-Та що ж сьогодні за день такий! Ну в ніякі ворота вже! Як не одне, так інше! – думала Марина.
З самого ранку Марина, бухгалтерка в одній фірмі, не могла потрапити на роботу.
Вона проспала, а пропуск в будівлю в ранковій метушні забула вдома.
Охоронець із цього понеділка був новенький. Не пускав і все!
Довелося дзвонити керівнику, щоб він за нею спустився…
Керівник потім бурчав півдня і дивився так, що робота зовсім не йшла.
Комп’ютер зламався кілька разів, довелося заново починати записувати дані в документи.
Це забрало купу часу, і на обід вона не пішла, тим паче ще й без перепустки. А раптом знову не пустить її цей охоронець!
Все валилося з рук. Одним словом – понеділок.
Але до кінця дня Марина абияк впоралася зі справами і відпросилася раніше.
Без обіду все ж таки працювала і не зі своєї вини…
Керівник її відпустив, але глянув так, що краще б і не відпускав…
А колись же ж він їй подобався, цей Дмитро…
Подобався, поки не одружився з якоюсь… Білявкою! З нею він приходив на корпоративи, і Марина зрозуміла, в чому справа – ноги.
Звичайно ж, хіба її ноги порівняти з цими довгими ніжками на підборах?
Ні, не порівняти! І Марина заспокоїлася…
Ну й нехай, зате вона розумна і дуже приваблива, особливо коли за столом сидить і працює.
Ну якщо ще компʼютер не ламається, і її обличчя не кривиться зі злості…
Так міркувала Марина…
…Отже, пішла вона з роботи трохи раніше.
Марина хотіла зайти в магазин по дорозі додому і купити щось на вечерю, але тут раптом зателефонувала її найкраща подружка Ліля.
Вона запросила Марину в гості. Але в Лілі не поїси. Вона нічого не готує, а в холодильнику завжди порожньо.
Марина думала, що ж таке купити на вечерю з подругою – курочку, чи піцу?
Хоча Ліля й не їла ні того, ні іншого.
Чим вона харчувалася – одному Богу відомо.
І раптом її привернув запах випічки! Такий спокусливий, що вона аж зупинилася.
Марина подивилася перед собою і побачила стареньке кафе.
Розмірковувати було ніколи. Марина заскочила в кафе, щоб накупити смаколиків, від яких навіть Ліля б не відмовилася. Але ні…
-З собою не робимо, – сказала офіціантка, стоячи до неї спиною. – Беріть тацю і говоріть, з чим вам. Я видам.
Марина вирішила повечеряти тут, а потім купити щось по дорозі. Може пару тістечок.
Все в цьому закладі було старе. Високі столики з гачками для сумок під сидіннями. І ще, треба було стояти…
Окрім пиріжків готували ще гарячий бульйон у пузатих чашках і компот із сухофруктів. Комплексний обід…
Марина взяла два пиріжки – з картоплею і з м’ясом та капустою.
Вона поставила все на тацю і віднесла на вільний столик, який ледь знайшовся.
На її здивування, людей було досить багато.
-Ну треба ж! – подумала вона, почепивши сумку на гачок, ледве намацавши його під широкою стільницею.
І тут вона зрозуміла, що ні вилку не взяла, ні серветки!
Не будеш же ж їсти руками.
Марина пішла до столика з вилками та серветками, до якого добралася не одразу.
Кінець робочого дня – самотні чоловіки і студенти набігли в кафе.
Якось взявши собі все необхідне, вона рушила до своєї їжі і застигла на місці.
За її столиком стояв високий, худий хлопець і, періодично дмухаючи в тарілку, сьорбав бульйон, тримаючи в іншій руці пиріжок з картоплею.
Спочатку Марина обурилася! А потім вирішила – бідолаха ж студент, поїсти може не має чого… От і взяв її їжу.
Але ж чому не запитав у неї, чи можна?! Що це за нахабство!
Вона рішуче підійшла до столика.
-Ви чому не запитали дозволу?! – сказала вона строго. – Я це для вас купувала, чи що?
Чоловік так і застиг з відкритим від здивування ротом.
Тоді вона взяла пиріжок, що залишився, з тарілки і компот.
Марина озирнулася довкола, але вільних столиків не знайшлося.
І вона стала їсти прямо тут, навпроти цього безцеремонного молодика.
-Ви що собі, пані, дозволяєте?! – раптом сказав чоловік.
-Я?! – тільки й встигла обуритись Марина, як до них уже поспішила офіціантка.
Марина вирішила взяти свою сумку і піти від гріха подалі.
Вона помацала рукою під стільницею, але сумки там не було.
Марина безпорадно озирнулася довкола і тут… Побачила її!
Її сумка була під столиком позаду, на якому стояла таця з її обідом…
Марина зрозуміла, що переплутала столики…
-Понаставили столів, спробуй, розберись, – пробубоніла вона, схопила сумку і вибігла з кафе, так і не поївши…
Її було дуже соромно й образливо. Добре хоч не змусили пояснювати і вибачатися.
Ганьби б не обібралася…
Вона стояла на зупинці і чекала тролейбус, як раптом знову зателефонувала Ліля.
-Та їду я, їду! – гукнула в слухавку Марина і почула єлейний голосок подруги:
-Мариночко, давай відкладемо на потім, га? До мене Миколка прийшов!
Ось так завжди, Миколка дороже подруги. Ще б пак.
Хоча, якби до неї самої заглянув якийсь Миколка, вона теж відмовилася б від візиту Лілі, тут без варіантів.
Марина купила курочку, картоплю і прийшла додому з дуже поганим настроєм.
Жінка розклала продукти на столі, налила собі чаю, і вмостилася вечеряти.
У дворі під вікнами її першого поверху було галасливо. Хлопці грали у футбол, перекрикуючи телевізор із серіалом.
Йшла вже сто якась серія, а Марина так і не розуміла, що там толком відбувається.
Та й дивилася так – одним оком…
І тут раптом пролунав гучний дзвін і курочка з картоплею опинилися на підлозі.
Марина глянула у вікно й ахнула!
Футбольний м’яч, прилетів з вікна і відскочив на підвіконня.
Вечеря, схоже, закінчилася…
За вікном стояв засмучений хлопчик і, побачивши Марину, заплакав.
-Тітонько, вибачте… Наш м’ячик… До вас… Я ненароком, – казав він крізь сльози.
-Ти хто, з якої квартири? – якомога м’якше запитала Марина.
-Я Микола з тридцять сьомої… Тато прийде і вставить вікно, – плачучи вмовляв її Миколка.
-Треба ж, мрії збуваються, – майнуло в Марини в думках, і вона зглянулася над хлопцем.
Вона віддала йому м’яча і сказала, що чекає його батька сьогодні ж і нехай де хоче, там і дістає скло.
Миколка побіг додому, а Марина глянула на годинник і сама мало не розплакалася.
Майже восьма, де він у цей час скло візьме?
І тут дзвінок у двері. І о, диво! В квартиру впевненою ходою ступив чоловік зі склом у руках.
Вставляв він недовго, все замазав, як годиться, прибрав всюди, хоча Марина теж прибирала, звісно, і викинула сміття разом з курочкою та картоплею.
Вона люб’язно запропонувала своєму рятівнику чаю, добре хоч коробка цукерок була.
Він відмовився. Познайомились. Чоловіка звали Тарас.
В одному будинку живуть, а один одного й не знали.
Хоча він переїхав сюди зовсім недавно. А скло було запасне, тримав про всяк випадок…
І так добре пройшов вечір, а потім ще один, і ще кілька…
Тарас, на жаль, був вдівцем, жив із сином вдвох, і вони подружилися.
Та так подружились, що Марина незабаром вийшла за Тараса заміж і отримала одразу ж і сина – Миколку!
Гарного, слухняного хлопчика, який дивом втрапив м’ячем у її вікно…
Ось так, важким видався понеділок… Але закінчився просто чудово!