось, – Дмитро показав квіти.
Зустріч вийшла незграбною. Але обидва були раді зустрітися знову.
За столом Дмитра та Тетяну посадили поряд. Мати постійно поглядала на сина і дівчину і підморгувала Галі. Молоді люди явно порозумілися і про щось захоплено переговорювали всю урочистість.
Коли настав час торта, Ганна Григорівна принесла на стіл ще й тарілочки з варенням, що подарувала Таня. Гості пробували та нахвалювали.
– Це кабачкове варення, Таня дуже смачно його готує, – не втрималася і похвалила Ганна Григорівна, – куштуйте, куштуйте.
Дмитро усміхнувся.
– Як кабачкове?
– Це кабачок та лимон, пам’ятаєш, ти приносив?
– Пам’ятаю, – Дмитро посміхнувся, згадуючи, що кабачків він не любить, але це варення. Це виявилося не просто варення – це було так смачно і солодко, і ні натяку на кабачок.
Дмитро розумів, що окрім варення, його дедалі більше дивувала дівчина, що сиділа поряд. Вона ніби створювала нове, ні з чим незрівнянне відчуття, бажання розпитати та зрозуміти новий для нього статус.
А наступної осені Тетяна та Дмитро зіграли весілля.
